Павло Гай-Нижник

Проблема безробіття в Українській Державі 1918 року

Опубліковано: Гай-Нижник П. Проблема безробіття в Українській Державі 1918 року // Пам’ять століть. – 2003. – №2. – С.72–77.

Не є першим обов’язком живого організму згинути, лишень не датися згинути,вийти з небезпеки оборонною дорогою. Тому, коли хтось говорить про українську державність, то перше питання, що йому поставимо, буде: як уявляє він господарювання не тільки духовними вартостями України, але і її фізичними силами, її людським матеріялом.

29 квітня 1918 р. внаслідок державного перевороту в Україні утворилася нова державна формація у вигляді Гетьманату Павла Скоропадського. З першого ж дня перебрання на себе всієї повноти влади у новопроголошеній Українській Державі, що змінила Українську Народну Республіку, Гетьман проголосив про відновлення права приватної власності і ініціативи. У Грамоті до всього Українського Народу від 29 квітня 1918 р. П.Скоропадським обіцялося також, що “рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого клясу”. Проте окремого вирішення вимагала й проблема безробіття. Ще за влади Тимчасового уряду і Центральної Ради в Україні розпочалися масові локаути, закриття фабрик і заводів. Занепад народного господарства і економічна руїна, спричинені недосконалістю імперського організму Росії, світовою війною та революційним виром, в свою чергу, сприяли збільшенню безробітнього прошарку серед населення. До того ж, на початку 1918 р. на фронтах розпочалася масова неконтрольована стихійна демобілізація, хвиля якої заполонила Україну. На її терені лише у тилових районах Південно-Західного і Румунського фронтів нараховувалося 4,2 млн. вояків, яких було мобілізовано головно з робітництва. До армії було забрано біля 10 млн. працездатного сільського населення України. Коли переважна їхня частина повернулася додому, їхні робочі місця були зайнятими, або просто перестали існувати. Біржі праці, що утворювалися ще з 1917 р. не змогли суттєво знизити рівень безробіття. Паралізована соціалістичними експериментами економіка, потужність якої до того ж була значно підірвана кризою за часи війни, не могла шляхом свого розвитку відкрити нові робочі місця. Для вирішення цього та інших питань соціального захисту населення та вироблення робітничого законодавства на основі розумного компромісу між робітниками та роботодавцями, при Раді Міністрів Української Держави було створено Міністерство праці на чолі (з 3 травня 1918 р.) з професором Ю.М.Вагнером. 24 жовтня 1918 р. його на цій посаді змінив соціаліст-федераліст М.А.Славинський, й крісло якого, в свою чергу, у листопаді того ж року зайняв його заступник проф. В.А.Косинський. Працівники міністерства одразу ж зіштовхнулися із проблемою масового безробіття. Вивченням цього питання зайнялися, зокрема, статистичне бюро Міністерства праці на чолі з директором проф. С.С.Остапченком та департаменти ринку праці (дир. М.М.Сидоренко) та громадських робіт (дир. В.Д.Ільїн).

Взагалі, певний рівень безробіття вважається нормальним, або виправданим, адже розуміння “повна зайнятість”, власне, не піддається визначенню. Під ним можна розуміти, що все працездатне населення країни (тобто 100% робочої сили) має працю, а це в принципі не є можливим.

На практиці рівень безробіття встановити надзвичайно важко. Традиційно вважається, що робоча сила складається з тих, хто працює і безробітніх, проте, що активно шукають роботу. Рівень же безробіття складає відсоток безробітньої частини до робочої сили, помноженої на сто. Робоча ж сила – це всі особи, які можуть і мають бажання працювати. Однак, у будь-якому випадкові, подібні розрахунки завжди є лише приблизними. В липні 1918 року гетьманське Міністерство праці зареєструвало в державі 200 тисяч безробітніх і передбачало зростання їхньої кількості вже наступного місяця (тобто у серпні) до 500 тисяч. Чи можемо ми вважати ці цифри достовірними? Звичайно, ні. І зовсім не через заниження їх урядовими статистами, бо визначалися вони, швидше за все, за обліковими розрахунками бірж праць, не враховуючи демобілізованих і непрацюючих через простій підприємств та загального виробництва. Відомо також, що біржі праці не охоплювали собою весь терен тогочасної державної України, їхня мережа ще не була достатньо розгалужена. До того ж, з чисто технічного боку об’єктивний обрахунок на той час зробити було неможливо. Ось, що повідомляв у листі до Міністерства праці в червні 1918 р. урядовий комісар праці Чернігівського району: “На Чернігівщині набереться лише 50% працюючих робітників. Окрім занепаду промисловости через брак сировини та инші відомі обставини, безробіття підтримують самі власники, які пориваються скрізь провести локаути з метою знищити здобутки робітників”. Така ситуація була типовою для чи не всієї України. На середину літа 1918 р. Біржами праці було зареєстровано тільки у Києві 35 тис. безробітніх (при тім, що на 1917 р. в Києві та губернії було 84 тис. промислових робітників), Херсоні – 25 тисяч (1917 року у Херсонській губ. було 73 тис. промислових робітників), Харкові – 25 тисяч (1917 р. року у Харківській губ. промислового робітництва налічувалося 71 тисяча), в Одесі – 20 тисяч безробітніх. Користуючись формулою відомих американських дослідників К.Р.Макконнелла та С.Л.Брю, ми можемо приблизно вирахувати відсотковий рівень безробіття серед промислового пролетаріату України та її міст, вважаючи вищенаведені дані по безробіттю найбільш вірогідними до цього типу пролетарства з огляду на специфіку тодішніх класових узрінь. Згідно згаданої схеми відсотковий рівень безробіття вираховується його співвідношенням до робочої сили з помноженням результату на 100% (тобто: % рівень безробіття = безробіття / робоча сила на 100%). За наближені дані робочої сили візьмемо сумарну статистику від 1917 р. з тяжкої, легкої, харчової промисловості, транспорту та будівництва,10 що складало коло 1 млн. 314 тис. робітництва. Отже, приблизний рівень безробіття на середину літа 1918 р. складав, у такому випадкові, біля 10,3%, а по Київській губ. – приблизно 40,1%, по Херсонській та Харківській губерніях, відповідно, біля 30,4% та 30,5%. Як бачимо, навіть далеко наближені обрахунки рівня безробіття в Україні (біля 10,3%) отримуються досить високі,а з огляду на передбачаєме Міністерством праці його зростання за місяць до 500 тисяч, вже в серпні рівень безробіття в Україні мав сягнути майже 31% (це більший показник, ніж у США за часів “великої депресії”).

Враховуючи поступове відновлення економічного потенціалу України за владарювання в ній П.Скоропадського, за умови тривалого існування Гетьманату, наявність безробітньої маси гарантувала українській промисловості по мірі її відбудови і розвитку широкий ринок, тобто вибір, працюючого елементу. Проте, одночасно, затягування вирішення питань побутової й соціальної захищенності, громадянських прав тощо створювало небезпеку масового вибуху невдоволення. В той же час, перспектива розбудови армії і військово-промислового комплексу, в свою чергу, поряд з загальним промисловим поступом, забезпечили б передбачання нової зайнятості безробітнього населення. Неповна зайнятість, крім того, по мірі зростання об’єму виробництва в сталих (традиційних) галузях економіки забезпечувала не лише б зменшення рівня безробіття, а й в умовах економічного прориву, що планувався за Гетьманату на наступні роки, давала фізичні сили на розбудову й інших. Існування відчутного додаткового банку трудових ресурсів планувалося використати для започаткування й розвитку нових дефіцитних на той час (або взагалі відсутніх, проте вкрай необхідних для народного господарства) галузів. Серед таких, наприклад, були плани гетьманського уряду розпочати у 1918-1919 рр. грандіозну електрофікацію країни шляхом будівництва гідроелектростанцій по Дніпру, Дністру, Бугу, спорудження шлюзо-канальної водяної артеріальної системи від Чорного до Балтійського морів, шлюзування дніпровських порогів, створення національної потужної машинобудівної, переробної, текстильної, хімічно-переробної, комплексно-військової промисловостей, індустріалізації тощо. Чисельність і висока якість резерву людських й матеріальних ресурсів України, за умови мирної розбудови її господарської системи, тривалої державності і ринкової, проте частково керованої, економіки гарантувало поступове, відносно динамічне, але незаперечне зменшення рівня безробіття природнім шляхом та зцілення, а згодом й всебічне піднесення загальногалузевої потужності української економіки і рівня життя пересічного громадянина.

Вже 5 серпня 1918 р. Гетьман П.Скоропадський затвердив розроблену Міністерством праці і ухвалену Радою Міністрів Постанову про організацію громадських робіт для підтримки безробітніх на які асигнувалося 2 млн. 557 тис. 535 крб. З тих коштів, зокрема, 150 тис. крб. виділялося Київському міському самоврядуванню на закріплення Андріївської гори, 51 тис. 535 крб. – лісовому департаментові Міністерства земельних справ на закріплення місцевості біля могили Т.Г.Шевченка, 2 млн. крб. – Міністерству шляхів на розробку кам’яних кар’єрів біля сіл Лозоватка та Селище, 56 тис. крб. було видано Ніжинській міській управі на побудову мостів через р.Остер, 300 тис. крб. – Волинському губерніальному земству на відбудову зруйнованих громадських будинків. Всі ці роботи мали контролюватися Міністерством праці. Подібного роду “Програму громадських робіт” для безробітніх було запроваджено згодом й у США за президенства Рузвельта під час “Великої депресії”. Крім того, в червні 1918 р. департамент громадських робіт Міністерства праці розробив законопроект по відбудові околиці Києва – т.зв. Звіринця, – на реалізацію чого виділялося 3 млн. крб. За цим проектом мало бути побудовано житло для 2 тис. осіб робітництва, а згодом й взагалі створено сучасне робітниче містечко – місто-сад. Вже в вересні, під час дипломатичних відвідин Німеччини на запрошення кайзера Вільгельма ІІ, Павло Скоропадський відвідав в Ессені заводи відомого промислового магната Болена Круппа, де чудово, як на ті часи, було налагоджено побутове життя робітництва. Сам Гетьман з цього приводу згадував: “Мене не стільки в даному випадкові цікавили заводи, які вимагали значно більшого часу для вмвчення їх, спеціальної підготовки, котрої в мене не було, скільки питання постановки робітничого питання, робітничі містечка, про які мені доводилося стільки читати та чути. Останнє мало особливу цікавість для мене в зв’язку з тим новим Києвом, який ми передбачали будувати в майбутньому і при якому хтілося використати весь досвід Заходу. Все, що я бачив в Ессені, перевищило всі мої очікування”. Здійснити подібний намір нажаль не вдалося через падіння Гетьманату у грудні 1918 року.

Розподілом безробітніх на громадські роботи займався спеціальний відділ на чолі (з червня 1918 р.) з вченим, інженером-техніком М.Ойслендером, а у відповідному Положенні про департамент громадських робіт держава оголосила що є найбільш зацікавленою стороною у питанні ліквідації безробіття в Україні. При технічному відділі вищевказаного департаменту Міністерства праці було створено навіть підвідділ по допомозі працюючим на громадських роботах харчами та помешканням. Цілій низці міських самоврядувань та земств було призначено позики для проведення громадських робіт в яких мала бути задіяна праця безробітніх. За пропозицією Міністерства праці планувалася також організація мір для залучення безробітніх на працю й у рудовища і копальні Донбасу, однак виконання цього наміру було загальмовано через тимчасову неможливість постарчити в цей район достатньої кількості продовольства.

Для розробки загальних питань щодо організації та об’єму робіт, їхньої першочерговості, обрання осіб та установ по організації, керівництву і отриманню безпосередньо фінансування цих заходів при Міністерстві праці було створено тимчасову нараду по організації громадських робіт. До її складу увійшли два представника від Міністерства праці та по одному від міністерств: Торгу і промисловості, Військового, Морського, Шляхів, Фінансів, Внутрішніх справ, Земельних справ, Харчових справ, а також Державного контролю, української спілки міст, земельної спілки, п’ять представників від Центрральної ради професійних спілок та три від Союзу промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства України (Протофісу). Голова наради призначався міністром праці. Міністерство також затверджувало (або відхиляло) всі постанови наради чи представляло їх на розгляд Ради Міністрів. Збережено було за Гетьманату і запроваджені раніше Біржі праці, робота яких не принесла сподіваного ефекту через слабку розгалуженість сітки подібних бірж в гетьманській Україні та внутрішньою нестабільністю української державності взагалі і недовгого існування Гетьманату зокрема.

Щодо характеристичної кваліфікації безробіття в Україні у 1918 р., то за міжнародними ознаками, взагалі, безробіття поділяється на три типи: фрікційне, структурне та циклічне. Що стосується періоду, який розглядається нами, то тут надто важко виявити навіть узагальнену його форму.

Фрікційне безробіття вважається не лише неминучим, а й навіть бажаним, числить під собою людей, що тимчасово покинули низькосплачувану працю у пошуках більш прибуткової. Отже, така поточна кількість безробіття є неминучою і із складом та чисельністю, яка постійно змінюється. На 1918 р. важко передбачити не лише рівень такого безробіття, якщо не сказати взагалі про його відсутність з огляду на відсутність стало (регулярно) працюючої економічної системи, зруйнованої до того ж війною та революцією. Наявність такого типу безробіття можна припустити хіба що у відносно добре функціонувавшій цукровій промисловості та урядовій службі.Фрікційне безробіття переходить у категорію безробіття структурного, коли працівники залишаються поза робітничими місцями внаслідок зміни споживчої потреби чи технології виробництва, заміни робочих місць технічними пристроями, що не мало певних ознак в Україні часів національно-державного відродження 1917-1920 рр.

Проте, на нашу думку, безробіття за Гетьманату 1918 року (як, власне, і всього періоду українського відродження і визвольних змагань) майже цілковито відповідало трьотьому його типу – циклічному. Тобто типу безробіття, що було викликано занепадом, руйнацією виробництва, які пов’язані з певною фазою господарчого циклу, зумовленого певними воєнними, економічними, соціальними та політичними обставинами. Наприклад, в розпал “великої депресії” у США в 1933 р. циклічне безробіття досягло рівня приблизно 25%. В Україні 1917-1918 рр. зріст безробіття був головно зумовлений занепадом вітчизняної промисловості, фінансовою кризою, а отже й занепадом (зменшенням) сукупного попиту на товари й послуги, недостатністю загальних розтрат, скороченням внаслідок цього зайнятості і, відповідно, зростанням безробіття. Його загострення відбулося ще й внаслідок занепаду цілої низки виробничих підприємств та навіть галузей, спричиненого світовою війною, соціальними й політичними катаклізмами та переносом бойових дій у внутрішню Україну. Штучно безробіття підтримували за таких умов і окремі роботодавці, які провадили закриття своїх підприємств, що супроводжувалося масовими звільненнями працюючих (локаутами), з метою зменшення соціально-побутових вимог і завоювань пролетарів і набору до праці менш вимогливих робітників. Питання ж взаємин між робітниками та роботодавцями під час гетьманування П. Скоропадського і ролі в них уряду країни та профспілок, як і аналізу робітничого законодавства Української Дерюави 1918 р., заслуговують окремого, більш детального розгляду, а тому й ми не торкатимося тут цієї проблеми, розгляд якої не є завданням данної статті.

Ситуація з безробіттям в Україні 1918 року (виявленням його сутності й кількісного об’єму) ускладнюється й тим, що було воно, що називається “прихованим”, адже офіційно безробітнім вважається той, хто активно шукає місце для праці. Тобто, непрацюючий, який не намагається знайти роботу, вважається тим, що “вибув зі складу робочої сили”. Проблема періоду, що розглядається нами, виявляє й те, що переважна чисельність т.зв. “вибувших з робочої сили” взагалі втратила надію на можливість її знайти, чи просто не бажала її шукати піддавшись анархізації та розбійництву, які є постійними супутниками соціальних та політичних негараздів і потрясінь. Маса неосвітчених людей “йшла робити революцію”, бо вважала, що та взагалі позбавить їх від необхідності працювати, тим паче на приватного власника. Злочинний романтизм земного раю, що вселили народу соціалісти різних гатунків, підсилений більшовицьким “розподіляй та владарюй” (чи анархістським “анархія – мати порядку” тощо), кинув переважну його частину в п’янкий вир руйнації основи людського поступу і розвитку, як істоти розумної, до руйнації суспільних норм і моралі, а, отже, до саморуйнації. За таких умов, не дивлячись на те, що розуміння рівня безробіття відіграє важливу ролю у визначенні економічної та соціальної політики і є не менш вагомим показником господарчого стану в країні, його все ж не можна вважати безпомилковим барометром процесу господарсько-економічної відбудови в Україні у період Гетьманату 1918 року в першу чергу вже тому, що самий зростаючий рівень безробітності, а головне умови що сприяли цьому, були створені й отримали інтенсивний розвиток задовго до захоплення влади Павлом Скоропадським. За сім же з половиною місяців існування гетьманської держави об’єктивно неможливо було вирішити цілий комплекс самих різнородних проблем, в тому числі і в області боротьби з безробіттям, які накопичувалися десятиліттями.

Разом з тим у практичному сенсі слід зауважити, що безробіття за його надмірного рівня може призвести в кінцевому підсумкові не лише до значних соціально-економічних витрат, але й до втрат. З психологічного боку незаперечною є ще й такого роду думка, що “праця – це пропуск до свободи й до кращого життя. Позбавити людей праці – це означає викреслити їх з суспільства”. А, отже, й викреслити в них бажання й обов’язок жити за нормами того суспільства. Подібну небезпеку повинні розуміти всі його прошарки, а особливо національна наукова, промислово-виробнича, фінансова еліти суспільства і, безумовно, можновладці – керівники державного організму.

Масове безробіття загрожує суспільству вибухом соціального і політичного протесту, криміналізацією народного середовища, байдужістю до громадських чеснот і втратою патріотизму. Саме безнадійно безробітні і знедолені за перхідних політико-економічних умов, головно, поповнюють ворожий існуюючому державному ладу, як ладу що викинув їх за межі людської гідності, агресивний, войовничо налаштований табір. Його потенційну чисельність практично неможливо вирахувати чи передбачити в умовах економічної неврівноваженості в країні. Так, зокрема, вже сталося в Україні за часів УНР Центральної Ради, коли народні маси не стали на захист національної соціалістично-демократичної влади, що не змогла відновити лад у народному господарстві країни, від більшовицької навали, а згодом й від буржуазно-консервативного перевороту ген. Павла Скоропадського. Не стали вони на захист й самого Гетьманату, який не спромігся вирішити соціально-побутових проблем трудящих, а підтримали повстання підняте восени 1918 р. Директорією. Невирішеність земельного питання стало найбільшим каталізатором безробіття та анархізації селянства. Незважаючи на окремі, але явно зпізнілі, поступові і прогресивні законодавчі започаткування з аграрного й робітничого питання ті ж маси, яким нічого було втрачати, окрім свого безробіття та злиденності, підтримали нову хвилю державних переворотів, або з байдужістю спостерігали за їхнім перебігом. Безробітній елемент поповнив “отаманщину”, або лави Червоної гвардії, сподіваючись, що “совєтизація” вирішить всі їхні проблеми. Багнетами цієї “совєтизації”, врешті, й було знищено українську державність взагалі у будь яких її формах. Історія вказує нам не лише на “вчорашнє”, але й попереджує про можливе “завтрашнє”, якщо не вняти її урокам “сьогодні”…

Примітки:

Вагнер Юлій Михайлович (1865-?) – обрусілий німець, відомий вчений-біолог, державний діяч, працював професором Політехнічного інституту в Києві. У 1917 р. – голова секції праці в Київському військово-промисловому комітеті, член Київського виконавчого комітету. Відомий у громадських колах громадськості тим, що у 1917 р. підписав протест Київської політехніки проти українського руху, який було розміщено на шпальтах української газети “Кіевлянинъ”. В 1917-1918 рр. – член російської партії народних соціалістів. Після Лютневвої революції член першої пореволюційної міської думи Києва від військово-промислового комітету. З 3 травня по 24 жовтня 1918 р. – міністр праці Української Держави в гетьманському уряді Ф.Лизогуба. Прагнув досягти розумного соціального компромісу між робітниками, роботодавцями та профспілками. Мав намір залучити до розв’язання робітничої проблеми в Україні досвід законодавчих актів розвинутих країн Західної Європи, для чого в очолюванім ним міністерстві вивчалися європеські законодавчі акти, що торкалися цього питання. Як свідчив Гетьман П.Скоропадський Ю.Вагнер не мав істотного впливу в Раді Міністрів, мав м’якого характера, через що багато корисних задумів з робітничого питання втілити в життя не вдалося.

Славинський Максим Антонович (1868-1945) – громадський, політичний і державний діяч, публіцист, поет. За фахом – юрист. 1906 р. – редактор газет “Свобода і право”, “Свободная мысль”, “Украинсеий вестник”. Видавець енциклопедичного двотомника “Украинский народ в его прошлом и настоящем” (Петроград, 1914-1916). 1917 р. – член Української національної ради в Петрограді, представник Центральної Ради при Тимчасовому уряді. Член партії соціалістів-федералістів. З травня 1918 р. – член ради Міністерства закордонних справ Української Держави. Був тимчасовим представником Української Держави на Дону. 24 жовтня - 11 листопада 1918 р. – міністр праці Української Держави (Гетьманату П.Скоропадського). 1919 р. – голова дипломатичної місії УНР в Чехо-Словаччині.

Косинський В. А. перебував на посаді міністра праці з 11 листопада по 14 грудня 1918 р. в русофільському Кабінеті С.Гербеля, в час, коли вибухнуло і набрало міці протигетьманське повстання Директорії, а тому практичного втілення праці і задумів керівника і урядовців Міністерства праці здійснити було вже зовсім неможливим. 14 грудня 1918 р. Павло Скоропадський зрікається влади в Українській Державі, легітимність якої переходить до її Ради Міністрів. Того ж дня уряд ухвалив Постанову про складання з себе повноважень і передачу влади Директорії, підпис під якою поклав і міністр праці Косинський В.А.