hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Шановні друзі, наш сайт існує завдяки лише Вашій фінансовій підтримці. Не забутьте скласти благодійну пожертву на наш рахунок: ПриватБанк - 4149 6090 0384 6062
Dear friends, our website exists because of your financial support. Don’t forget to donate to this bank account: 4149 4993 8247 2718 (USD)

Павло Гай-Нижник


ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ПОВНОВАЖЕННЯ МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ УРЯДУВАННЯ ВІДНОВЛЕНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ПІСЛЯ ПРОГОЛОШЕННЯ АКТУ 30 ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ

місцеві органи, відновленої Української держави
Завантажити файл .pdf

Опубліковано: Гай-Нижник П. П. Організація та повноваження місцевих органів урядування відновленої Української держави після проголошення Акту 30 червня 1941 року / Павло Гай-Нижник // Гілея. – 2016. – Вип.112 (№9). – С.51–60.

Висвітлюється складний процес організації місцевих органів урядування після проголошення відновлення Української Держави Актом 30 червня 1941 р. у Львові. Аналізуються обов’язки та повноваження обласних та районних (повітових) урядувань Українського Державного Правління (УДП), а також роль у державотворчих процесах на периферії революційного (бандерівського) проводу ОУН протягом 1941–1942 рр.

місцеві органи, відновленої Української держави З початком німецько-радянської війни українські політичні сили в еміграції та антирадянське підпілля в УРСР (як і антипольські, антимадярські й антирумунські національно-патріотичні структури) зміцнили свої надії та пожвавили зусилля щодо відновлення державної незалежності України. Найактивнішими й найрадикальнішими з них були дві, ще нещодавно об’єднані, течії Організації Українських Націоналістів (ОУН) – т.зв. «мельниківці» та «бандерівці», які від 1940 р. являли собою окремі, жорстко конкуруючі, націократичні сили. Обидві ОУН передбачали зіткнення двох імперій і провели власні з’їзди (Великі збори) незадовго до початку війни між Німеччиною та СРСР. Бандерівська ОУН(р), зокрема, провела свій Другий Великий збір 1–4 квітня 1941 р. у Кракові, де було ухвалено не лише організаційні питання, а й вироблено політико-ідеологічні й соціально-економічні засади та модель майбутньої Української Держави1. Зовсім скоро Провід ОУН(р) здобув історичну нагоду спробувати втілити ідею відновлення української державності в життя.

1 Дивіться: Гай-Нижник П. П. «Тільки вповні Суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові свобідне життя» (яку державну модель прагла створити ОУН(б) у 1941–1943 рр.) / Павло Гай-Нижник // Гілея. – 2015. – Вип.97 (№6).– C.61–71.

Актом проголошення Української Держави від 30 червня 1941 р., що був прийнятий у Львові Національними Зборами українців, проголошувалося, що «Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України»2. У ньому, зокрема, було заманіфестовано: «На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України – Києві»3.

2 Акт проголошення Української Держави // Самостійна Україна (м.Станіславів). – 1941. – Ч.3. – 10 липня; Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 3.

3 Там само.

Акт проголошення4 Української Держави викликав повсюдне схвалення серед української людності у містах, містечках і селах, особливо – в західних областях. Численні народні зібрання своїми рішеннями підтримували проголошення державної самостійності України, а також висловлювали сподівання у підтримці державницьких зусиль українців з боку Німеччини5.

4 Початково цей документ називався саме «Акт проголошення Української Держави», лише через нетривалий час його титулку було перейменовано на «Акт відновлення Української Держави».

5 Дивіться: Гай-Нижник П. П. Відновлення Української Держави Актом 30 червня 1941 р. / Павло Гай-Нижник // Держава у теорії і практиці українського націоналізму. Матеріали VІ Всеукраїнської наукової конференції, Івано-Франківськ, 26–27 червня 2015 р . – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2015. – С.52–67; Його ж. Українська Держава: історична доконаність і розвіяна паралельна дійсність (Акт 30 червня та революційне державотворення під проводом ОУН(р) у 1941–1942 рр. як вияв національного чину та символ суверенних прагнень українського народу) / Павло Гай-Нижник // Гілея. – 2015. – Вип.98 (№7). – С.49–65.

Головою Українського Державного Правління (УДП) у Львові став Я.Стецько, було обрано склад УДП та його членів-представників за кордоном6. Уряд був з партійно-політичного боку коаліційним, до нього увійшли представники ОУН(р), ФНЄ7, УНДО, соціалістів та безпартійні. Засадничо ж контроль над державним українським правлінням неофіційно тримала революційна (бандерівська) ОУН.

6 ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 4, 13.

7 Фронт Національної Єдності (ФНЄ) – українська фашистська організація, очолювана Д.Паліївим. Свого часу Д.Паліїв вийшов з УВО, оскільки не поділяв радикалізму цієї організації, але не зміг знайти себе і в УHДО, бо вважав цю структуру «зам’якою». В ідейно-політичних поглядах члени ФНЄ були близькими до польського «Обузу народово-радикальнего» (ОНР). Керівництво ОУН побоювалося зміцнення ФНЄ, тож прагло дискредитувати її провідників або ж розколоти цю організацію чи підпорядкувати й інкорпорувати її членів в ОУН під приводом єдиної боротьби за державність. Утім ФНЄ виявився не досить міцною структурою і за час ІІ Світової війни припинив своє існування.

Того ж дня, 30 червня 1941 р., Я.Стецько видав Постанову №1 про перетворення Крайового правління західних областей в Українське Державне Правління – Тимчасовий уряд Української Держави «у тому розумінні і з тою тенденцією, що український уряд, створений у Львові, підчиниться, чи з’єдиниться з іншим українським Національним урядом, якщо лише з волі українського народу такий створився би на осередніх чи східних землях – в єдиний Український національний уряд Самостійної Соборної Української Держави, та маючи на увазі єдино розбудову Української держави й вимогу організованого та плянового утворення Української державної сили на всіх звільнюваних просторах України»8. Голова УДП також наголосив, що перетворивши власним рішенням Крайове правління західних областей (як його голова) в Українське Державне Правління (себто в Тимчасовий уряд Української Держави), він прагнув не лише звести українське державотворення в єдине, організоване, «планове» русло, а й «піддати своє рішення під апробату українського народу на всенародніх зборах міст і сіл, як теж під опінію тих місцевих управлінь і громадянських установ, які творились би не з безпосереднього почину Українського державного правління, а методом знизу»9. Насправді ж таким чином мало бути також втілено й прагнення/намір ОУН(р) легалізувати («уконституювати») методом прямого народного, але керованого визнання контрольованого бандерівським Проводом органу влади відновлюваної державної України.

8 ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 1.

9 Там само.

«Наш реалістичний підхід, – згадував Я.Стецько, – був такий: розбудова кадрів, зорганізування і вишкіл Похідних Груп на ЗОУ (західних областях України – П.Г.-Н.) з проєкцією доповнення їх на ЗУЗ (західних українських землях – П.Г.-Н.), після залишення означеної частини на ЗУЗ і включення нового елементу з ЗУЗ, який уже ознайомився частинно з підросійською дійсністю на ЗУЗ в 1939–1941 рр. і міг мати кращий підхід до ОСУЗ (осередньо-східні українські землі – П.Г.-Н.), розбудова мережі ОУН і мобілізація активу України для можливого за означених умов повстання чи повстанчих збройних дій. Для всенародного задокументування волі до державної незалежности уже зразу після того, як розпочалася німецько-російська війна, проголошувати відновлення української державности не тільки центрально, але й льокально, де тільки є для цього можливість. Водночас перебирати всю владу на місцях у свої руки, творити державну адміністрацію, охоплювати господарське, культурне, церковне і всяке інше многогранне життя державно зрілого народу. Створення центрального українського уряду і проголошення центрально відновлення української державности, очевидно в Києві!»10.

10 Стецько Я. С. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державности України / Ярослав Стецько. – Торонто; – Нью-Йорк; – Лондон, 1967. – С. 52.

Оперативність таких призначень і готовність кадрового багажу були зумовлені тим, що ОУН(р), керуючись метою відновлення державности, виробляла для свого активу не лише ідеологічно-теоретичні конструкції, цілеспрямовано формувала і вишколювала не тільки бойові загони як основу власної національно-революційної армії, а й ретельно працювала над підбором і підготовкою цілої обойми кадрово-націоналістичної адміністратури, яка, за історичної нагоди, за допомогою мобільних і міцних боївок рішуче і впевнено перебиратиме на себе владні повноваження на місцях. Бандерівський провід розумів, що жорстока війна між Німеччиною та СРСР є лише питанням часу й готував Організацію також і до такого розвитку подій як на практичному, так і на теоретичному рівнях. Важливим також було і те, що на час початку німецько-радянської війни бандерівська Організація налічувала вже до 20 тисяч заприсяжених членів11.

11 Сватко Я. Ідея та місія ОУН. До 80-річчя від створення / Ярослав Сватко // Гомін України. – 2009. – №35. – Р.LXI. – С. 5.

Передбачаючи вибух німецько-радянської війни й готуючись відродити Українську Державу, ОУН(p) видрукувала «Вказівки на перші дні організації державного життя». В них задля забезпечення безпеки та порядку на місцях державним службовцям різних гілок влади та усім керівникам місцевої влади наказувалося на час перехідного воєнного стану зберігати вже існуючі тогочасні форми суспільного ладу12.

12 ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 69. – Арк. 33.

По усій Західній Україні на місцях тривало самоорганізування місцевих українських урядів. Ось як, наприклад, виглядала хронологія шляху до Львова й ланцюга проголошень української державності однією з таких похідних груп ОУН(р). Кордон група перейшла 27 червня біля Динова й того ж дня в с. Воля Володжська було проголошено самостійність Української Держави, переобрано управу колгоспу й створено міліцію. Наступного дня у Бірчі здійснено підготовчі заходи до створення районної та міської управ. 29 червня самостійність України похідна група урочисто проголосила у с. Війську Добромильського району, де також було переобрано управу і створено міліцію.

Наступного дня (30 червня 1941 р.) похідна група прибула до Добромилі й розпочала підготовчу роботу з організації української влади. 1 липня о 19.00 в присутності представників німецького війська на маніфестації було проголошено Акт самостійності. Не маючи розпоряджень згори, окупаційна влада міста розгублено сприймала перебрання цивільної влади українцями (ввечері того дня на урочисте прийняття для німецьких старшин навіть прибуло 2 генерали і близько 30 штабних офіцерів). Оунівська група покинула місто в ніч, залишивши др. Логуша, який і провів заходи для остаточної організації міської та районної управ. Тож до міської управи увійшли: лікар Кушнір (голова), Муліцький (заступник голови), Осадчук (референт просвіти), Кармановський (референт фінансів), Павлюк (референт санітарної служби), О.Мудрий (референт руху населення). До складу районної управи увійшли: Г.Турко (голова), Шатинський (заступник голови), Двуліт (організаційний референт), інженер Гузь (господарчий референт), Бахівський (шкільний референт), Дуркот (фінансовий референт), др. Кушнір (референт здоров’я). На посади ж інших відділів було вирішено призначити комісарів від ОУН(р). Вже наступного дня відбулася відправа управи міста і району, а 4 липня було реорганізовано міліцію (комендантом став член ОУН Манько). 6 липня похідна група прибула на маніфестацію до Самбора, а 7 липня 1941 р. виїхала до Львова13.

13 Відновлення Української держави в 1941 році. Нові документи і матеріали. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2001. – С. 48–49.

Станом на середину–кінець липня 1941 р. українську державність було проголошено на усіх українських землях, звільнених від радянської окупації, а саме у всіх західноукраїнських областях, Житомирській та частинах Кам’янець-Подільської і Київської областей.

На той час Станіславську область майже повністю окупували угорські війська, які проголошенню Української Держави перешкод не чинили. Румунські ж війська, що захопили Чернівецьку область і частину деяких галицьких повітів (Заліщики, Снятин), жорстоко придушували усі спроби відродити українську державність. В інших областях, що були зайняті німецькими і подекуди словацькими військами, перешкод проголошеннюЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 75–75 зв. української державності не було, проте згодом німці почали вимагати відкликання Акта проголошення Української Держави та розгорнули репресії проти діячів Українського Державного Правління й членів ОУН(р).

Отже, після проголошення Української Держави у Львові 30 червня 1941 р., на виконання наказу ОУН(р), менш як за місяць українські державні місцеві (сільські й міські) адміністрації було організовано в Станіславській, Тернопільській, Львівській, Дрогобицькій, Рівненській, Луцькій, Житомирській областях і частково в Київській. Тобто у цих регіонах було охоплено усі села, містечка й міста, а також створено українські районні управи. Обласні управи запрацювали у Станіславові, Тернополі, Львові, Житомирі, Рівному та Луцьку. В стадії організації перебували обласні управи в Дрогобичі14, Вінниці та Кам’янці-Подільському15. Фактично затвердженими німецькими військовими чинниками були обласні управи Тернополя, Станіславіва, Луцька й Житомира, які працювали у порозумінні з окупаційною військовою владою. У Рівному та Львові на той час налагодити зв’язок з німецькою військовою адміністрацією не вдалося, проте практичні контакти було встановлено з округами й районами. Окремі групи були надіслані для організації місцевої державної влади на Пінщину та Берестейщину, Буковину і Закарпаття, до Центральної та Південно-Східної України, у Крим. Окружні управи зорганізовано на теренах майже усіх західних областей, а округи у більшості покривалися за давніми повітами.

14 ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 75–75 зв.

15 Там само. – Арк. 56.

Варто зауважити й на тому, що при призначенні українських державних управ усіх ступенів і рівнів в ОУН(р) засадничо намагалися керуватися принципом фаховості. Тож здебільшого до складу управ входили люди, які в минулому виявляли більшу чи меншу політичну діяльність (зокрема окремі члени УНДО, радикали, члени ФНЄ) і які, одначе, мали беззастережно визнати авторитет проводу ОУН(р) та лояльно виконувати усі директиви її місцевих проводів, а також публічно виступати як прибічники бандерівської ОУН16.

16 Там само. – Арк. 8–12.

Голови обласних управ, як вказував Я.Стецько, були у повновласті «змінювати склад членів Управи, предкладаючи зміни на затвердження» голові Українського Державного Правління17. Голови місцевих урядів складали заприсяження на вірність Українській Державі. Так, наприклад, прямо перед відкриттям Народних Зборів 30 червня 1941 р. у будинку «Просвіти» таку присягу перед Я.Стецьком прийняли Ю.Полянський як новопризначений посадник міського управління Львова та інші члени вибраного проводом ОУН(р) міського управління18. Головами обласних управ стали (липень 1941 р.): Львівської – др. О.Марітчак, Тернопільської – В.Охримович (ОУН(р), Станіславівської – інж. Семянчук (колишній член ФНЄ), Волинської – А.Марченко (ОУН(р), Рівненської – Карнаухов (адвокат, прихильник ОУН(р), Р.Волошин (заступник голови), Житомирської – І.Луцюк. Власне, у Львові станом на середину липня 1941 р. обласну управу було сформовано у складі: др. О.Марітчак (голова), мгр. Спольський (заступник голови), адвокат з Чорткова, колишній радикал др. Росляк (загально адміністративний референт), інж. Девосер (земельний референт), інж. Бачинський (референт промислу), дир. Квасниця (референт торгівлі), Кульчицький (референт комунального господарства), др. Гриньовський (референт суспільної опіки), мгр. Стець (референт фінансів), інж. Рижевський (референт шляхів), М.Кульчицький (референт заготівель)19.

17 Там само. – Спр. 21. – Арк. 20; – Спр. 28. – Арк. 2.

18 Стецько Я. С. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державности України / Ярослав Стецько. – Торонто; – Нью-Йорк; – Лондон, 1967. – C. 192.

19 ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 8–12.

Персональний склад, наприклад, Луцької обласної управи, що сформувалася 10 липня 1941 р., мав таких членів: А.Марченко (голова), Андріїшин (заступник голови), П.Ерастів (начальник канцелярії), Є.Тиравський (начальник адміністративного відділу), А.Кох (начальник господарчого відділу), Б.Білецький (начальник відділу освіти), А.Омельчук (начальник відділу здоров’я і суспільної опіки), Ю.Критюк (начальник відділу лісів), В.Поліщук (начальник відділу шляхів), Волощак (начальник відділу податків), Ю.Кох (референт пропаганди), Ф.Юревич (референт безпеки)20. Саме цей склад був затверджений Я.Стецьком у Берліні 5 серпня 1941 року21.

20 Там само. – Спр. 28. – Арк. 1.

21 Там само. – Арк. 2.

місцеві органи, відновленої Української держави 29 липня 1941 р. під патронатом обласної екзекутиви ОУН(р) створено Кам’янець-Подільську обласну управу, до складу якої увійшли: М.Козак, Д.Притуляк, О.Лисяк, Т.Охримович, М.Фриз, О.Голубяк, Б.Лотоцький, Б.Цуприк, М.Побережник, В.Біланюк, Л.Сваричевський. Закладено було й обласну народну міліцію з 14 чоловіків (передбачалося довести її склад до 100 озброєних осіб), яку очолили: В.Зброжик (обласний командант), Карасевич (заступник команданта), К.Роснецький (секретар), Я.Щегрин (муштровий референт). Крім того при міській управі Кам’янця-Подільського мала бути організована охоронна сторожа у складі 20 осіб22.

5 серпня 1941 р. у Берліні Я.Стецько затвердив склади окружних управ: Житомирщини23 (голова – О.Яценюк24; обласною управою керував І.Луцюк25), Рівненщини (голова – Г.Карнаухів), Володимирщини (голова – С.Черниш), Ковельщини (голова – Підгірський), Горохівщини (голова – Н.Димич), Дубенщини (голова – О.Сацюк). Посадниками міст призначено: інженера Єрмолаєва (м.Луцьк), Бульбу (м.Рівне), І.Бартківа (м.Володимир-Волинський), доктора Пирогова (м.Ковель), Трачука (м.Горохів), В.Бурку (м.Дубно)26.

22 Там само. – Спр. 15. – Арк. 54–55.

23 Там само. – Арк. 6.

24 Державний архів Житомирської області (ДАЖО). – Ф.1151. – Оп.1. – Спр.2. – Арк. 1.

25 ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 6 зв.

26 Там само. – Спр. 21. – Арк. 20.

Обласні державні управи поділялися на окружні, окружні управи – на районні (повітові), районні управи – на сільські. Так, наприклад, Дрогобицьку область організаційно було поділено на три округи: Стрийську, Самбірську і Перемишльську. До Стрийської округи належало 6 районів: Дрогобич, Сколе, Стрий, Миколаїв, Жидачів, Ходорів. До Самбірської округи належало також 6 районів: Устрики-Долішні, Старий Самбір, Турка, Самбір, Рудки, Хирів. До Перемишльської округи входило 4 райони: Бірча, Добромиль, Перемишль, Мостиська27.

27 Там само. – Спр. 15. – Арк. 75–75 зв.

Районна управа складалася з таких осіб: голова управи, заступник голови, секретар. При районній управі діяли відділи: адміністративний, господарчий, освітній, суспільної опіки і здоров’я, технічний, на чолі яких стояли відповідні референти, що підлягали особисто голові управи.

Сільські управи діяли у складі: голови, заступника голови і секретаря. При сільських управах існували відділи: господарчий, шляховий (дороговий), освіти й виховання, суспільної опіки і здоров’я з відповідними керівниками.

Порядок у районі мала підтримувати Народна міліція на чолі з комендантом, що підпорядковувався повітовій Команді міліції. По селах організовувалися станиці Народної міліції, підпорядковані районному командантові Народної міліції28. Подекуди, як, наприклад, у Краснянському районі, його голова О.Галиш своїм Обіжником №1 від 3 липня 1941 р., повідомляючи про творення молодої Української Держави, між іншим наказував сільським головам району «творити по селах Відділи Народньої Оборони /Січові Стрілці/», до якої мали належати «люди від 35-ть літ в гору»29.

28 Там само. – Арк. 52; – Спр. 27. – Арк. 1–2.

29 Державний архів Львівської області (ДАЛО). – Ф.р-87. – Оп.1. – Спр.1. – Арк. 46.

Перші заходи, звісно ж, були установчого характеру. Ось як, наприклад, організовувалися районні управи на Рівненщині та в чому мали полягати їхні перші заходи з налагодження української державної влади (станом на 19 липня 1941 р.). Перш за все районні управи до встановленої дати (в цьому випадку – до 3 серпня) мали подати до окружної управи персональний склад районних та сільських управ із переліком керівників усіх відділів (за встановленою формою). Адміністративному відділу належало провести реєстрацію усіх фахівців і підготувати кадри працівників для обтяження місцевих урядів та підприємств. Підготовка мусила проводитися шляхом улаштування курсів під проводом людей, що вже працювали у даній галузі. Також потрібно було провести перепис людей за національною приналежністю (відповідно до форми опису, яка додавалася). Усім працівникам управи відділ мав видати належні посвідчення. На адміністративний відділ покладалося також завдання полегшити повернення біженців до місць їхнього попереднього мешкання.

Господарчий відділ мав: 1) зібрати, інвентаризувати та забезпечити майно та устаткування державних і громадських установ та підприємств, призначаючи до цього певних людей та, в разі потреби, скористатися допомогою міліції; 2) забезпечити збір врожаю, організовуючи, за потреби, робітничі дружини, які могли за винагороду працювати в одноосібних чи колективних господарствах (колишніх колгоспах і радгоспах); 3) намітити й негайно представити окружній управі кандидатів на комісарів радгоспів (колгоспів) та підприємств; 4) забезпечити, аби земля і маєтки лишалися у користуванні тих, що працювали на них перед німецько-радянською війною; 5) безвласницькі господарства віддати в користування відповідним родинам; 6) організувати постачання німецької армії за відповідними рахунками (у разі непред’явлення таких належало списувати відповідні акти за підписом свідків); 7) обрахувати статистику господарств: кількість засіяної та незасіяної землі (по можливості за родом плодів), кількість наявного живого інвентаря порівняно з його станом до німецько-польської війни; 8) усталити запаси збіжжя, паші й живого реманенту, подаючи села, що були спроможні до продажу лишків.

Освітній відділ мав завданням: 1) забезпечити шкільні будинки та майно, інвентаризуючи їх; 2) подбати про господарче забезпечення школи з метою її запрацювання; 3) організовувати культурно-освітнє життя села.

Відділ суспільної опіки і здоров’я зобов’язаний був: 1) забезпечити та провести інвентаризацію медичних пунктів (лікарень, амбулаторій, санаторіїв, пологових будинків («родильних хат»), залишивши їх у попередніх приміщеннях, і подати відомості про стан, у якому вони знаходилися; 2) подати до окружної управи список лікарів, фельдшерів та іншого медичного персоналу, який був у даному районі, із зазначенням усіх національностей та становища; 3) скласти списки родин, що потерпіли під час воєнних дій, та виділити їм одноразову допомогу; 4) опікуватися українцями зі східних земель, що попередніми своїми переконаннями виявили себе як національно свідомий елемент.

На технічний відділ покладалося: 1) полагодити дороги, мости в районі та скласти відповідний звіт про їхній стан чи знищення внаслідок воєнних дій; 2) розібрати ушкоджені будинки, яким загрожувало руйнування, причому матеріал, здатний до вжитку, належало відповідно використовувати; 3) вживати до праці на публічних роботах жидів без винагороди, забезпечивши їх харчуванням; 4) на роздоріжжях, установах, підприємствах, санітарних пунктах, кооперативах та крамницях вивісити орієнтаційні таблиці двома мовами: українською та німецькою; 5) на установах вивісити національний прапор та тризуб30.

30 ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 27. – Арк. 1–2.

У сільській місцевості завдання влади були загалом подібними. Для прикладу, ось які першочергові розпорядження у перших числах липня 1941 р. віддавав голова Радехівської окружної управи о. Мурович своїм Обіжником №1 головам сільських управ щодо організації адміністративного та господарського життя. Сільським управам приписувалося: 1) здійснити інвентаризацію усього громадського чи державного майна, що знаходилося на селі – склади, млини, горальні тощо (реманент належало описати у двох примірниках, один з яких до 10 липня передати до господарського відділу окружної управи); 2) організувати охорону цього майна від розносу; 3) призначити гаєвих, які мали охороняти ліси (державні та колишні панські, приватні ж ліси, що були відібрані більшовиками, поверталися до тогочасних власників), усілякий вируб лісів і вивіз заготовленої деревини заборонялися до подальшого розпорядження окружної управи (наголошувалося, що будь-яке самовільне привласнення громадського чи державного майна буде карано воєнним законом); 4) голови сільських управ, секретарі та уповноважені колгоспів мали 9 липня о 9.00 ранку (за німецьким часом) з’явитися до Радехова на нараду для одержання інструкцій у справах адміністративних і господарських31.

31 Там само. – Спр. 15. – Арк. 91–92.

Як можна побачити із витягу з протоколу №1 зборів голів і секретарів громад, які відбулися в Лопатині 23 липня 1941 р., обов’язки голови і секретаря сільських управ мали певне регламентування. Так, у протоколі зазначалося, що голова і секретар «мають всі справи полагоджувати совісно і точно», а з прохачами чи відвідувачами питання «залагоджувати по змозі на місці у себе, а не відсилати до району, де не знаючи докладно цих людей і їх обставин уряд не має даних до позитивного полагодження» (до району визначалося передавати справи, які не було змоги вирішити на місці, але «з точними і достаточними матєріалами» й за прибуття не лише зацікавлених осіб, а й самого сільського голови)32. Голова управи був її господарем і представником, йому підпорядковувалися секретар, усі члени комісій управи та громадські працівники, а також народна міліція. Щодо графіка роботи, то години присутності голови і секретаря в управі визначалися від 7 до 11 ранку та від 14 до 17 години дня, а в разі, коли вони виїздили у справах із села, в канцелярії сільської управи мусив бути присутнім заступник голови. Голова управи був відповідальним за порядок та усі справи на селі. При кожній сільській управі слід було обрати комісії у кількості: земельну (на 20 хат – 1 член), шляхову (4–6 осіб), санітарну (3–4 особи), суспільної опіки (3–5 осіб), роз’ємну (3–5 осіб), таксаторну (3–4 особи), ревізійну (5 осіб), господарчу (її мав очолювати голова сільської управи, а членами – усі завідувачі комісій). При селах мали бути закладені читальні, вогневі сторожі, кооперативи, молочарні. Крім того, слід було обрати й завідуючих промисловими установами, як державних, так і кооперативних, а також нічну варту, денних чергових, польових, гаєвих, дорожника, працівників читальні.

32 Там само. – Арк. 67.

У кожній канцелярії урядування мало провадитися й реєструватися у таких книгах: протокольна, реєстр засвідчень, касова, інвентарна, статистична, мешканців чужих околиць (для східних областей), бідних мешканців, мельдункова, мешканців шкід воєнних, протоколів громадських, реєстр адміністративних покарань.

Щодо господарських справ необхідно було: скласти список споживчих матеріалів у державних і кооперативних установах; забезпечити державне майно (дерево в лісі), інвентар колишніх колгоспів від крадіжок і нищення, як і майно осіб, вивезених більшовиками; подати письмово, чи існував ще в селі колгосп, який його обшир, причини і час ліквідації; скликати сільські земельні комісії, половину всього збору (без огляду на приналежність поля) належало забезпечити для держави; віддати землю колгоспу колишнім власникам (окрім фільварків тощо), а також біднякам села; землю вивезених (депортованих) людей віддати їхнім родинам; малоземельні жиди, які особисто працювали на ріллі, могли зібрати 50% врожаю, інша частина належала урядові села; по жнивах усі землі мусили бути підготовлені до управи і засівів під загрозою конфіскації майна і вивезення до робітничих таборів33.

33 Там само. – Арк. 67–69.

місцеві органи, відновленої Української держави Cільським управам, як можна побачити з розпорядження згадуваної вище Радехівської окружної управи до сільських голів, наказувалося провести у своїх селах реєстрацію фахових людей (агрономів, лісничих, машиністів, столярів, кравців, шевців, трактористів, охочих до праці в бюро та ін.), поділити їх за національностями і передати цей список до окружної управи до 10 липня 1941 р. Відділам шляхів визначалося негайно організувати «шальварковим порядком» полагодження пошкоджених чи зруйнованих мостів і доріг.

У сфері кооперації сільські управи зобов’язувалися також провести: а) вибори управи селищного кооперативу, яка негайно мала здійснити інвентаризацію наявних цінностей; б) налагодити продаж та купівлю товарів (за марки і карбованці у співвідношенні 1 марка = 10 крб.); в) акти інвентаризації матеріальних цінностей й усі гроші пересилати до Кооперативного союзу в Радехові.

У сфері освітній та виховній визначалося: 1) учителям-українцям негайно розгорнути культурно-освітню роботу серед шкільної дітвори та дорослих; 2) організувати читання з історії українського народу (спеціально звернути увагу на визвольні змагання та перешкоди у творенні Української держави); 3) роз’яснити тогочасне становище українського народу та його перспективи на майбутнє; 4) відновити існування колишніх читалень «Просвіти» та інших культурно-освітніх і господарських товариств й розпочати функціонування відповідно до їхніх статутів; 5) усі домівки привести до культурного вигляду (де не було приміщень, належало підібрати певну хату у порозумінні з головою сільської управи); 6) за додатковою інформацією звертатися до виховно-освітнього відділу Радехівської окружної управи.

Відділам лікарським сільських управ наказувалося: 1) подбати, аби місцеві аптечки були забезпечені, а лікарський інвентар віддати під опіку лікарів відповідно місцевих амбулаторій; 2) про кожне евентуальне пошесне занедужання доносити голові лікарського відділу окружної управи34. У деяких місцевостях, як, наприклад, у Лопатинському районі, встановлювалися лікарські оплати: за амбулаторні візити – 5 крб., за вихід на дім – 10 крб., за лікування в шпиталі – 15 крб., за лікування бідних селян мала сплачувати громада35.

34 Там само. – Арк. 91–92.

35 Там само. – Арк. 67–69.

Кожна сільська управа Радехівщини, крім того, мусила подбати, щоб кожного дня громада постачала у райцентр 5 літрів молока, 5 бохонців хліба, півкопи яєць, по можливості кілька кілограмів м’яса.

Щодо правопорядку окружна управа наказувала головам сільських управ перевірити, чи в часі військових дій не було пограбовано чогось із приватного майна. У випадку виявлення подібного міліції мав бути відданий наказ розшукати пограбоване майно і повернути власникам. Командантам станиць доручалося простежити, чи були і які саме чужинці на території їхніх сіл, і подати відомості про них до окружної управи, а небезпечних для держави заарештувати на місці (самочинних судів не дозволялося).

Якщо ж у якомусь селі ще не було сільських управ, доручалося негайно такі створити у складі 8-ми членів з людей, відданих українській державній справі36.

36 Там само. – Арк. 91–92.

Водночас місцеві адміністрації мусили також й доводити до відома населення позицію ОУН(р) щодо своєї політики на селі. При цьому реалії життя вносили до неї певні корективи: так, наприклад, якщо у постановах ІІ Великого (надзвичайного) збору ОУН (квітень 1941 р.) передбачалася ліквідація колгоспної системи, то вже у «Вказівках на перші дні організації державного життя»37, виданих Проводом Організації напередодні німецько-радянської війни, як і в статті Я.Стецька «За зміст державного життя», під гаслом «Відбудова хліборобської верстви» (яку було включено до Інформаційного листка для учасників похідних груп ОУН(р)38), зазначалося на поступовій (поетапній, ступневій) реорганізації колгоспів і радгоспів. Нерідко така відмінність призводила й до різного підходу місцевих проводів до вирішення колгоспної проблеми, коли в одній місцевості, керуючись рішеннями ІІ Великого збору ОУН(р), колгоспи касувалися, а в інших – тимчасово зберігалися, коли місцева влада брала до відома вищевказані «Вказівки» чи «Інформаційні листки» з цього приводу.

37 Там само. – Спр. 69. – Арк. 34 зв. – 35.

38 Відновлення Української держави в 1941 році. Нові документи і матеріали. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2001. – C. 98–101.

Так, у закликові українського революційного проводу Стрийського району на Львівщині до сільських революційних проводів і громадян Стрийщини від 18 липня 1941 р. наказувалося: «Державні господарства (радгоспи) вести, як і досі. Колгоспи працюють нормально. Людей, що самовільно залишають працю в радгоспах і колгоспах, передавати Районовому проводові для покарання за саботаж»39. Натомість, ось як пояснювала позицію ОУН(р) в аграрному питанні у статті «Наша сила в нас самих» газета «Воля Покуття» від 31 липня 1941 р.: «Колгоспи і радгоспи, що є штучними на нашому ґрунті й тому наскрізь шкідливими, будуть ступенево в державному будівництві скасовані»40. При цьому роз’яснювалося, що лише приватна власність є органічною для господарювання в українському селі, а відтак за доцільне буде створення потужного середнього трудового господарства як основи розвитку аграрного сектора. Розмір же земельного наділу, що буде наданий після скасування колгоспної системи, залежатиме від можливостей конкретної родини обробляти виділену ділянку землі. Невдовзі ж, 3 вересня 1941 р. Провід південних українських земель видав інструкцію, у якій передбачалися колегіальний розподіл землі шляхом обрання спеціальних комітетів та її приватизація41.

39 Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів; – Київ, 2001. – С. 274.

40 Наша сила в нас самих. Як ставиться ОУН до земельного питання в Україні? // Воля Покуття. – 1941. – 31 липня; Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів; – Київ, 2001. – С. 211.

41 Щур Ю. Нарис історії діяльності Організації Українських Націоналістів на Східноукраїнських землях / Ю.Щур. – Запоріжжя, 2006. – С. 51.

Від перших же днів проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. місцеві українські органи влади поволі ставали на шлях налагодження основ державного економічного ладу не лише в аграрному секторі, а в інших галузях народного господарства. Так, вже 3 липня 1941 р. повітовий провід ОУН(р) у Калуші (Станіславщина) своєю постановою, оголошуючи про запровадження воєнного стану у повіті, повідомляв про дозвіл приватної торгівлі із заувагою, що, аби не допустити спекулятивного зростання цін за умов воєнного стану, їхнє державне регулювання було єдино можливим виходом42.

42 Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів; – Київ, 2001. – С. 246.

Торгівлю можна було провадити як за готівкові гроші, так і шляхом прямого обміну товарів. Утім, невдовзі стало зрозуміло, що бартер негативно впливає та грошовий обіг, тож цей між рахунковий спосіб довелося заборонити. Вето було накладено й на кредитування, натомість – у деяких регіонах (як, наприклад, у Кам’янці-Струмиловій на Львівщині) навіть визначалося співвідношення (курс) грошових одиниць у районі (в обігу, до речі, продовжували перебувати радянські рублі й почали з’являтися німецькі марки). Так місцевий районний провід ОУН намагався налагодити грошовий обіг й, водночас, обмежити гіперінфляційні процеси. Підсумки не забарилися й вже 13 липня 1941 р. місцевий податковий уряд в особі керівника податкової інспекції звітував своєму повітовому керівництву (повітовій управі) про те, що в його розпорядженні є наявними кошти, повідомляв, що найближчого часу планується обкласти податком пивоварню в м.Бузьку й, навіть, нарікав на відсутність подальших наказів, позаяк його підлеглі цілком налагодили службу та готові виконувати свої обов’язки43.

43 ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 87.

Поволі, попри війскове становище, довоєнний перебіг господарського життя почав відновлюватися. Так, наприклад, у повідомленні щодо господарського та громадського життя Галичини від 10 липня 1941 р. зазначалося: «У Львові відновили свою працю всі центральні українські установи, зокрема Ревізійний союз українських кооперативів та Центросоюз. Покликано до життя промислову кооперацію. Міська споживча кооперація відновлює свою діяльність на базі Маслосоюзу»44. Налагоджувалися не лише торговельні відносини, а й починали відкриватися крамниці та нові магазини, про що, наприклад, йшлося у звіті від 4 серпня 1941 р. Бережанського (Тернопільщина) торговельно-промислового відділу місцевій районній управі45. Відтак поступово почала відновлюватися й банківська діяльність, зокрема у сфері кооперації. Так, Український кооперативний банк в Бережанах у своєму звітові Українському державному правлінню у Львові повідомляв про створення Фонду віднови державного життя на рахунок якого цією банківською установою було переведено суму у 45 тис. 900 руб. 75 коп.46

44 Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів; – Київ, 2001. – С. 257.

45 Там само. – С. 337.

46 Там само. – С. 276.

Проте існувала й інша, паралельна, дійсність, що руйнувала не лише перші паростки сталості суспільно-господарського ладу у підконтрольних українським місцевим органам влади місцинах, а й заперечувала саме утвердження Української Держави у її зародку – факт німецької військово-адміністративної окупації (чи союзницькими гітлерівцям військами) українських земель та цілковите заперечення права українців на власну державність політичною верхівкою німецького Райху (власне, особисто А.Гітлером), союзницьких до Берліну сусідніх режимів в Братиславі, Будапешті та Бухаресті. Додаткової дестабілізації додавав й польський саботаж і терор, а підривна політично-пропагандивна протидія поляків, що попри втрату державності внаслідок німецької агресії, так і не змогли позбутися ворожого ставлення до державотворчих прагнень українців, завдавала підступних зударів з середини та у спину щойно проголошеній державі українців та їхній національно-визвольнольній боротьбі.

Тим часом, у зв’язку з тим, що 1 серпня 1941 р. Галичину було включено німцями до Генеральної губернії по краю прокотилася хвиля народних протестів і зборів підписів на підтримку ОУН та Українського Державного Правління47, зокрема у Зборівському повіті народні зібрання відбулися у 71 населеному пункті, в Олієві (900 підписів), Озірній (1045 підписів), Великій Плавучій (536 підписів), Букачівцях (534 підписи), Білоголовах (596 підписів), Годові (615 підписів), Кудинівцях (509 підписів), Лопушанах (575 підписів), Перепельниках (575 підписів), Манаєві (576 підписів), Ярославичах (426 підписів) тощо48.

47 ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 3.

48 Там само. – Арк. 3–4.

Слід зауважити, що нормальному функціонуванню українських управ усіх ступенів великі перешкоди все ж таки чинилися з боку німецьких і мадярських військових чинників (ортс- і штадткомендатур). Часто траплялися випадки, коли, незважаючи на існування місцевих (сільських чи містечкових) українських управ, німецькі й мадярські військові коменданти уповноважували організовувати місцеву державну адміністрацію (до міліції включно) польські елементи, особливо це траплялося на терені Тернопільської області. Німецька військова влада також досить часто втручалася у господарські відносини української адміністрації, надто у справу налагодження промисловості, сільського господарства й торгівлі, створюючи таким чином хаос та занепокоєння серед українського населення.

Крім того, на керівні посади в економічному житті німці прагли виставити польських господарників, поширювали чутки про повернення польських дідичів на націоналізовані земельні посілості та колишніх власників до націоналізованих промислових чи торговельних підприємств. Траплялися випадки, коли польські дідичі одержували від різного роду німецьких військових комендантів певні конкретно не окреслені уповноваження про передачу їм їхніх колишніх маєтків. Щоправда з тих уповноважених ніхто так і не відважувався заявитися до села аби спробувати перебрати до своїх рук керівництво тими маєтками. Подекуди німецькі військові чинники, без порозуміння з українською державною адміністрацією чи місцевим проводом ОУН(р), змінювали встановлене українською місцевою управою керівництво підприємств на польських зверхників, що були заангажовані на протиукраїнську роботу (як, наприклад, щодо цукроварні у Ходорові, де німецька військова влада накинула на керівника польського офіцера, що був активним членом польської підпільної організації).

Утім, найбільший безлад створювався в питанні організації й в роботі міліції через те, що у кожному районі, окрузі та області німецькі військові власті по різному ставилися до цієї справи. Особливо щодо проблеми озброєння міліції та її компетенції щодо прав арештовувати, здійснювати обшуки, вести слідство тощо. В одних районах міліції дозволялося носити зброю, в інших – заборонялося, тож у більшості районів українська народна міліція діяла обеззброєно. Українській міліції також суворо заборонялося здійснювати арешти, що створювало ненормальний стан й спонукало ворожі до українців чинники ставати до організації збройної антиукраїнської боротьби з кривавими наслідками (як, скажімо, у с. Мелна чи у повіті Рогатин). Відтак українська міліція була неспроможною вести ефективну війну з диверсійними більшовицькими загонами у деяких районах й у лісистих теренах.

Відновлювали свою діяльність й польські підпільні організації, які влаштовували вишкільні курси, військові вправи, використовуючи для цього колишніх польських старшин, що прибували в українські місцевості услід за угорськими військами. Траплялися випадки, коли українська міліція викривала зброю у польського населення, проте у відповідь з подачі польських поміщицьких кіл мадярські військові підрозділи роззброювали українську міліцію (як це було, наприклад, у с.Ходачків, у повіті Тернопіль)49. 1 серпня у Винниках на тютюновій фабриці українська міліція викрила польську терористичну організацію та антиукраїнські листівки, у Гишках та у Вирняках поляки поздирали з урядових будівель українські прапори, після чого вчинили замах на українського міліціонера. І усе це творилося при покритті гестапо, яке навіть прилюдно побивало українську міліцію (як то було 6 серпня у Винниках)50.

49 Там само. – Спр. 15. – Арк. 8–12.

50 Там само. – Арк. 50.

На терені Станіславської області від українських державних управ мадяри вимагали складення їм присяги вірності, на що отримали категоричну відмову. Населення ж українське беззастережно ставало на бік організованих ОУН державних адміністрацій. Мадяри окупували усю Гуцульщину та Підгір’я аж по Дністер. На цих теренах угорські війська (у яких було багато поляків, що зголосилися до угорської армії після 1939 р.) забороняли зображення тризубу під загрозою репресій (арештів і розстрілів), по селах тривало цілковите роззброєння української міліції, практикувалося побиття селян тощо51.

51 Там само. – Арк. 74.

Щоправда тривало протистояння мельниківської та бандерівської організацій. Так, бандерівці, збуривши людей, вигнали представників ОУН(м) із зали під час зібрання робітників у Львові, а у Рогатинському повіті бойовики бандерівської ОУН ліквідували організаційну мережу мельниківців та створену ними районну управу52. У відповідь на центральних теренах України мельниківці за допомогою СД та гестапо роззброювали бандерівців, перебирали провід міліцією й змушували підписувати заяву з відмовою працювати з бандерівцями тощо53.

52 Там само. – Арк. 8–12.

53 Там само. – Спр. 14. – Арк. 10, 11.

Певні тертя виникли в українських сільських управ і з УГКЦ, позаяк у деяких районах західних областей священики намагалися відібрати у селян церковні землі, які були конфісковані й передані селянам радянською владою, що, звісно ж, викликало у сільського населення невдоволення. Цьому сприяло й послання митрополита А.Шептицького від 10 липня 1941 р. про організацію парохії й громади. В тому посланні голова УГКЦ закликав духівництво організовувати місцеві адміністрації, надаючи священикам право силою своєї влади встановлювати по громадах війтів та призначати начальників міліції. Крім того, А.Шептицький закликав духівництво обійняти усі ерекціональні ґрунти та маєтки, організовувати школи й укладати з учителями службові договори. Митрополит також наказав святенництву підготувати німецькі прапори й декорувати ними парафіяльні будинки та закликав населення до послуху німецькій владі та майбутній цивільній владі тощо. Усе це входило у суперечливість з сільськими управами вже організованими ОУН(р) під егідою УДП.

Загалом же, як доповідав С.Бандері І.Климів-Легенда, з 200 районів Буковини, Галичини і Волині оунівці перебрали владу у 187 районах, тобто у 3 тисячах 300 населених пунктах.

Таким чином протягом літа – початку осені 1941 р. мережа адміністративно-урядових органів Українського Державного Правління, тобто відновленої Актом 30 червня Української Держави, осягнула практично усіх населених пунктів Львівської, Станіславівської, Тернопільського, Дрогобицької, Волинської, Рівненської областей, а також частково Житомирської, Кам’янець-Подільської, Київської областей, окремих регіонів Осередньої України.

Гай-Нижник П. П. Фінансові взаємини України з Австро-Угорщиною (кінець 1917–1918 рр.)

Терени, на яких місцеві органи влади заявляли про свою
підпорядкованість Українському Державному Правлінню

Похідні групи ОУН(р) поступово проникали в українські Закарпаття, Буковину, Берестейщину та Пінщину, а головне – просувалися поза р.Збруч, через Проскурівщину, Житомирщину, Вінниччину на Київ, а далі – на схід і південь України.

Провід Організації кинув у політичний бій з головним завданням створювати місцеві українські управи та організовувати збройну боротьбу близько п’яти тисяч (5000) найкращих активістів. Похідні групи були поділені на три основні частини.

Перша – Північна (близько 2500 осіб) була зосереджена перед вимаршем понад Бугом й мала за мету прибути до столиці країни – Києва. Її провідниками були М.Климишин (заарештований німцями у Житомирі), потім Д.Мирон-Орлик (убитий в Києві 25 липня 1942 р.), опісля – П.Сак-Могила. З провідних членів ОУН(р) у Києві, між інших, перебували В.Сидор-Шелест, Д.Маївський-Тарас і М.Прокоп. У столиці група «Північ» видавала підпільну газету «За Самостійну Україну» та журнал «Молода Україна», які виготовлялися у підпільній друкарні ОУН ім. М.Хвильового54.

54 Стецько Я. С. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державности України / Ярослав Стецько. – Торонто; – Нью-Йорк; – Лондон, 1967. – С. 76.

Друга група – Середня, або «Центр» (близько 1500 осіб), провідником якої був бойовик М.Лемик-Сенишин, який 1933 р. здійснив атентат на радянського консула у Львові. Група була зосереджена на захід від Сяну, в Перемишлі і Ярославщині, звідкіля рушила на схід й мала за призначення пробитися до Харкова, проте це їй не вдалося (значну її частину розгромили німці; М.Лемика разом із п’ятьма іншими членами групи стратило гестапо в жовтні 1941 р. у Миргороді). Частина групи дісталася Сумів, де створила підпільну організацію55.

55 Вісті Інформативної Служби ОУН. – 1942. – Ч. 7–9.

Третя група – Південна (близько 1000 осіб) виступила з Сяноччини під проводом М.Річки, якого згодом заступив З.Матла у напрямкові на південний схід із центром в Одесі56. Група «Південь» пройшла через Дніпропетровщину аж у Донбас і Крим, охопивши підпільною мережею Одеську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку, Дніпропетровську, Сталінську області й заклавши осередки в Криму (до Криму було спрямовано шість загонів у складі по шість оунівців в кожному; відомо, що одного підпільника німці заарештували у Симферополі; у вересні кілька оунівців було страчено у Джанкої57, а, наприклад, І.Осадчука гестапо схопило у Євпаторії й згодом переправило до Львова, де в грудні 1941 р. він був розстріляний в тюрмі при вул.Лонцького). Окремі представники ОУН(р), зокрема З.Ломацький, «Тимко», В.Барка, д-р Голубінка, І.Дубас, дісталися й Кубані58. Більше того, бандерівське підпілля вдало просочувалося в місцеві (муніципальні) органи влади місць Осередньої України й навіть у Києві. Так, наприклад, райхскомісар України Е.Кох 16 березня 1943 р. доповідав райхсміністрові окупованих територій А.Розенбергу, що протягом 1941–1942 рр. міське самоврядування Києва стало оплотом українського шовінізму, а «керівні елементи нелегальної організації Бандери сиділи у всіх відділах муніципалітету»59. Крім того, Е.Кох наголошував на підпільне керівництво націоналістичним рухом в окупованих теренах українською політичною «еміграцією» (очевидно – проводам ОУН(р) та ОУН(м) в Європі) й апелював до переданого йому висловлювання А.Гітлера, що «ці емігранти псують народ, і що він звелів би їх розстріляти на початку Східного походу, якби вже тоді відносно них йому було би усе ясно»60.

56 Стецько Я. С. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державности України / Ярослав Стецько. – Торонто; – Нью-Йорк; – Лондон, 1967. – С. 76.

57 Armstrong John A. Ukrainian Nationalism / John A.Armstrong. – Englewood, Colorado, 1990. – С. 97.

58 Стецько Я. С. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державности України / Ярослав Стецько. – Торонто; – Нью-Йорк; – Лондон, 1967. – С. 112.

59 Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal. Nuremberg 14 november 1945 – 1 october 1946. – Vol.XXV. – Nuremberg, 1969. – С. 280–281.

60 Там само. – С. 271–272.

Відтак, вже влітку 1941 р. націонал-соціалістичною верхівкою Райху було остаточно прийнято рішення недопустити створення й утвердження Української Держави. 16 липня на нараді у Гітлера, де також були присутніми райхсляйтер Розенберг, райхсміністр Ляммерс, фельдмаршал Кейтель, райхсмаршал Герінг та Борман. Серед запрошених був і райхсляйтер А.Розенберг, який ще 20 червня 1941 р. на нараді у А.Гітлера пропонував поділити європейську частину СРСР на чотири райхскомісаріати, з наданням кожному різних зовнішніх форм: протекторат Балтенланд (Прибалтику), національну державу Україна (мала зайняти територію в 1,1 млн. кв. км з населенням в 60 млн. осіб), федеративну державу Кавказ і позбавлену національних окраїн Московію. Утім, усі намагання А.Розенберга схилити фюрера і керівництво Райху до відновлення української державності хай і з певними обмеженнями не мали успіху, його план було відкинуто, а сам А.Розенберг 17 липня 1941 р. був призначений на посаду міністра у справах окупованих територій на Сході.

Більше того, на нараді 16 липня 1941 р. А.Гітлер заявив, що територіями Райху мали стати Балтенланд, Генеральне губернаторство, «староавстрійська» Галичина, а також Крим разом із тилом (тобто територією на північ від Криму)61. Райхсфюреру СС Г.Гіммлеру А.Гітлер наказав розробити план «Оst», спрямований на знелюднення територій, що підлягали включенню в кордони Великонімеччини62. Уже в липні 1941 р. Г.Гіммлер представив фюреру перший варіант цього плану з двома фазами його реалізації. В другій, розрахованій на 30 років фазі передбачалося виселити в Сибір або знищити майже всіх поляків, 75% білорусів, 65% українців Галичини тощо, а всього – від 30 до 45 млн. осіб. Другий (доопрацьований) варіант під назвою «Генеральний план «Ост». Правові, економічні і просторові принципи облаштування на Сході» був представлений 28 травня 1942 р. у Берліні-Далемі оберфюрером СС професором доктором Конрадом Мейєром63.

61 Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів / Упор. і передм. В.Косика. – Т.1. – Лв.: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 1997. – С. 176–177.

62 Райхсфюрер СС Г.Гіммлер в «Деяких міркуваннях зі стосунків з чужинецькими народами Сходу» зазначав: «При стосунках з чужинецькими народами Сходу ми маємо настільки, наскільки це можливо, визнавати право існування окремих народностей й піклуватися про них, тобто поряд з поляками і жидами виділяти українців, білорусів, гуралів, лемків і кашубів. Якщо будуть виявлені ще які-небудь малі народи, то й вони. […] Досить скоро, я так уявляю, що за 4–5 років, стане, до прикладу, невідомим поняття «кашуби», позаяк вже більше не існує такого народу. […] Так само, нехай і в більш тривалішій перспективі, на наших територіях може зникнути саме поняття про такі народи, як українці, гуралі або лемки» [Generalplan Ost. Rechtliche, wirtschaftliche und räumliche Grundlagen des Ostaufbaus (Vorgelegt von SS-Oberführer Professor Dr. Konrad Meyer, Berlin-Dahlem, 28.Mai 1942) // Bundesarchiv. – R.149. – А№ 157a. – Seit. 1–100. – Art.1].

63 Generalplan Ost. Rechtliche, wirtschaftliche und räumliche Grundlagen des Ostaufbaus (Vorgelegt von SS-Oberführer Professor Dr. Konrad Meyer, Berlin-Dahlem, 28.Mai 1942) // Bundesarchiv. – R.149. – А№ 157a. – Seit. 1–100. – Art.1.

Тож у Берліні перемогла безапеляційна позиція: «Мова йде про самовільний вчинок відомої честолюбивої та активної групи Бандери. Інсценізований ними у Львові акт, з нашої точки зору, не має жодного державоправного значення»64. На цій нараді А.Гітлер також остаточно висловив свої погляди: «Не повинно бути й мови про те, щоб дозволити створення якоїсь військової сили на захід від Уралу, навіть якщо для цього нам треба буде воювати сто років. Усі спадкоємці фюрера повинні знати, що безпека Рaйху буде гарантована тільки тоді, коли на захід від Уралу не буде жодної іноземної армії. Німеччина бере на себе захист цього простору від можливої небезпеки. Незмінним повинен залишатися тільки такий принцип: ніколи не дозволяти, щоб хтось інший, окрім німців, носив зброю. Це надзвичайно важливо. Навіть якщо потім нам видасться зручним притягнути підкорені іноземні народи до військової допомоги, то це було б помилкою!»65.

64 Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів / Упор. і передм. В.Косика. – Т.1. – Лв.: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 1997. – С. 206.

65 Проблема ОУН-УПА. Звіт робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА: Основні тези з проблеми ОУН-УПА (історичний висновок). – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – С. 24–25.

Німці однозначно висунули вимогу відкликати Акт 30 червня. На це політична служба ОУН(р) твердо заявила, що проголошення відновлення української державності у Львові вже стало історичним фактом і стане однієї з славних традицій і свят українського народу. «Проголошення відновлення української державності без створення уряду стало б порожньою декларацією. Український уряд – це доказ існування Української держави. Українська державність була проголошена не лише у Львові; – наголошувала ОУН(р), – державна влада створювалась усюди в країні, де лише було ліквідовано московський режим, в деяких місцевостях навіть раніше, ніж у Львові. Це підтверджує прагнення українського народу до власного державного суверенітету»66.

66 Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів / Упор. і передм. В.Косика. – Т.1. – Лв.: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 1997. – С. 213–215.

У листопаді 1941 р. перед Абвером було покладено завдання придушити увесь український націоналістичний рух67. Так, зокрема, у таємному циркулярі по Айнзацгрупі С-5 від 25 листопада 1941 р. зазначалося як достовірно встановлений факт, що «рух Бандери» готує антинімецьке повстання на окупованих територіях з метою створення незалежної Української Держави й наказувалося: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у райхскомісаріаті «Україна», мета якого – створення незалежної України. Усі учасники руху Бандери мають бути негайно затримані, і, після докладного допиту під виглядом мародерів без щонайменшої огласки ліквідовані»68. Загалом було схоплено близько 2 тисяч націоналістів-бандерівців, частину з яких кинуто до концтаборів (Заксенгаузен, Освенцім), львівських та інших місцевих тюрем, сотні було повішено і розстріляно. Масових облав зазнали осередки в Центральній та Східній Україні. До 1943 року майже повністю були розгромлені мережі ОУН(р) в Німеччині, Австрії, Чехії69. Так німецькими окупантами практично було знищено процес відновлення Української Держави й взято курс не лише на недопущення її відродження, а й фактично на ліквідацію ОУН(р). Про це свідчать й німецькі документи, зокрема джерела з Einsatzkommando der Sicherheitspolizei und des SD70.

67 Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні: Збірник документів / В.Косик. – Париж; – Нью-Йорк; – Львів, 1993. – С. 117.

68 Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal. Nuremberg 14 november 1945 – 1 october 1946. – Vol.XXXIX. – Nuremberg, 1969. – С. 265–270.

69 Між тим в липні 1943 р. діяльність збройних загонів УПА охопила вже 12 областей Правобережної України, в Галичині виступили збройні сили Української народної самооборони (УНС), було покладено початок формуванню кадрових армійських частин. Всією Україною почалися ширитися відомості про загальнонаціональну визвольну війну та про УПА.

70 Harris W. R. Tyrranny on Trial: The Evidence at Nuremberg / W.R.Harris. – Dallas: Southern Methodist University Press, 1954. – С. 184; Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal. Nuremberg 14 november 1945 – 1 october 1946. – Vol.XXXIX. – Nuremberg, 1969. – С. 265–270.

Зрештою С.Бандера оцінював Акт проголошення відновлення державності так: «30 червня 1941 р. ОУН бере на себе ініціятиву й головну відповідальність, щоб засвідчити й реалізувати волю української нації відбудувати суверенну Українську Державу, бути самостійним господарем на своїй землі і тільки на тій плятформі встановляти своє відношення, свої взаємини з іншими народами – приязні чи ворожі, – залежно від того, як вони ставляться до державної самостійносте й суверенности народу»71. В свою чергу, попри невдалу в кінцевому підсумкові спробу ОУН(р) відновити українську державність, й оцінюючи Акт проголошення Української Держави, його наслідки та подальший розвиток революційно-визвольної боротьби, Я.Стецько писав: «Три клясичні складники держави – територія, населення, власна влада, – хоча короткий час – були реальною дійсністю»72.

71 Бандера С. В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН (10.2.1940) / Степан Бандера // Гомін України (Торонто). – 1950. – червень. – Рік ІІІ. – Ч.21/56–23/58; Його ж. В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН (10.2.1940) / Степан Бандера // Сурма (Мюнхен). – 1950. – лютий–березень. – Ч.18–19.

72 Стецько Я. С. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державности України / Ярослав Стецько. – Торонто; – Нью-Йорк; – Лондон, 1967. – С. 19.

В цьому контексті однозначно можна визнати, що проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. було не лише історичною подією, що втілила у собі національні прагнення й надії українського народу після поразки державно-визвольної боротьби 1917–1922 рр. і ліквідації самостійності Карпатської України, а й стала духовним стимулом для бійців УПА та на довгі покоління натхненною силою для українців у їхньому шляху до побудови Української Самостійної Соборної Держави.

Pavlo Hai-Nyzhnyk

ORGANIZATION AND POWERS OF THE LOCAL GOVERNMENT RESTORED THE UKRAINIAN STATE ACT AFTER JUNE 30, 1941

The article highlights the complex process of organization of the local government after the proclamation of the Ukrainian State Act of 30 June 1941 in Lviv. Analyzes the duties and powers of regional and district (county) uryaduvan Ukrainian State Board (UDP) and the role of the state building process in the periphery of the revolutionary (Bandera) leadership of the OUN during 1941–1942.

Key words: Ukrainian State, OUN(r), the Act on June 30, local government


 
БУЛАВА Youtube Youtube