Павло Гай-Нижник

Власна Його світлості пана гетьмана всієї України канцелярія
(29 квітня – 14 грудня 1918 р.)

Завантажити файл

Гай-Нижник П.П. Власна Його світлості пана гетьмана всієї України канцелярія (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) // Гілея. – 2011. – Спецвипуск. – квітень. – С. 67–75. (ч.1)

Гай-Нижник П.П. Власна Його світлості пана гетьмана всієї України канцелярія (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) // Гілея. – 2011. – №46 (4) – С.54-62 (ч.2)

Hai–Nyzhnyk, P. Р. Own His lightness of pan of hetman vseya Ukraine office (on April, 29 – on December, 14, 1918) // Gileya. – 2011. – special volum. – april. – P. 67–75 (р.1)

Hai–Nyzhnyk, P. Р. Own His lightness of pan of hetman vseya Ukraine office (on April, 29 – on December, 14, 1918) // Gileya. – 2011. – №46 (4). – Р.54-62 (р.2)

Висвітлюється структура, штати, принцип роботи та завдання Власної канцелярії гетьмана України П.Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.).

Ключові слова: канцелярія гетьмана, Гетьманат, Скоропадський, Полтавець-Остряниця, Палій-Неїло.

Власна канцелярія гетьмана офіційно була складовою його Головної Квартири і структурною частиною гетьманського Штабу. Однак насправді вона являла собою цілком автономну установу з безпосереднім підпорядкуванням особисто Павлові Скоропадському. Відтак значення і роль генерального писаря і очолюваної ним канцелярії у державному (особливо позалаштунковому) житті країни важко переоцінити. З самого початку встановлення Гетьманату діяльність і повноваження вищевказаної інституції визначало (недатоване) “Положення про Власну Його Світлості Гетьмана всієї України канцелярію”*. Згідно із вищезазначеним Положенням, “Власна ЙОГО ГЕТЬМАНСЬКОЇ СВІТЛОСТИ канцелярія, установлюється для прийому прохань та скарг, котрі можуть бути вирішені тільки волею ЙОГО СВІТЛОСТИ[.] Крім того у канцелярії ведуться особисті справи і листування ЙОГО СВІТЛОСТИ і сім’ї” [18, арк. 6].

Прийом таких прохань та скарг, а також провадження особистих справ і листування гетьмана, покладалося на “особливу особу”, котрій надавалося звання генерального писаря Канцелярії його світлості пана гетьмана всієї України. Генеральний писар призначався гетьманом і підпорядковувався безпосередньо П.Скоропадському й користувався ”правом особистої доповіді у встановлені години та поза ними” [18, арк. 6]. Крім того генеральний писар мав усюди супроводжувати гетьмана, зокрема у мандрівках, на парадах, оглядах, виходах, поїздках тощо. Значення посади генерального писаря його світлості набувало особливої ролі ще й завдяки тому, що ця посада могла бути об’єднана з посадою генерального писаря Генеральної ради Військ козацьких. Безпосередньо у роботі генерального писаря, за його бажання, міг брати участь його помічник, який, під час відсутності свого начальника через хворобу чи з інших причин, виконував писарські обов’язки. Генеральний писар Власної його світлості канцелярії користувався також правами товариша міністра і перебував членом Військової державної ради.

Помічники генерального писаря призначалися з подання самого генерального писаря наказом по армії і флоту й користувалися правами командира неокремої бригади. Вони відповідали за правильність ведення справ у Канцелярії та своєчасність їхнього виконання. Офіцери для доручень також призначалися з подання генерального писаря наказом по армії та флоту й користувалися правами командира неокремої частини, а також за вказівкою генерального писаря виконували доручення гетьмана.

На перших порах існування Гетьманату до складу Власної канцелярії гетьмана входили: помічники генерального писаря, офіцери для доручень та інші чини за штатом. При цьому зазначалося, що штати Канцелярії можуть бути збільшені або скорочені лише волею гетьмана. Розподіл же обов’язків між ними і внутрішній розпорядок справоведення в ній встановлювалися інструкцією генерального писаря.

Канцелярія могла приймати на ім’я гетьмана:

• скарги на рішення департаментів Сенату;

• скарги щодо постанов вищих державних установ, проте лише на невідповідний події виклад у постанові, а також коли це підтверджується достовірними доводами;

• скарги на дії та розпорядження міністрів, головноуправляючих окремими частинами та губерніальних старост, коли такі дії чи розпорядження не підлягають оскарженню за законом перед Сенатом (формулювання було запозичене із ст.1 Тимчасового керівництва установленого Сенатом Російської імперії видання 1892 р. та з ст.171–173 установлення міністерств від того ж року);

• прохання про дарування милостей, в особливих випадках, коли вони не підлягають під дію чинних законів, але за умов, якщо цим не порушуються забезпечені законом інтереси та громадянські права;

• прохання про помилування та пом’якшення участі осіб, що засуджені або відбувають покарання.

Подібні скарги та прохання, що подавалися на ім’я гетьмана, а також визначені на них папери звільнялися від гербового збору. Скарги та прохання повинні були подаватися не інакше, як від імені та за ясним підписом прохача, із вказівкою його місця проживання та адреси переписувача (якщо прохання написане чужою рукою). При цьому подання скарг та прохань через довірених осіб допускалося лише у двох випадках:

1) якщо в справі беруть участь кілька осіб і всі вони (або кілька з них) уповноважать на це одного з них своєю довіреністю та

2) якщо у справах, що стосуються цілої верстви суспільства, або громадської установи, скарга чи прохання принесені законним її представником, який уповноважений на це встановленим порядком.

У скаргах на визначення департаментів Сенату мали бути наведені закони, які прохач вважав порушеними, а також докази та доводи, на яких він визначав своє подання із доданням свідоцтва про час оголошення оскарженого визначення або застосування такого до виконання. Якщо ж означене свідоцтво до скарги не було докладене, то на його подання прохачу призначався термін не більше одного місяця. До скарг на постанови вищих державних установ мало бути додано свідоцтво про час оголошення оскарженої постанови або застосування її до чинного виконання.

Гетьманською канцелярією залишалися поза розглядом скарги і прохання, що були подані із порушенням вищенаведених умов, скарги на постанови вищих державних установ, що були подані по витоку чотирьох місяців від часу оголошення оскарженої постанови або з часу застосування її до чинного виконання, а також скарги та прохання, написані непослідовно або без смислового викладу, на клаптиках паперу чи з некультурними висловами.

Крім того, генеральний писар залишав без наслідків, не подаючи на розгляд гетьмана, й перенадсилав у відділи прохань:

• скарги та прохання, що не були передбачені вищевказаними умовами;

• скарги на місця нижчі та середні, а також такі, що були залишені поза розглядом й надійшли повторно, якщо при цьому не наведено нових обставин, підтверджених доказами;

• скарги і прохання на установи нижчого та середнього рангу з приводів, за якими в загальному законному порядкові належить звертатися до службового начальства або до встановлених відомств та установ;

• ті скарги, що належать розгляду Ради міністрів про призначення пенсій за особливі службові відзнаки та заслуги прохача;

• прохання службових осіб про будь-які нагороди, що подаються поза відома їхнього начальства;

• скарги на звільнення з посад з подання начальника частини, без пояснення причин;

• прохання про виключення з послужних списків або по атестатах та наказів про відставку відміток і накладених покарань. Усі решта означених і встановлених вищенаведеними умовами скарг та прохань генеральний писар подавав на розгляд гетьманові, отримуючи від глави держави дозвіл на залишення їх без наслідків або на внесення справ у ту вищу установу, в якій вони були вирішені. Окремі питання, що не могли бути вирішені у законодавчому порядкові відповідними установами та інституціями, запрошувалися для розгляду та вирішення самим П.Скоропадським.

У випадкові розгляду скарг і прохань, поданих до Власної канцелярії гетьмана, у Державному Сенаті чи Раді міністрів генеральний писар мав бути присутнім на таких засіданнях**. Прохання про помилування та пом’якшення покарань генеральним писарем передавалися на розгляд міністру юстиції (щодо осіб, засуджених судами цивільного відомства) та військовому чи морському міністру (щодо осіб, засуджених військовими або військово-морськими судами). Прохання та скарги по духовному відомству, котрі стосувалися духовних справ та управління православної церкви і підлягали залишенню без розгляду гетьманом, передавалися міністрові сповідань. В особливо поважних випадках генеральний писар запитував у П.Скоропадського повеління на передачу прохання міністру сповідань для гетьмана. Усі прохання передавалися на облік гетьманському господарю.

Рішення й повеління гетьмана з приводу розглянутих ним справ повідомлялися генеральному писареві для доведення до відома таоголошення особам, що подавали скарги або прохання. На вимогу генерального писаря відповідні відомства мали повідомляти свідчення необхідні для розв’язання скарг та прохань і надавати для огляду оригінали справоведення тощо. Прохання про одноразові грошові надання задовольнялися з джерел окремо для цього установлених, а видача на це гетьманом дозволу могла бути зумовлена лише в силу крайньої бідності прохачів з державної скарбниці за попереднім, кожного разу, узгодженні з міністром фінансів та в розмірах визначених на безпосередній погляд особисто П.Скоропадського.

У перший же день державного перевороту (29 квітня 1918 р.), внаслідок якого генерал П.Скоропадський опанував владою в країні, своїм генеральним писарем він призначив Івана Васильовича Полтавця-Остряницю. Полтавець-Остряниця Іван Васильович (26 вересня 1890 – 1957) – український військовий і громадсько-політичний діяч, генеральний осавул. Народився у Суботові Чигиринського повіту Київської губернії (за іншими даними – у Балаклеї під Смілою на Черкащині). Походив з давнього козацького роду. У 1912 р. закінчив кадетську школу в Чугуєві. Випускник Єлисаветградського кавалерійського училища. Учасник Першої світової війни 1914–1918 рр., офіцер російської армії. Штабс-капитан 75 Севастопольского полку.

Сам І.Полтавець-Остряниця з гордістю говорив, що походив із давнього козацького роду запорозького гетьмана Якова Остряниці, провідника протипольського повстання 1638 р. Дехто ставив під сумнів це твердження І.Полтавця, але сам П.Скоропадський в еміграції стверджував: “Я знаю його сім’ю, чому й припущення, що він носить фальшиве прізвище, цілковито невірне, все суцільна нісенітниця. Його мати порядна жінка, що обожнювала свого Ваню й дісно припускала, що він геній... Сам будучи сам кубанським козаком, захоплювався історією України, писав з цього приводу дещо. Під час війни, за словами генерала Рогози, був видатним офіцером, мав усі ордени, включно з георгієвською зброєю. Був відряджений до Петрограда у школу панцерних автомобілів. Тут почалася його політична українська діяльність, яка закічилася тим, що за Керенського йому довелося утікати з Петрограда на південь” [14, c. 83].

В Україні І.Полтавець-Остряниця став одним з організаторів та провідників Вільного козацтва й у жовтні 1917 р. в Чигирині на вільнокозачому з’їзді був обраний до складу Генеральної ради та наказним отаманом Вільного козацтва. Тоді ж генерала П.Скоропадського було обрано отаманом Вільного козацтва. Вже в еміграції колишній гетьман України засвідчував, що “без сумніву він [І.Полтавець] відіграв роль в цей політичний момент” [14, c. 82].

Втім, на той час ці дві особи ще не були знайомі між собою. Знайомство відбулося в жовтні того ж року, але вже після з’їзду, коли І.Полтавець повернувся з Чигирина до Києва. З того часу (жовтень 1917 р.) і аж до падіння Гетьманату в грудні 1918 р. доля тісно пов’язала цих чоловіків. Під час війни з більшовиками І.Полтавець командував одним із українських козацьких загонів, що з-під Житомира наприкінці лютого 1918 р. просувалися на визволення столиці УНР. На початку березня 1918 р. він опиняється у Києві, де живе у готелі спільно із П.Скоропадським та Г.Зеленевським і був одним з найактивніших членів Української народної громади. В обов’язки І.Полтавця входило залучення до лав організації побільше вільних козаків. Саме з І.Полтавцем-Остряницею та Г.Зеленевським П.Скоропадський прибув автомобілем у цирк Крутикова, де відбулося обрання гетьмана України.

В цей день (29 квітня 1918 р) П.Скоропадський призначив І.Полтавця-Остряницю своїм генеральним писарем. Старшина для доручень штабу Запорозького корпусу В.Євтимович дає таку характеристику І.Полтавцю: “Полтавець-Остряниця – це був великий знавець придворної етикети й звичаїв – побутовщини з часів давнішої Гетьманщини й під цим поглядом надавався ліпше на Головного Церемонімайстра, ніж на Генерального Писаря” [6]. “Више середнього зросту, сильно збудований, стрункий, добре вигімнастикований, із рівним носом, із чорно-вогнистими очима, з підстриженою “під гичку“ чорно-кучерявою чуприною, з невеличким пушистим вусом, що відтінював гарно вирізані вуста”, – змальовував він далі І.Полтаця-Остряницю, додаючи, що ”у дорогі кармазини, з безцінною дамаскою при боці, підперезаний дорогим золототканим шалем, у жовтих сап’янцях, на яких мелодійно подзвонюють у підібраних тонах срібно-позолочені, дорогої сніцерської роботи, остроги, стилізовано скопійовані з музейних взірців”, І.Полтавець-Остряниця “ніби зіскочив із старого портрета” й був “класичним взірцем українського мужеського типу” [5, c. 119–120]. Говорив І.Полтавець українською, “кокетуючи запозиченими із старого словництва архаїзмами”.

Водночас П.Скоропадський так змальовував свого генерального писаря: “Недурна людина, великий український ентузіаст, гетьманець, надзвичайно честолюбний, авантюрист у повному сенсі цього слова, його можна було підбити на патріотичний захід. Дуже високої думки про себе, дійсно чудово говорив й володів пером і недурно малював. Часто хтів грати ролю йому не по плечу, дуже був підданий лестощам” [14, c. 82].

Генеральний писар не мав у гетьмана визначенного часу для доповідей. За словами начальника Штабу гетьмана Б.Стеллецького, роль І.Полтавця-Остряниці, як генерального писаря, “зводилася до складання проекта промов, що виголошувалися гетьманом, різноманітного роду офіційних листів суто національного характера й взагалі усього того, що мало було б надати діяльності Скоропадського яскраво українське забарвлення й зблизити його з українськими самостійними колами” [24, арк. 134].

В тих випадках, коли П.Скоропадському доводилося висловлюватися у справах міжнародного характеру, як наприклад з приводу вбивства у Києві російським есером Б.Донцовим німецького фельдмаршала Г.Айхгорна, проект гетьманського звернення складався І.Полтавцем-Остряницею, а потім в присутності П.Скоропадського обговорювався спільно з міністром закордонних справ Д.Дорошенком, його заступником О.Палтовим та начальником Штабу гетьмана Б.Стеллецьким. Принагідно зазначу, що сам Б.Стеллецький зазначав з цього приводу, що І.Полтавець та Д.Дорошенко завжди прагли внести у слова гетьмана найбільшої ворожнечі з Росією, тоді як він та О.Палтов прикладали усіх зусиль, аби згладити ці стосунки й зробити їх для загальноросійського спрямування не стільки шкідливими [24, арк. 134–135]. Тут, зокрема, мається конкретний приклад, коли після вбивства в Києві фельдмаршала Г.Айхгорна російським есером Б.Донцовим, гетьман П.Скоропадський видав підготовлений І.Полтавцем-Остряницею маніфест, в якому між іншим зауважив, що єдиною для нього втіхою є та обставина, що вбивця не є українцем, а зайшла зі сторони людина й що таким чином кров Г.Айхгорна не падає на совість українців.

З 16 червня 1918 р., згідно з наказом військового міністра О.Рогози, увійшов до складу нової Генеральної козацької ради, яка за дорученням П.Скоропадського, мала розробити козацький Статут відповідно до запланованої гетьманом козацької реформи (ліквідація Вільного козацтва й впровадження його як стану та війська на чолі з гетьманом) [17, арк. 54 зв. – 56], став членом її президії. В жовтні 1918 р. генеральний писар, поряд з почтом гетьмана, супроводжував П.Скоропадського на ІІ З’їзді хліборобів, що відбувався 15–20 жовтня 1918 р. [2].

Начальник Штабу гетьмана називав І.Полтавця-Остряницю (поряд із самим собою, Г.Зеленевським та О.Палтовим) одним з тих людей, що були найбільш наближені до П.Скоропадського й мали на нього найбільший вплив. Й так вважав багато хто у той час. Проте, як правило, ступінь впливу І.Полтавця на гетьмана значно перебільшувався, а з огляду на вдачу натури генерального писаря, не виключено, що й завищувався ним самим. З цього приводу сам гетьман зазначав, що “ті, котрі зображували його [Полтавця] якимось Бісмарком, жорстоко помилялися, так само, як і багато тих, котрі запевнювали мене, що це мій геній зла”, додаючи, що особисто він І.Полтавця-Остряницю “чудово вивчив і, віддаючи йому належне, завжди ставився до його доповідей далеко не з тією увагою, яку припускали” [14, c. 82].

Разом з тим,П.Скоропадський все ж довіряв І.Полтавцю, хоч і з певною іронією щодо його романтизму та авантюрницьких нахилів. У своїх спогадах командир корпусу Січових стрільців полковник Є.Коновалець згадував, що під час його переговорів з німецьким командуванням у листопаді 1918 р. І.Полтавець-Остряниця за наказом гетьмана без успіху намагався налагодити контакти з повстанськими військами Директорії [9, с. 304].

З 1919 р. І.Полтавець-Остряниця жив в еміграції у Мюнхені (Баварія, Німеччина) [26]. У 1920-х рр. він познайомивс з А.Розенбергом. Підтримував з ним приязні стосунки й на його пропозицію, за неперевіреними відомостями, вступив до нацистської партії. Коли влітку 1921 р. у Відні було створено Українське національне вільнокозацьке товариство (тимчасову Генеральну управу очолив Василь Вишиваний (ерцгерцог Вільгельм Габсбург), І.Полтавець-Остряниця приєднався до нього, паралельно налагоджуючи контакти з російськими монархічними колами. Втім співпраця І.Полтавця з В.Вишиваним продовжувалася лише десять місяців, відтак Українське національне вільнокозацьке товариство на початку 1922 р. через внутрішній антагонізм розкололося.

У січні 1923 р. І.Полтавець-Остряниця у Мюнхені заснував Українське національне козацьке товариство. Від самого початку воно взяло на озброєння “ідеологію націонал-соціалізму, маючи в перспективі застосовувати її в Україні. УНАКОТО вбачало своє призначення у створенні козацької сильної бойової армії, на зразок “ордену” [13, с. 172]. “Ми гадаєм, – писав І.Полтавець-Остряниця, – що всякі застереження про наші найскромніші бажання мусять уступити, а на їх місце стати: 1. Націоналізм. 2. Національний соціалізм. 3. Козачество як самооборона нації та 4. Ловка, розуміюча тактику сьоднішнього дня дипломатія, що покривається одним словом – диктатура, і домінація національної народної партії до часу, поки держава буде створена і зможе виявити без каліченої революцією демократії та жидівської меншості свою дійсну волю” [16]. У програмних документах товариства наголошувалося, що саме “демократичні принципи стали основною причиною поразки у Національно-визвольній боротьбі” [12, c. 290]. Протягом 1923–1924 рр. видавав газету “Український Козак”.

1 липня 1926 р. у своєму ж “1-му Універсалі до Українського козацького народу” проголосив себе “Гетьманом і національним вождем всієї України обох боків Дніпра та військ козачих і запорозьких”, а потім і диктатором “Української народної козацької республіки”.

Нечисленні осередки УНАКОТО діяли на українських землях, в основному, на Волині, однак на початку 1930-х рр. припинили своє існування. Розробляв проекти створення груп Вільного козацтва у складі Вермахту. 23 травня 1935 р. І.Полтавець-Остряниця звертається до А.Гітлера з листом, в якому виступає з пропозицією про готовність надання своєї організації в розпорядження Німеччини на умовах дотримання нею союзницьких щодо України вимог Брест-Литовського мирного договору. Українське національне козацьке товариство (УНКТ) – 1923–1933 рр., Український національний козацький рух (УНАКОР) – 1935–1945 рр.

Основну роль у створенні цих товариств відіграла група І.Полтавця-Остряниці, які він очолював. Політична позиція його та прибічників змінювалась від монархістсько-елітарної до тоталітарно-елітарної. І.Полтавець-Остряниця проголошував свій рух фашистським і націонал-соціалістичним. Але насправді він був праворадикальним, консервативним, парамілітарним рухом, про що свідчить відсутність расової теорії, визнання православної церкви і її цінностей, відсутність намагань створити однопартійну систему [8]. Авантюризм і владолюбство І.Полтавця-Остряниці призводили до частих конфліктів, чвар, боротьби усередині руху. Він оточив себе ненайкращими представниками неокозацької еліти – І.Орловим, А.Жеребком, Д.Гулаєм та іншими. Наслідком цього був занепад вільнокозацького руху напередодні Другої світової війни. З 1942 р. І.Полтавець-Остряниця відійшов від політичної діяльності й помер 1957 р. у Мюнхені.

Помічником генерального писаря був полковник російської служби, генеральний хорунжий Української Держави Борис Васильович Палій-Неїло (Палій-Неїлов) (10 січня 1878 – 5 лютого 1956). Б.Неїло народився с.Неїлівка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії й походив з дворянської родини. Є.Чикаленко описував його на вигляд як типового російського офіцера, але з рисами запорожця, який добре володів українською мовою [25, c. 139]. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус та 3-тє військове Олександрівське училище за 1-м розрядом (1897 р.). Закінчив Михайлівську артилерійську школу та Ніколаївську академію Генерального штабу. Служив у Івангородській фортечній артилерії, а з 1898 р. – у кадровій батареї 48-ї артилерійської бригади. З 30 грудня 1899 р. – у 13-й артилерійській бригаді. З 31 липня 1903 р. – у 2-й запасній артилерійській бригаді. З 18 липня 1910 р. – у 9-й артилерійській бригаді, що квартирувалася у Полтаві. З 13 липня 1913 р. служив у 12-й артилерійській бригаді (Кам'янець-Подільський), у складі якої брав участь у Першій світовій війні. За бойові заслуги був відзначений кількома орденами (зокрема, офіцерським Георгіївським хрестом) і Золотою Георгіївською зброєю.

У червні 1917 р. звернувся до українського представництва у Москві з проханням перевести на службу до української армії. В 1917 р. брав участь у 1-му та 2-му Українських військових з’їздах. Був обраний до складу Українського Військового генерального комітету (УВГК) на посаду помічника інспектора артилерії. Згодом був призначений командантом українських військових частин на Полтавщині та начальником міського гарнізону. В жовтні 1917 р. його обрали до Генеральної ради Вільного козацтва. Працював у Білій Церкві на посаді помічника генерального писаря та начальника Генеральної канцелярії Вільного Козацтва. Навесні 1918 р. став організатором гарматних частин в українських корпусах. За Гетьманату командував 6-м гарматним полком, служив у залізничній охороні Конотопсько-Бахмацького району, був помічником генерального писаря І.Полтавця-Остряниці і начальника Генеральної канцелярії Українського козачого війська. Зі спогадів В.Андрієвського відомо, що в листопаді 1918 р. під час антигетьманського повстаня він активно поширював (принаймні на Полтавщині) статут нового козацтва, вироблений І.Полтавцем-Остряницею, та гетьманську відозву про організацію козацтва на чолі з П.Скоропадським [1, c. 211–212]. Втім, невдовзі підтримав Директорію УНР.

22 січня 1919 р. Б.Неїло був організатор військового параду у Києві на честь Злуки ЗУНР і УНР. У 1919–1920 рр. перебував на командних посадах в Армії УНР. У 1919 р. певний час перебував у Перемишлі. Залишався прихильником гетьманату, як форми влади [25, c. 153], і, як свідчив Є.Чикаленко зі слів самого Б.Неїла, “він щиро служив гетьманові, а не Скоропадському, якого вважає за щирого, але не дуже розумного і зовсім безвольного чоловіка”, а також “дуже жалкує не за Скоропадським, а за гетьманством і шкодує, що Директорія не посадила на гетьманство замість Скоропадського іншу людину” [25, c. 139]. У 1920 р. бере активну участь у боях під Вінницею. 3 липня 1920 р. – генерал для особливих доручень при головному отамані С.Петлюрі. Викладач артилерії у Юнацькій школі.

Після короткого перебування у таборі інтернованих частин Армії УНР у Ланцугі (зокрема в с.Пикуличі), поселився у Перемишлі, де 1928 р. заснував і очолив філію Українського центрального комітету; опікувався колишніми вояками УНР. Згодом організував художню іконописну майстерню “Відродження”, у якій працювали 10 художників, колишніх українських вояків, зокрема, П.Ковжун, П.Запорізький, М.Прасіцький та ін. 1934 року Б.Неїло разом із колишнім старшиною Армії УНР П.Запоріжським розмалювали церкву у с.Явірник Руський під Перемишлем у якій був охрещений автор українського гімну Михайло Вербицький. Б.Неїло та його однодумці, до речі, автори розписів й низки інших церков Надсяння

У 1944 р. виїхав до Німеччини, де перебував у таборі переміщених осіб Міттенвальд, обирався отаманом Станиці українського Вільного Козацтва. Наприкінці 1940-х емігрував до США. В Америці брав жваву участь у з’їздах військовиків, зокрема Союзу українських ветеранів, у з’їздах громадських установ та організацій, працював в Союзі українських військових інвалідів та провадив активну діяльнісь на церковній ниві. Особливої уваги заслуговують його церковні розписи у візантійському та народно-українському стилі, зокрема греко-католицької церкви Святого Миколая в Міттенвальді–Єгеркассерне та міттенвальдської автокефальної православної церкви [10, c. 3]. Відома, зокрема його стаття в “Українських Вістях” (1947 р.) про Братство кобзарів імени О.Вересая [3]. За рік до своєї смерті на 77-му році життя Б.Неїло все ще бере плідну участь в діяльності Об’єднання бувших вояків українців Америки (ОбВУА), головує на його загальних зборах у Детройті (16 січня 1955 р.) та очолює громадський контроль над фінансовими діями організації [7, c. 3]. За рік, 5 лютого 1956 р., Б.Палій-Неїло помер [15; 11, c. 151–152].

* В царській Росії існувала Власна його імператорської величності канцелярія. Втім, не варто за співзвучністю назв вважати гетьманську Власну Канцелярію подібною до царської. Так, наприклад, у складі імператорської канцелярії було ІІІ відділення (створене 3 липня 1826 р.), яке стало серцевиною політичних репресій та цензури самодержавства. Так, ІІІ відділення Канцелярії складалося з п’яти експедицій, з яких: І експедиція займалася усіма політичними справами – так званими предметами вищої поліції та відомостями про осіб, що перебували під поліцейським наглядом; ІІ експедиція – розкольниками, сектантами, фальшивомонетчиками, кримінальними вбивствами, місцями замкнення та “селянським питанням”; ІІІ експедиція опікувалася виключно іноземцями; IV експедиція провадила листування про взагалі усі події, завідувало особистим складом, призначеннями чинів тощо; V експедиція (створена у 1842 р.) займалася спеціально театральною цензурою. Таким чином, як буде видно далі, гетьманська Власна Канцелярія не мала таких широких поліцейських функцій, проте діяльність Власної Квартири гетьмана загалом мала окремі ознаки особистої внутрішньої та зовнішньої розвідки голови Української Держави.

** У передруці (копії) цього документа, що зберігається у ЦДАВО України (Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 6–8), відсутній пункт 21 вищенаведеного Положення, решта ж тексту продовжується далі за поточною (21, 22 і т. д.) нумерацією по списку ідентично наведеному “Положенню”.

(далі буде)

(продовження)

Протягом червня–липня 1918 р. статутний відділ Головного військово-юридичного управління спільно з Власною канцелярією гетьмана підготували проект “Статуту Генеральної Козацької Ради”, в якому визначалися її завдання, склад, штатний розклад, адміністративний поділ козацтва та кошти на утримання як самої Ради, так і козацтва загалом. Згідно цього Статуту головними напрямками діяльності ГКР було: “1) Прищеплення серед людності України здорових, з погляду державної вигоди, ідей та поширення Української ідеї Державності методом зразку виключно, себто формування з хліборобів-власників (козаків) організованих військових частин для боротьби з анархічними виступами проти порядку на Україні, під яким-би прапором ті виступи не робилися. 2) Проведення в життя заходів до об’єднання та організації хліборобів України всіма, які матимуться при існуючих обставинах, засобами. 3) Культурно-просвітня праця на місцях” [23].

Канцелярія гетьмана через своє Прес-бюро (завідуючий – Віктор Йосипович Бякін [20, арк. 2; 21, арк. 22]) також здійснювала контроль над виходом періодичних видань (газет, журналів, летючих листків тощо). Прес-бюро гетьманської канцелярії спрямовувало до редакції певного видання запит про штати його співробітників, наклад, партійну приналежність, ідеологічну спрямованість тощо, як, наприклад, це було зроблено 25 травня 1918 р. щодо відомої у той час газети “Нова Рада” [21, арк. 10–10 зв.]. В цьому безпосередньому випадкові редактор “Нової Ради” А.Ніковський подав у своїй відповіді детальний звіт, в якому вказав на час,з якого видається газета (25 березня 1917 р), її реєстрацію у Київському виконавчому комітеті, мову видання (українська), видавця (Товариство для підмоги літературі, науці і штуці), редактора (Андрій Васильович Ніковський), перелік співробітників (були вказані прізвища таких відомих на той час діячів як С.Єфремов, О.Лотоцький, Д.Дорошенко, О.Шульгин, О.Саліковський, Д.Маркович, Д.Донцов, П.Стебницький, В.Прокопович, І.Фещенко-Чопівський, В.Науменко, М.Туган-Барановський, К.Мацієвич, С.Шелухін та ін.), секретарів редакції (О.Кузьминський, П.Тичина), хронікерів (Ф.Бмунюк, О.Стешенко, П.Іваненко), ціну окремого номера та вартість місячної передплати, коло читачів (“здебільшого інтелігенція та культурне селянство”), періодичність та наклад (щоденно вранці, 6 тис. примірників). У звіті також зазначалося, що “Нова Рада” не є партійним друкованим органом, “ведеться в напрямку поступово-демократичному” і до того часу ніяких додатків не видавала [21, арк. 6–6 зв.].

Подібні звіти подавали до Канцелярії гетьмана й інші періодичні видання, в тому числі й національних меншин (як, наприклад, польські “Przeglad Polski” від 1 травня [21, арк. 1] та “Dziennik Kijowski” від 1 червня 1918 р. [21, арк. 17–17 зв.]). Загалом же, за моїми підрахунками, гетьманською Канцелярією з травня по вересень 1918 р. було перевірено таким чином 1 тис. 587 видань [22, арк. 1–40].

Власна Канцелярія гетьмана почала працю над збором та збереженням у своєму Ученому архіві усіх документів, що так чи інакше стосувалися діяльності гетьмана П.Скоропадського. Відтак 17 липня 1918 р. генеральний писарь І.Полтавець-Остряниця видав Обіжник (№ 588) “по всім Міністерствам і Відділам Штабу”, в якому визначалося: “Усі грамоти, акти і інші документи з оригінальною підписью ЯСНОВЕЛЬМОЖНОГО ПАНА ГЕТЬМАНА ВСІЄЇ УКРАЇНИ, по мінованні в них потрібности, належить, не затримуя в цілях іх сховання надсилать для здачі під росписку Завідуючому Ученим Архівом при генеральному Писареві” [19, арк. 16]. Подібне розпорядження було продубльоване усіма міністрами у свої підрозділи [19, арк. 15].

27 червня 1918 р. з посади начальника Штабу гетьмана було усунено генерала В.Дашкевича-Горбацького, який, за словами самого П.Скоропадського, “достеменно не міг впоратися із цією справою” [14, c. 214]. На зміну йому було призначено Б.Стеллецького. При новому керівникові Штаба власну адміністрацію глави Української Держави було більш структуризовано, а гетьманська Канцелярія та її голова (генеральний писар) отримали ретельніше прописані обов’язки та завдання, які були визначені під грифом “Таємно” у новій редакції “Положеня про Головну Квартиру Гетьмана”, що 3 серпня 1918 р. була завізована начальником Штабу гетьмана генеральним хорунжим Б.Стеллецьким.

Документ зберігся у двох варіантах у частині, де йдеться про повноваження і обов’язки генерального писаря гетьмана та Канцелярії його світлості. При чому перший примірник – більш ранній (не датований і не засвідчений начальником Штабу гетьмана), проте більш детальний (із додатками штатних розписів) [18, арк. 16, 53–54 зв.], а другий – остаточна редакція основних положень [18, арк. 81–117]. Компілюючи обидві редакції ми можемо дізнатися більш детально про завдання та обов’язки безпосередньо службовців Власної канцелярії П.Скоропадського та її штати.

В таємному “Положенні про Головну Квартиру Гетьмана” від 8 серпня 1918 р. обов’язки генерального писаря, обсяг робіт гетьманської канцелярії та медика визначала глава Х (§ 460–480) [18, арк. 116–117]. Згідно з новою редакцією “Положення” генеральний писар отримував такі повноваження:

• виконував усе особисте офіційне листування гетьмана та його особисті доручення;

• складав проекти рескриптів;

• представляв гетьманові до нагород підлеглих, чинів що служили при главі держави;

• давав свідчення пресі про життя гетьмана;

• вів чергу наряду чергових при особі П.Скоропадського;

• складав проекти офіційних листів та привітань.

Генеральний писар призначався за безпосереднім визначенням П.Скоропадського наказом по армії та флоту. Підпорядковувався він винятково главі держави й так само лише гетьманові був підзвітним. Як і раніше, генеральний писар мав супроводжувати його світлість у мандрівках, на парадах, оглядах та виїздах. Останній пункт підрозділу про обов’язки генерального писаря підтверджував його керівництво Канцелярією пана гетьмана на правах командира бригади (неокремої) [18, арк. 16, 53–54 зв., 81, 116–117].

Власна Канцелярія пана гетьмана перебувала у безпосередньому підпорядкуванні генерального писаря й виконувала усе особисте, офіційне листування П.Скоропадського під керівництвом та відповідальністю І.Полтавця-Остряниці.

В Канцелярії велися списки й адреси усіх осіб, що входили до складу уряду Української Держави. Два помішники генерального писаря здійснювали листування Власної Канцелярiї й несли відповідальність за своєчасне виконання паперів, що до неї поступали; детальніше їхні поточні обов’язки визначалися генеральним писарем. Двоє старшин для доручень виконували розпорядження гетьмана за вказівкою генерального писаря. Вони, також, по черзі, що встановлювалася І.Полтавцем-Остряницею, несли чергування у гетьманському палаці.

Крім того Власна канцелярія гетьмана також провадила такі справи як:

• ведення списків й адрес усіх осіб, що входили до складу уряду;

• виконання проектів одностроїв свити гетьмана та його особистого штабу;

• з проектів креслень організовувалося вбрання гетьманського палацу під час свят, виконувалися також й усі інші доручення з художньої частини, які здійснювались на погляд генерального писаря.

Усі ці обов’язки належали до завідування окремо призначеної особи, якій присвоювалося звання завідуючого художньою частиною.

Відомості про життя П.Скоропадського (після попереднього перегляду їх генеральним писарем) надавав пресі хронікер канцелярії.

Медик пана гетьмана, який призначався за безпосереднім вибором П.Скоропадського наказом по армії та флоту, числився його особистим лікарем у штаті Власної канцелярії й користувався правами корпусного лікаря (з серпня 1918 р. – правами дивизiйного лікаря), а його помічник – правами полкового лікаря. В допомогу медику призначалися помічник, класний фельдшер, писар, кур’єр й служитель. Гетьманський медик завідував також амбулаторним приймальним покоєм Головної квартири. Класний фельдшер підпорядковувався гетьманському медику й мав допомагати йому у лікуванні хворих. Листування медика здійснював писар, а кур’єр служив для розсилки та рознесення пакетів медика гетмана.

Принагідно зазначу, що начальник Штабу гетьмана Б.Стеллецький вважав особистого лікаря (медика) гетьмана – полковника Лукашевича – за людину малоповажну і некомпетентну у своєму фахові, за “ескулапа, що втерся у довіру до Скоропадського” й, зокрема, звинувачував, через його медичну непрофсійність і бездарність, у передчасній смерті маленького гетьманича Павла в липні 1918 р. [24, арк. 137]. Попри це Лукашевич, згідно з наказом П.Скоропадського від 6 листопада 1918 р., увійшов до президії нової Генеральної козацької ради, яка за його дорученням мала розробити козацький Статут відповідно до запланованої гетьманом козацької реформи (ліквідація Вільного козацтва й впровадження його як стану та війська на чолі з гетьманом) [4]. Додам лише, що в подальшому Лукашевич став головним санітарним інспектором армії генерала П.Врангеля в Криму.

Справовиробник (діловод) мав допомагати помічникам писаря провадити листування; вів журнал паперів, що надходили до Канцелярії й виходили з неї; приймав надіслані пакети та телеграми і виконував інші доручення по Канцелярії за вказівками помічників генерального писаря. Три машиністки мали здійснювати листування Канцелярії під керівництвом помічників генерального писаря.

Справовиробник, хронікер та завідуючий художньою частиною користувалися правами начальника відділу департаменту і призначалися на посади з подання генерального писаря наказом по армiї та флоту [18, арк. 16, 53–54 зв., 81, 116–117].

Протягом серпня–вересня 1918 р. генеральний писар наполегливо домагався від начальника гетьманського Штабу Б.Стеллецького розширення штатів підлеглої йому гетьманської канцелярії, підвищення її службовцям заробітньої платні та військових звань для окремих чинів. Так, наприклад, власну посаду він пропонував визначати військовим званням генерального значкового чи генерального хорунжого (замість встановлених генерального хорунжого або полковника), а також збільшити річне утримання з 13 тис. 200 крб. до 16 тис. 800 карбованців. Двох помічників генерального писаря пропонувалося підвищити у військовому званні з військового старшини або сотника до генерального хорунжого або ж полковника, а їхню заплатню з 8 тис. 400 крб. збільшити до 13 тис. 200 крб. на рік. Посади двох старшин для доручень, які на рік отримували по 8 тис. 400 крб. кожний, І.Полтавець-Остряниця прагнув замінити одним офіцером, який проте мав би мати чин гетьманського полковника або хоча б військового сташини й отримував би платню у 10 тис. 800 крб. на рік. Посаду старшого діловода ліквідувати, а натомість запровадити оберст старшину для доручень (сотника чи значкового товариша) із зарплатнею у 8 тис. 400 крб. на рік та шостою класою посади. Зробіток завідуючого художньою частиною змінюватися не передбачалося (8 тис. 400 крб. на рік), проте класифікацію його посади пропонувалося змінити із сьомої на більш вищу шосту, а також підвищити його до полковника або військового старшини. У додаток до хронікера (зарплатня – 8 тис. 400 крб. на рік) та трьох друкарниць (із заплатнею у 4 тис. 200 крб. на рік кожна), генеральний писар прагнув увести до штатів гетьманської Канцелярії ще: одного діловода (шоста класа посади із утриманням у 8 тис. 400 крб. на рік), двох писарів (по 3 тис. 600 крб. річної платні кожному), двох кур’єрів та швейцара (з платнею кожному з них по 3 тис. крб. на рік).

Медична частина гетьманської канцелярії, на думку генерального писаря була укомплектована оптимально і якихось штатних змін та підвищення зарплатні не потребувала. Відтак утримання медика пана гетьмана мало залишитися на рівні 12 тис. крб. на рік, його помічника – 10 тис. 800 крб., фельдшера – 5 тис. 400 крб., писаря – 3 тис. 600 крб. та служителя і кур’єра – по 3 тис. крб. на рік кожному. Разом з тим І.Полтавець-Остряниця прагнув домогтися збільшення суми канцелярських видатків для його установи з 3 тис. 600 крб. до 12 тис. крб. на рік [18, арк. 80 зв.].

Таким чином, в разі прийняття пропозицій генерального писаря, витрати на утримання усього штату Власної канцелярії гетьмана мали б збільшитися із 124 тис. 800 кр. до 166 тис. 200 крб. на рік (дивись Таблицю №1, де курсивом вказано пропозиції І.Полтавця-Остряниці щодо змін штатів Власної канцелярії П.Скоропадського).

Крім того, зберіглася власноруч намальована І.Полтавцем-Остряницею нова схема (очевидно, що чернетка) структурної будови гетьманської канцелярії. Із неї можна зрозуміти, що генеральний писар передбачав у своєму відомстві 10 структурних підрозділів, які підпорядковувалися б генеральному писареві та двом його помішникам. Це зокрема:

• Особливий відділ (начальник відділу, помічник начальника (або діловод) й 1 тис. 600 крб. на утримання писарів);

• Канцелярія (начальник, діловод й 1 тис. крб. на утримання писарів);

• Редакційне відділення (начальник, діловод і 3 тис. крб. на утримання писарів);

• Архів (начальник й 2 тис. крб. на утримання писарів);

• Довідкове (“Справочне”) бюро (начальник, діловод й 1 тис. крб. на утримання писарів);

• Реєстраційний відділ (начальник, діловод й 1 тис. 600 крб. на утримання писарів);

• Бібліотека (начальник і 500 р. на утримання писарів);

• Господарський відділ (начальник, діловод, казначей і 1 тис. 600 крб. на утримання писарів);

• Креслярський відділ (начальник, 3 помічника й 5 тис. крб. на утримання писарів);

• Типографія (10 набірників, 5 друкарів, 5 робітників при машинах, 3 переплітника й 3 розсильних) [18, арк. 10].

Б.Стеллецький (який до того ж був ідеологічним антагоністом та особистим суперником генерального писаря у боротьбі за впливи на П.Скоропадського) намагався усіляко перешкодити прагненням І.Полтавця-Остряниці до розширення штатів підпорядкованої йому гетьманської канцелярії й, натомість прагнув її скоротити.

Відтак 3 жовтня 1918 р. генеральний писар І.Полтавець-Остряниця під грифом “таємно” отримав директиву (№280), яку підписали начальники канцелярії та інспекторського відділу Штабу гетьмана, в якій зазначалося:

“Начальник Штабу прохає всіх Начальників Відділів Гетьманськоі Головноі Кватери переробити додаткове Положення про Головну Кватеру та Штати у тих частинах, котрі відносяться до Вашого відання. При цьому Штати повинні бути скорочені до граничній дійсній потреби, зовсім не виходжуючи із вже чільній кількісти служачих, а тилькі із огрунтованоі, необхідній для діла кількісти іх.

При складанні Положення необхідно відрішиться від захоплення зайвих прав та обов’язків, але за те, потрібні права й обов’язки зазначити докладно, підтримуваючись необхідних для життя умов служби й праці всіх відділів Штабу ГЕТЬМАНА – Головноі Кватери й опираючися на положення про відділи бувшоі Імператорськоі Головноі Кватери.

Перероблення Положення й Штатів повинно бути скінченим к 7-му жовтня, після чого Начальник Штабу припускає об’єднати працю відділів в Загальнім Засіданні під своім головуванням” [18, арк. 1]. В додаток до цього до гетьманської канцелярії також був надісланий проект її штатів.

У відповідь генеральний писар І.Полтавець-Остряниця направив начальникові Штабу гетьмана Б.Стеллецькому новий власний проект штатів гетьманської Канцелярії із супровідною пояснюючою запискою. У ній генеральний писар зазначав, що, розглянувши той проект штатів власної Канцелярії гетьмана, який був укладений службовцями начальника Штабу й надісланий додатком до його директиви №280 від 3 жовтня 1918 р., він дійшов висновку, “що ВЛАСНА канцелярія у такому стані не може отповідать свому призначенню, як з боку представництва, так і фактичної праці” [18, арк. 2]. Генеральний писар, з відчутними нотками роздратування, обгрунтовував таке своє твердження наступним: “З боку представництва тому, що у сіх іншіх відділах, як то, Штаб ПАНА ГЕТЬМАНА, Господар[ський] відділ і інші, як положеніе осіб у рангах, так і платня показана значно більше. Наприклад усі працьовники у ранзі полковників одержуют платню по 12 000 карбованців у рік і більше. По ВЛАСНІ канцелярії зараз поимі помішникамі фактично состоят два полковника: ГЛІБОВСЬКИЙ і ЕГОРОВ, а у одержаному проекті моимі помішникамі поставлени 2 у ранзі Сотника, або Військового-Старшини з платнею у всього по 8 400 карбованців у рік, – тоб-то рівно зо всіми іншими обер-старшинами. Окрім того у ВЛАСНІ[Й] канцеляріі зовсім не передбагано штатами ні жадного писаря, ні жадного кур’ера, ні жадного уборщика, ні швейцара, без которих канцелярія працювати не може. Що торкаетсья до діловодства канцеляріі, то я лічив-би, що маючі на увазі постійно пошірення переписки, вимогаєме самим житем (що видко з все прогресірующаго числа вступних паперів, – як то: Травень місяць 312 паперів, Червень м[ісяць]. 582, Липень 1043, Серпень 1218, Вересень 1415), ясно що розібраться і виконать таку роботу при зараз істнуючих штатах фактично не можливо, і щоб праця не стала зовсім і булаб можливість канцеляріі отповідать свому призначенню необхідно затвердити указані мною нище штати” [18, арк. 2–2 зв.]. Нові штати Власної канцелярії гетьмана, І.Полтавець-Остряниця пропоновував затвердити відповідно до доданої ним таблиці.

Отже, І.Полтавець-Остряниця, “з боку представництва і справедливости” просив підвищити штатні посади своїх двох помічників до рангу генеральних хорунжих (або полковників) із відповідною платнею – по 13 тис. 200 крб. на рік кожному генеральному хорунжому, або по по 12 тис. крб. – полковникам. Крім того до двох штатних старшин для доручень, генеральний писар прагнув додати ще й посаду штаб-старшини у ранзі полковника з платнею у 12 тис. крб. (або ж військового старшини із платнею у 10 тис. 800 крб. на рік), а також посаду обер-старшини із платнею у 8 тис. 400 крб. на рік [18, арк. 2–2 зв.].

Новий начальник Штабу гетьмана О.Аккерман, що посів цю посаду з 24 жовтня 1918 р., також був не проти скоротити штати гетьманської канцелярії й намір цей, очевидно, попередньо був узгоджений із самим П.Скоропадським. Відтак, прагнення І.Полтавця-Остряниці щодо розширення очолюваної ним гетьманської канцелярії не здійснилися, в тому числі й через пасивне ставлення до таких перетворень самого гетьмана. П.Скоропадський з цього приводу згадував, що генеральний писар “непремінно хотів роздути свою канцелярію у цілу установу, але я її скоротив” [14, c. 215]. Проте, незважаючи на таку позицію голови держави, І.Полтавець енергійно продовжував працю по удосконаленню як штатного складу ввіреної йому інституції, так і її безпосередніх завдань та роботи, що, зокрема, простежується у поданій вище його записці до начальника Штабу гетьмана. Завершити структуризацію і унормувати штати Власної пана гетьмана канцелярії у 1918 р., однак, не вдалося. В листопаді розпочався протигетьманський виступ Січових стрільців на чолі з Директорією, а невдовзі повстанська хвиля і громадсько-політичний безлад унеможливили нормальне функціонування органів державної влади.

1. Андрієвський В. З минулого. – Т.2. – Ч.1. – Берлін, 1923.

2. Армія. – 1918. – 8 листопада.

3. Ветеран Палій-Неїло. Ще кілька слів про Братство кобзарів імени О.Вересая // Українські Вісті. – 1947. – №115–116. – 31 серпня.

4. Державний вістник. – 1918. – 14 листопада.

5. Євтимович В. Перше ставлення в гетьмана // За велич нації: У двадцяті роковини відновлення Української Гетьманської Держави. – Лв., 1938.

6. Євтимович В. Ставлення в Гетьмана. Уривок зі споминів. – Торонто, 1937.

7. З життя громад і організацій. Детройт, Міш. Загальні Збори Відділу ОбВУА // Свобода (Джерсі Сіті; Нью-Йорк). – 1955. – Ч.26. – 9 лютого.

8. Ідеологія Українського Вільного козацтва ”УНАКОР”. – Мюнхен, 1936.

9. Коновалець Є. Спомини й уваги // Історія січових стрільців 1917–1919. – Лв., 1937.

10. Кордуба Ф. Борис Палій Неїло. Генерал-хорунжий артилерії // Свобода (Джерсі Сіті; Нью-Йорк). – 1950. – Ч.95. – 26 квітня.

11. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Збройні сили України першої половини XX ст. Генерали і адмірали. – Львів; – Харків: Сага, 2007.

12. Осташко Т. Український козацький Рух в еміграції (1919–1939) // Український консерватизм і гетьманський Рух. Історія. Ідеологія. Політика. – К.: видавничий центр КДЛУ, 2000.

13. Савчук О. Гетьманський рух у Польщі у 1920–30 рр. // Останній Гетьман. – К.: Академпрес, 1993.

14. Скоропадський П. Спогади. – Київ; – Філадельфія, 1995.

15. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921). – К.: Темпора, 2007.

16. Український козак (Мюнхен). – 1923. – 1 березня. – Ч. 1.

17. ЦДАВО України. – Ф.1074. – Оп.1. – Спр.2а.

18. ЦДАВО України. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 1.

19. ЦДАВО України. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 2.

20. ЦДАВО України. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 6.

21. ЦДАВО України. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 8.

22. ЦДАВО України. – Ф. 2469. – Оп. 1. – Спр. 9.

23. ЦДАВО України. – Ф. 3293. – Оп. 1. – Спр. 1.

24. ЦДАВО України. – Ф. 4547. – Оп. 1. – Спр. 1.

25. Чикаленко Є.Х. Щоденник, 1919–1920. – Київ; – Нью-Йорк: Вид-во ім. Олени Теліги, 2005.

26. Bayerisches Hauptstaatsarchiv (BayerHStA). – Ф. МА–103037.

Гай-Ныжнык Павло. Собственная Его светлости пана гетмана всея Украины канцелярия (29 апреля – 14 декабря 1918 г.).

Освещается структура, штаты, принцип работы и задачи Собственной канцелярии гетмана Украины П.Скоропадского (29 апреля – 14 декабря 1918 г.).

Ключевые слова: канцелярия гетмана, Гетманат, Скоропадский, Полтавец-Остряница, Палий-Неило.

Hai-Nyzhnyk Pavlo. Own His lightness of pan of hetman vseya Ukraine office (on April, 29 – on December, 14, 1918).

A structure, states, principle of work and task of the Own office of hetman of Ukraine P.Skoropadskyi, lights up (on April, 29 – on December, 14, 1918).

Keywords: office of hetman, Hetmanat, Skoropadskyi, Poltavec-Ostryanicya, Paliy-Neilo.

Дивіться також:
Власна Його світлості пана гетьмана всієї України канцелярія (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) // Гілея. – 2011. – Вип.46 (№4) – С.54–62 (ч.2)