Павло Гай-Нижник

Українізація державних установ Міністерства шляхів за Гетьманату П.Скоропадського

Опубліковано: Гай-Нижник П. Українізація державних установ Міністерства Шляхів за Гетьманату П.Скоропадського // IV Міжнародний конгрес україністів, Одеса, 26–29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Частина ІІ, ХХ століття. – Одеса; – Київ; – Львів, 1999. – С.247–251.

Період гетьманування Павла Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.) довгий час отримував і отримує й досі різні, часом полярні, оцінки серед істориків. Безперечно визнаними усіма дослідниками є хіба що здобутки його уряду на ниві відродження української освіти й культури. Метою цього повідомлення є висвітлення одного з напрямків політики українізації в Українській Державі, курс на яку було обрано гетьманом з першого дня по перевороті 29 квітня 1918 року. Йдеться про українізацію служб державного апарату, зокрема Міністерства шляхів сполучення. Слід одразу ж відзначити, що поміж найпалкіших прихильників українізації серед гетьманських урядовців, був тоді і міністр шляхів інженер Б.Бутенко. Колишній керуючий справами Подільської залізниці, він був членом таємної «Української громади», що підготувала і здійснила гетьманський переворот. В тодішній соціалістичній опозиції та в колах самостійників Бутенка вважали за ворога української справи. Перебуваючи на посаді міністра (3 травня – 14 листопада 1918 р.) він на справі довів не лише свої якості фахівця й керівника (хоча й в цім не обійшлося без значних помилок, розгляд і аналіз яких потребує, втім, окремого дослідження), а й відданість українському національному відродженню. Певним доказом цьому слугуватимуть й наведені нижче документальні факти.

Процес українізації державних установ йшов нелегко. Серед чиновництва одразу ж виявилася антиукраїнська опозиція, яка відверто саботувала перехід на державну мову інституцій міністерств. З метою радикальнішої зміни ситуації у своєму відомстві, 17 травня 1918 р. Б.Бутенко видає окремий Наказ про українізацію Міністерства шляхів, зміст якого вказує не лише на небажання певних кіл державних службовців опановувати на спеціальних курсах державну мову, а й на здійснення ними тиску з цього приводу на підлеглих (правопис збережено):

До Міністерства надходять відомости, що деякі вищі урядовці примушують служачи балакати з ними на московській мові, а також були випадки, що повертались для перекладу надходячі до інструкцій прохання, що служачі з де більшого припинили навчання державної мови на курсах. Наказую твердо пам’ятати, що в Українській Державі державна мова є українська, пропоную на всі папері які надходять до інституцій написані на українській мові, на тій же мові і відповідати.

Зносини з вищими інституціями, особливо з Міністерством, мусять провадитись тільки на державній мові. Внутрішнє діловодство може тимчасово провадитись і на російській мові, алеж ступнево мусить переходити на державну мову. Всі оголошення та розпорядження, які виходять за межі внутрішнього діловодства, пишуться на українській мові. Пропоную звернути особливу увагу на найшвидше вивчення державної мови урядовцям телеграфу, а до того призначити: в конторах коректорів, знайомих з державною мовою, які-б виправляли телеграми більш важливого змісту і телеграми, виходячі і надходячі до міністерств, окрім цього слідкувати за тим, щоб телеграми, які подаються до апарату, писались виразно і ясно. За всяку плутанину з текстом телеграми відповідають Телеграфні служби.

Всі блянки та книжки до вироблення форм і перекладу на державну мову, замовляти в обмеженній кількості, не більш, як на пів року. В друкарнях мусять бути заведені шрифти літературної української мови, яких бракує в російськім абеті (алфавиті). Штемпелі та печатки пропоную перекладати на державну мову по одержанні цього.

Наказую всім урядовцям і інституціям одержувати офіційний орган Ради Міністрів. Всі офіціяльні і напівофіціяльні органи інституцій мусять видаватись на державній мові.

Справа, однак, в бажаному обсязі не рушила з місця. Попри все, очевидно, над окремими урядовцями та службовцями на місцях тяжів інертний, відомий й досі, комплекс малоросіянства, що втерся у людську свідомість ще за імперських часів. Такий стан речей примусив міністра шляхів знову вдатися до окремого розпорядження (від 15 липня 1918 р.), що наголошувало на беззаперечній українізації урядового листування і було звернено до посадових осіб всіх щаблів керівництва роботою шляхами сполучень (правопис збережено):

.

Наперекір моїм неодноразовим розпорядженням про державну мову, не дивлячись на їх категоричність, папери з ріжних інституцій, підлягаючих Міністерству Шляхів надсилаються на російській мові. Нагадую щоб всі папери, які виходять із Міністерства, а також ті, що надходять до нього, писались виключно на державній мові. В випадках одержання паперів від інституцій Міністерству Шляхів не на українській мові, такі повертати назад, при чім порушення цього буде розглядатись як невиконання розпоряджень міністра.

Цей наказ оголосити всім відповідним урядовцям.

Для практичного прискорення українізації в міністерських та місцевих установах, що йому підпорядковувалися, міністром шляхів було видано законодавчі акти, що сприяли створенню умов для полегшення опанування працівниками шляхових організацій та установ держави діловою українською мовою відповідно своєму фахові. Наказом міністра шляхів від 26/30 липня 1918 р. при міністерстві було створено особливу «Термінологічну комісію», яка прирівнювалася до статуту відділу на правах департаменту. Комісія отримала «завдання весь фаховий лексікон відносно шляхів та ріжні назви й блянки розробити та перекласти на українську мову». Надалі у наказі вказувалося, що «свої праці комісія… друкує у «Термінольогічному збірнику Міністерства Шляхів». Юридично цей «Збірник» започатковувався згідно наказу міністра шляхів Бутенка від 27/30 липня 1918 р., в якому, зокрема, наголошувалося на тому, що «Термінольогічний збірник Міністерства Шляхів» є органом урядовим і всі вміщені в нім пропозиції що до термінольогії, назв і друкування блянків мають обов’язкову силу». Крім того, «з днем одержання термінольогічного збірника всі урядові установи, що підлягають Міністерству Шляхів, повинні вживати тільки поміщену у збірнику термінольогію. Усі вивіски на станціях, залізничних двірцях та взагалі всіх шляхових урядах, а також службові печатки мають бути по одержанню збірника перероблені згідно з відповідними пропозиціями Термінольогічної комісії». Для праці комісії було асигновано 20 тис. карбованців.

Такий підхід до вирішення питання прискорив процес українізації служб Міністерства шляхів і згодом дав задовільні результати. Зокрема, наприклад, як констатували російські «Известия», вже до 5 вересня 1918 року «на всіх станціях українських залізниць вивішено їхні назви українською мовою».

Логічним продовженням довершення справи українізації установ Міністерства стало запровадження, поряд з загальноосвітніми, обов’язкових спеціальних курсів української мови для робітників, що працюють у сфері шляхів сполучення. В Обіжнику «Про упорядкування курсів української мови» від 2 серпня 1918 р. з цього приводу Б.Бутенком зазначалося:

«З огляду на те, що діловодство на шляхах повинно провадитись на державній українській мові, прохаю зробити розпорядження, аби всі керуючі, порозумівшись з організаторами курсів, і українськими культурно-просвітніми оргізаціями, на протязі чотирьох місяців, починаючи з 15 серпня, упорядкували для співробітників, які мають стосунки з діловодством, на державні кошти, курси українознавства».

Одночасно з просвітницькими заходами в справі українізації служб Міністерства, застосовувалися і більш жорсткі міри у боротьбі з антиукраїнськими елементами. Найбільш запеклі українофоби звільнювалися з посад без права повернення на минуле місце праці. Так, наприклад, на жовтень 1918 р. було звільнено з роботи без права повернення на залізницю 42 службовці Південно-Західної залізниці «за те, що вони відмовилися вивчати українську мову», повідомляли «Известия». Безперечним є те, що така політика істотно вплинула на темпи українізації в міністерських інституціях.

Втім, нерідко намагання якнайшвидше зукраїнізувати урядові установи країни у Б.Бутенка набували вкрай загострених мірил, що не завжди розподілялися керівниками інших окремих міністерств держави. Прикладом цьому є конфлікт на рівні міністерств, який виник з приводу урядового листування. Справа була в тім, що у відповіді (досить іронічній) на отриманий від Міністерства торгу і промисловості папір російською мовою, Міністерство шляхів (безумовно з розпорядження Б.Бутенка) відповіло французькою. У відповіді зазначалося, що Міністерством шляхів «було отримано з Міністерства Торгу і Промисловості папір, який було написано маловживаною у нашій країні (тобто в Україні) мовою («peu usile’e notre pays»). До цього додавалося: оскільки у складі Міністерства шляхів маються урядовці, які знають всі мови, то й папір від Міністерства торгу і промисловості було прочитано. Однак, зазначалося у відповіді, Міністерство шляхів просить Міністерство торгу і промисловості, у випадкові, якщо у його складі немає службовців, що достатньо знайомі з державною українською мовою, писати папери мовою загальноприйнятою серед цивілізованих народів, а саме французькою, а не маловживаною й мало кому знайомою (тобто російською) в Україні.

Напри кінець 1918 р. українізація установ Міністерства шляхів наближалася, як і планувалося головою цього відомства, до завершення. Її успіх залежав від загального курсу на українізацію державних установ, обраного гетьманом П.Скоропадським, та особистих зусиль Бориса Бутенка як міністра. Ця публікація є невеличкою спробою віддати належне людині, яка у ті важкі часи своїми знаннями, досвідом, організаторським хистом стала в користь українському народові. Б.Бутенко помер 1926 року у безвісності на еміграції.