Павло Гай-Нижник

Невідомі телеграми послів В.Липинського та Ф.Штейнгеля до екс-міністра закордонних справ Української Держави Д.Дорошенка під час його перебування в Швейцарії
(листопад 1918 р.)

Опубліковано: Гай-Нижник П. Невідомі телеграми послів В.Липинського та Ф.Штейнгеля до екс-міністра закордонних справ Української Держави Д.Дорошенка під час його перебування в Швейцарії (листопад 1918 р.) // Київська старовина. – 2004. – №2. – С.119–131.

Про швейцарську місію міністра закордонних справ Української Держави в листопаді 1918 року в історіографії історії України відомостей практично немає. Ця сторінка життєпису Д.І.Дорошенка та історії вітчизняної дипломатії й досі ще залишається не написаною. Не надто припіднімає завісу узагальнюючих фактів над перебігом свого нетривкого життя у Берні й сам Дмитро Іванович. Завдяки вітчизняним архівам, а саме Центральному державному архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВУ), ми спробуємо внести й свій скромний внесок у висвітлення цієї теми.

Саме у фондах ЦДАВОВУ нам вдалося віднайти частину кореспонденції Д.Дорошенка у швейцарський відрізок його життя та діяльності. Її складають сім телеграм, надісланих на ім’я Дмитра Дорошенка у Берн, а саме: послом України в Німеччині бароном Федором фон Штейнгелем з Берліну (документи за №№ 1, 3, 7, 8), українським послом в Австрії В’ячеславом Липинським з Відня (документи за №№ 2, 4), деяким Бєлєньким з Ліндау-Бодензее (документ № 6); та телеграма самого Д.Дорошенка з Рейхенау до колишнього міністра освіти та мистецтва Української Держави Петра Холодного у Кам’янець-Подільський (документ № 5).

Кореспонденція свідчить про те, що саме від Вячеслава Липинського 17 листопада 1918 року Д.Дорошенко вперше дізнався про урядову кризу в Києві, а вже потім з телеграми Ф.Штейнгеля докладніше про відставку Кабінету Ф.Лизогуба і сформування уряду С.Гербеля, а заодно й про власне звільнення з посади міністра закордонних справ. Очевидно з тієї ж телеграми він вперше дізнався й про видання Гетьманом П.Скоропадським Грамоти про федерацію та зміну зовнішньополітичного курсу країни і, врешті, про початок протигетьманської акції Директорії. Крім того, зазначені телеграми проливають світло й на той інформативний та емоційний стан, що царував в українських посольствах в Німеччині та Австрії; на надії, сподівання й намагання двох провідних вітчизняних дипломатичних посланців у критичний для долі їхньої Батьківщини момент. Зазначена кореспонденція свідчить також, що в листопаді 1918 року гетьманські дипломати, інтенсивно бомбардуючи телеграмами українську місію в Швейцарії, вірили (в тому числі й новий голова МЗС Афанасьєв) у спроможність зарадити розпалу громадянської війни в державі саме Дмитра Дорошенка.

Втім, перш ніж безпосередньо ознайомитися, власне, із телеграмами варто прослідкувати ланцюг подій, які передували поїздці українського міністра до Швейцарії і супроводжували під час перебування його там.

Юридичною підставою діяльності українських дипломатичних служб в Європі за Гетьманату 1918 року став Закон від 14 червня 1918 року, згідно з яким представництва України в цих країнах поділялися на посольства 1-го та 2-го розрядів. Посольства Української Держави в Австро-Угорщині, Німеччині, Туреччині та Болгарії були засновані відповідно до Постанови Ради Міністрів від 21 червня 1918 р. і фактично продовжили діяльність дипломатичних представництв УНР, започаткованих Центральною Радою. Ключового значення, зважаючи на наслідки для України Берестейського договору, логічно набули ролі посольств у Берліні та Відні.

Послом у столиці кайзерівської Німеччини було призначено відомого в українських політичних колах громадського діяча барона Ф.Штейнгеля. Поважність його особи сприяла підвищенню авторитету Української Держави в Німеччині. З цього приводу міністр закордонних справ Д.Дорошенко зазначав: “Українське посольство... зробилося одним з осередків тогочасного дипломатичного світу у Берліні, що було важно з огляду на наші бажання увійти в ближчі зносини з нейтральними державами”. Голова інформаційного відділу берлінського посольства В. Левицький, з власного боку повідомляв, що українська політика у Німеччині мала “гурт своїх ідейних прихильників, але для широких верств німецької суспільности вона лишалася і далі загадкою”. Представники Києва кропітливо працювали над розвіюванням упередження серед пересічних бюргерів щодо України, як однієї з причин того, що революційна Німеччина зазнала від “тих нещасних експериментів старого німецького уряду, що довели Німеччину до розвалу”.

Офіційне призначення українського посла у Відні відбулося 21 червня 1918 р. відповідно Постанови Ради Міністрів про тимчасові дипломатичні представництва. Ним став відомий чи не кожному тогочасному українському діячеві В.Липинський. “Його авторитет стояв так високо у всіх українських національних партіях взагалі, що ім’я В.К.Липинського незмінно фігурувало в усіх комбінаціях зложення нового складу кабінету міністрів як кандидата на пост міністра закордонних справ, від чого одначе він ухилявся з власної волі”. Посольство прибуло до столиці Австро-Угорщини 1 липня 1918 р. і розташувалося у готелі “Брістоль”. Його голова й співробітники дуже швидко почали користуватися в місті загальною прихильністю.

Гетьман та його урядовці передбачали можливість поразки Німеччини та її созників у світовій війні. Саме тому перші спроби встановити контакти з нейтральними державами, а через них з представниками Антанти розпочалися з українського боку ще влітку 1918 року. Тоді Києву вдалося заслати свого представника до Швейцарії, який повернувся в Україну з листом від швейцарського міністра закордонних справ Лярді із пропозицією вступити у ділові зносини. Швейцарія пропонувала також прислати до неї українського представника і обіцяла надіслати свого у Київ. Зацікавленість у співпраці з Україною виявили й швейцарські торговельно-промилові кола. Д.Дорошенко писав, що головним на той час завданням української політики було “визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців”. Водночас, використовуючи “поміч Німеччини (як найсильнішої з держав, що підписали Берестейський договір), доки це нам буде потрібно, старатись якомога швидше стати на власні ноги й тоді вийти з-під опіки Німеччини... і визволитися від присутності на українській території австро-угорських військ”. Крім того, гетьманський міністр закордонних справ прагнув домогтися від Німеччини сприяння у питанні “допуску представників самостійної України на мировий конгрес”.

Запропонувавши вступити в ділові зносини з Україною, Швейцарія, Норвегія та Данія, однак, з огляду на позицію Антанти, не могли поки що визнати її де-юре. В середині 1918 р. були зроблені конкретні кроки для встановлення дипломатичних стосунків із Швейцарією, до якої було відряджено радника міністра закордонних справ Е.Лукасевича для з’ясування питання чи приймуть у Берні офіційну українську місію. Швейцарський уряд й торговельно-промислові кола виявили своє зацікавлення Україною і секретар (міністр) закордонних справ Лярді надіслав Д.Дорошенкові через Е.Лукасевича лист, в якому “заявляв, що швейцарський уряд охоче прийме нашу дипломатичну місію”. Місію очолив Е.Лукасевич. Тоді ж були створені українські консульства у Женеві (на чолі з колишнім міністром шляхів сполучення УНР Є.Саковичем) і Цюріху (на чолі з директором департаменту професійної освіти Міністерства освіти О.Вілінським).

У вересні 1918 р. стан на Західному фронті для Німеччини став критичним. Тоді ж, на запрошення кайзера Вільгельма, відбулися візити голови Ради Міністрів Ф.Лизогуба та Гетьмана П.Скоропадського до Німеччини. Надалі ж настав відступ німецьких військ у Фландрії... 29 вересня 1918 р. скапітулювала Болгарія, а за нею Туреччина.

Тим часом 2 жовтня 1918 р. посол в Берліні Ф.Штейнгель телеграфував у Київ, що стан Німеччини є безнадійним і “велительно диктує нам необхідність увійти у зносини із Згодою, яка одна спроможна забезпечити державі її інтереси. Маю точні відомості, що Згода не зустріне перешкод для окупації України, якщо про це прохати”. Шукаючи шляхів до порозуміння з Антантою гетьманський уряд, відрядив дипломатичних представників не лише до нейтральних країн: Швейцарії, Скандинавії, Румунії, а також у Вашингтон, Париж, Ясси. В цей час уряд оголошує про нейтралітет України, а його голова Ф.Лизогуб 16 жовтня 1918 р. у бесіді з представниками преси оголосив: “Український уряд заявляє, що він буде усіляко боротися із усіма виявами ззовні, котрі були б спрямовані до порушення нейтралітета України”.

17 жовтня 1918 р. Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на “Союз Держав”. У Німеччині швидко насувалася демократизація. Більшовики ж вже почали поступово захоплювати північносхідну частину Чернігівщини. На VI з’їзді Рад Л.Троцький відверто заявив, що Червоній армії слід негайно скористатися нагодою окупувати Україну, коли німецькі війська залишуть її терен, а війська Антанти ще не встигнуть його опанувати.

В день розпаду Австро-Угорщини, 17 жовтня 1918 р., дев’ять міністрів уряду Ф.Лизогуба подали до Ради Міністрів записку про допомогу Росії в боротьбі з більшовиками та про необхідність зміни зовнішньополітичного курсу країни в з’язку із зміною міжнародної ситуації. Цей проросійський вектор підтримав впливовий “Протофіс”, численні російські партії та організації, заможня частина Союзу хліборобів-власників, інші русофільські партії та угруповання. Восени 1918 р. П.Скоропадський підпав під шалений тиск внутрішньо та зовнішньополітичних чинників.

Дипломатичне представництво в Швейцарії набуло за таких обставин надзвичайної ваги і значення для України, оскільки могло стати трампліном для встановлення нових зв’язків з країнами Антанти. Завдяки зусиллям Є.Лукасевича та Ф.Штейнгеля й за посередництвом дипломатичних представників нейтральних держав (Іспанії і Голандії) вдалося встановити контакти з державними колами країн Антанти й з’ясувати можливість їх згоди на переговори з українським урядом. Ось чому 22 жовтня 1918 року Д.Дорошенко виїхав з Києва до Берліну, а звідти до Швейцарії, куди його запросив через українського представника в Берні італійський прем’єр-міністр Орландо. На цей час у Берні вже перебувала місія ЗУНР на чолі з Є.Левицьким.

25 жовтня 1918 року було оновлено Кабінет Міністрів на чолі Ф.Лизогубом, до якого вступили 5 представників УНС (4 члени патрії есефів – А.В’язлов, О.Лотоцький, П.Стебницький й М.Славинський та безпартійний В.Леонтович). Сам Д.Дорошенко вітав такі зміни у складі Кабінету Ф.Лизогуба, які вважав з власну мету ще з літа. Йому вони бачилися, “як прелюдія до повної “українізації” кабінету, після чого мало відбутися оприлюднення закону про аграрну реформу та близьке скликання Сойму. Всі ці акти, на думку міністра, мали заспокоїти українське громадянство, й “дадуть підставу для утворення внутрішнього національного фронту і тим самим скріплять нашу державу внутрі й на зовні”.

В день оновлення складу Ради Міністрів, 25 жовтня 1918 р. під час поїздки до Німеччини Д.Дорошенко спеціально прибув до Відня, де відбулася його консультативна зустріч з В.Липинським. На ній обговорювалася міжнародна ситуація в Європі, пов’язана з розпадом Австро-Угорської імперії та необхідністю заснування дипломатичних представництв України в Австрії, Угорщині і Чехії.

Тим часом Антанта переможно завершувала війну. 26 жовтня 1918 р. французький посланець в Яссах граф Сент-Олер виказав І.Коростовцю побажання, щоб Гетьман “чим-небудь виявив переміну германофільської політики і згоду (свою) підтримати роботу союзників по відновленню ладу в Росії”. 29 жовтня 1918 р. Німеччина прийняла вкрай важкі умови перемир’я, які їй продиктували переможці, і визнала себе переможеною. 9 листопада 1918 в Німеччині вибухнула революція, невдовзі владу Кайзера було повалено, а вже 11 листопада 1918 р. було підписано Комп’єнтське перемир’я, яке поклало край світовій війні. Протягом перебування в Берліні український міністр закордонних справ вів активний переговорний процес з німецькими політичними діячами та іншими іноземними представниками по встановленні зв’язків з нейтральними країнами і державами Антанти. При цьому він увесь час регулярно консультувався про поточні справи з Києвом по прямому дротові, але з вибухом революції його зносини з українською столицею “майже перервалися”.

По третьому дні німецької революції, з метою розпочати переговори з представниками Антанти Д.Дорошенко виїхав з Берліну до Швейцарії. Однак, коли він прибув до Берна, то дізнався про кардинальні зміни, які відбулися в Україні.

На середину листопада 1918 р. внутрішня ситуація в Україні вкрай загострилася. Насувалася урядова криза, записка 9 міністрів про необхідність зміни юридично-державного статусу країни та її зовнішньополітичної орієнтації поставили країну та її політичну еліту на межу розколу. Першою ознакою майбутніх змін стало прохання заступника міністра закордонних справ та виконуючого обов’язки державного секретаря О.Палтова (відомого своїм германофільством) до Пана Гетьмана про свою відставку із усіх посад з 20 листопада 1918 року. Вніч з 13 на 14 листопада 1918 р. активні дії розпочала й радикальна соціалістична опозиція, яка у Білій Церкві склала т.зв. Директорію (В.Винниченко, С.Петлюра, Ф.Швець, О.Андрієвський, А.Макаренко). З огляду на події, що склалися, П.Скоропадський опинився між “молотом та ковадлом” історичної круговерті й фактично у патовій ситуації, де кожен крок вів до загострення внутрішньополітичної пожежі.

П.Скоропадський здійснив свій крок. 14 листопада 1918 р. Гетьман оголосив Грамоту про федерацію з майбутньою, небільшовицькою, Росією. Того ж дня він доручив С.Гербелю скласти новий Кабінет Міністрів, у якому не мало б бути германофілів й самостійників і який був би налаштований проросійськи та проантантськи. Цей уряд мав бути тимчасовим, до з’ясування відносин з Антантою. Вдень виходу Грамоти про федерацію Директорія у Білій Церкві, підтримана розквартированими в місті Січовими Стрільцями, заявила про перебрання верховної влади в країні на себе, необхідність “дощенту” знищення гетьманської влади, а самого П.Скоропадського було проголошено “поза законом”.

Тим часом Д.Дорошенко дістався Берна і зупинився в готелі “Бернергоф” (“Berner hof“) на Марктгассе (Мarktgasse) 39, де розташовувалася українська дипломатична місія. А в Києві відбулася кардинальна зміна в урядових колах і крутий поворот в українському зовнішньополітичному курсі.

Про зміни складу уряду Гетьмана та про події у Києві ще не знали ані у Швейцарії, ані в українському посольстві в Берліні. Такий висновок можна зробити судячи з телеграми українського посла до Д.Дорошенка одразу ж по від’їзді останнього з Німеччини. 15 листопада 1918 року Ф.Штейнгель відсилає йому з Берліну у Берн телеграму в якій повідомляє, що “пошта та телеграфне сполучення з Києвом з часу вашого від’їзду перервано, залізничне сполучення призупинено на невизначений час[.] завтра спробую встановити з Києвом бездротовий зв’язок” [Документ № 1]. Д.Дорошенко отримав її 16 листопада. Якби Ф.Штейнгель щось знав про київські події, то безумовно повідомив би про це свого патрона.

В день, коли гетьманський посол в Берліні (15 листопада 1918 р.), знаходячись у невіданні про ситуацію на Батьківщині, надсилав телеграму у Берн, В.Липинський у Відні несподівано дізнається про них з австрійської преси. Того ж дня він, майже у розгубленості, негайно надсилає Д.Дорошенкові телеграму, швидше схожу на запитання, ніж на передачу інформації: “в останніх віденських газетах з’явилося повідомлення про відкликання українських міністрів й про призначення нових[.] [Ми] без прямої вказівки з Києва[.] просимо негайно повідомити інформацію щодо цього і про повернення Його Високості до Відня” [Док. № 2]. Посол в Австрії сам сподівався щось дізнатися від свого міністра.

В українську дипломатичну місію в Берні телеграма з Відня надійшла 18 листопада 1918 року. Очевидно, саме від австрійського посла Д.Дорошенко й дізнався про демісію уряду Ф.Лизогуба. Колишній міністр закордонних справ згадував: “Коли я туди [у Берн – П.Г.-Н] прибув, то прийшла звістка про те, що Пан Гетьман проголосив грамоту в справі федерації і що в Київі склався вже новий кабінет міністрів. З моменту одержання мною цієї звістки я вважав свою місію скінченою і офіціяльно вже більше ніде не виступав”. Для Дмитра Івановича, безумовно, такий поворот у внутрішній та зовнішній політиці України виявився цілковитою несподіванкою, а зміни ці, на його думку, сталися “на нещастя наше”.

Тим часом в Україні події розвивалися з феєричною динамікою: 16 листопада 1918 року заколотники умовилися з німецькою Військовою Радою (Soldatenrat) в Білій Церкві про нейтралітет, а вже наступного дня (17 листопада), захопивши Білу Церкву та Фастів, рушили на Київ.

В Берліні ж посол Ф.Штейнгель 17 листопада 1918 р. нарешті зумів телефоном зв’язатися з Києвом і від товариша (заступника) міністра іноземних справ О.Палтова дізнався про усі свіжі новини. Наступного дня, 18 листопада 1918 р., з Берліна у Берн одразу ж летить телеграма українського посла [Док. № 3]. Він передав Д.Дорошенку те, що почув від О.Палтова: “внаслідок заборони [скликання Національного] Конгресу [Українського] Національного Союзу, українські міністри [1] покинули Кабинет [Міністрів], Гетьман видав послання [про Україну] під заступництвом Росії на федеративних принципах, причому Україна зберігає свій суверенітет [2]. Гетьман доручив Гербелю скласти новий Кабінет [Міністрів], котрий буде створено наступним чином: міністр закордонних справ [–] Афанасьєв, внутрішніх справ [–] Кістяківський, культури [–] Науменко, юстицiї [–] Рейнбот, військовий [–] Бошев, по конфесіям [–] Воронович, постачання [–] Глинка, охорони здоров’я [–] Любинський, транспорту [–] Ландсберг, торгівлі [–] Мерінг, финансів [–] Ржепецький, держ[авний] контроль [–] Петров” [3].

Крім того, Ф.Штейнгель передає Д.Дорошенку почуті від О.Палтова відомості про початок протигетьманського виступу в Білій Церкві Директорії, яку зі слів О.Палтова називає “революційним комітетом”, й те що на боці заколотників виступили Січові Стрільці (“бригади галичан”) і добровольці. Український посол довідався також й про перші збройні зіткнення з урядовими військами, але без певної про це інформації: “Біля Фастова було зіткнення з військами Гетьмана, що роззброїв галицький полк”. Вірогідно, що О.Палтов й сам не знав про те, що Фастів вже захоплено повстанцями. Не знав про це й Ф.Штейнгель. Як і не знав, що в той день, коли він надсилав телеграму Д.Дорошенку, повстанська армія розбила гетьманські війська під Мотовилівкою, на відстані 30 кілометрів від Києва. Барон Ф.Штейнгель повідомив також у Берн про намагання обох протиборних сторін заручитися підтримкою країн Антанти (про виїзд до Одеси на зустріч з союзниками гетьманських міністрів Афанасьєва і Ржепецького та посланців Директорії через Софію у Ясси). Телеграма завершувалася запевненням, що “в теперішній час у Києві спокійно”.

Спокій у Києві, проте, був лише тимчасовим і відносним, якщо зважати на факт, що 20 листопада 1918 р. на бік Директорії перейшов Кінний Лубенський полк під командуванням полковника Ю.Отмарштайна, а надалі – Запорізька дивізія полковника П.Болбочана.

В.Липинський же у столиці Австрії абсолютно не володів інформацією про перебіг подій в Україні і прагнув якомога швидше зустрітися з Дмитром Івановичем, запрошуючи його до себе. Про це яскраво свідчить телеграма українського посла у Берн від 20 листопада 1918 року: “В Київ можна виїхати з Відня через Угорщину або Польщу[,] дуже прошу прибути у Відень[;] крім Ваших телеграм немає ніяких відомостей[.] Липинський” [Док. № 4].

Судячи з вищенаведеної телеграми В.Липинського й наступних телеграм Ф.Штейнгеля, австрійський та німецький посли України посилено шукали (кожний через країну свого перебування) можливості і шляхи повернення Д.Дорошенка у Київ. З кореспонденції цілком очевидним є й те, що робилися ці спроби з відома і погодження самого Дмитра Івановича. Українські дипломати все ще вірили і сподівалися, що авторитет Д.Дорошенка (як у гетьманських колах, так і в лавах опозиції) взмозі буде знайти засоби компромісового розв’язання ситуації в Україні, що він в силі вплинути і на позицію П.Скоропадського, і на войовничість лідерів Директорії.

21 листопада 1918 року Д.Дорошенко знаходиться вже у Рейхенау (Reichenau), де зупинився по Айхенаузе (Eichenausze) штрассе, 171. Звідти він надсилає екс-керуючому (при цьому, без додатку “екс”) українським міністерством освіти Української Держави П.Холодному лаконічну телеграму у Кам’янець-Подільський, де щойно відкрився другий український державний університет: “Редагування підручників [для університету] я беру на себе крапка чекаю від вас докладних інструкцій крапка” [Док. № 5]. Дивно, але в телеграмі ані слова чи запитання про політичні перепетії в Україні.

Тим часом, український дипломатичний корпус в Німеччині продовжує надсилати Д.Дорошенку у Берн телеграми з комбінаціями можливостей його повернення в Україну. 23 листопада 1918 р. секретар посольства Української Держави в Австро-Угорщині М.А.Біленький повідомляє з Ліндау-Бодензее, що через події в Києві Д.Дорошенка запрошують в Берлін, куди можна дістатися чере Мюнхен, а потім – на Київ [Док. № 6]. Того ж дня посол Ф.Штейнгель телеграфує Д.Дорошенку, що в Берліні в міністерстві іноземних справ, через німецьке посольство у Берні, готується отримання дозволу на виїзд для нього та генерала Єрмолова. Український посланець додає про наявність в нього інформації, що “виїзд у Київ через Ковно[-]Брест можливий [Док. № 7]”. Останнім суттєвим приводом для спонукання Д.Дорошенка до повернення в Україну та відновлення активної політичної діяльності мала стати чергова телеграма в Швейцарію барона Ф.Штейнгеля, у якій той повідомляв, що “міністр іноземних справ [Української Держави] Його Високість Афанасьєв доручив […] повідомити Вам про запрошення зі Швейцарії в Київ[,] позаяк він закінчив свою місію” [Док. № 8].

Втім, як відомо, швидкоплинність подій тоді практично не відводила часу на довгі роздуми і зважування можливих політико-дипломатичних комбінацій. 14 грудня 1918 року Гетьманат П.Скоропадського припинив своє існування. Д.Дорошенко на нетривкий термін повернувся в Україну до Кам’янця-Подільського (в тимчасову столицю УНР) де працював у місцевому університеті у 1919 році, після чого вже остаточно змушений був покинути Батьківщину. В.Липинський та Ф.Штейнгель залишилися в еміграції на чужині.