Павло
Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Завантажити файл (PDF)

Опубліковано: Гай-Нижник П. Візит гетьмана Павла Скоропадського до Німеччини у контексті політичного життя України 1918 року // Україна дипломатична. – Вип.XV. – К., 2014. – С.605–615

Кінець літа 1918 р. видався для Української Держави часом досить напруженим як у внутрішній, так і зовнішній політиці. Становище в країні підривали радикальні соціалістичні партії та більшовицькі терористичні організації. В країні перебувало запрошене ще Центральною Радою 450-тисячне німецьке та австро-угорське військо. Окупаційне командування мало неабиякий вплив на внутрішню соціальну, торговельно-економічну та політичну ситуацію в країні, що значно гальмував вкрай необхідні для країни і суспільства системні реформи чи не у всіх галузях народного господарства та побутового життя.

Напруження в країні зростало й немалою мірою завдяки зовнішнім впливам. Так, гетьманська розвідка достеменно знала про плани соціалістів підготувати народні заворушення й здійснити новий переворот, повалення Гетьманату прагли й окремі організації російських монархістів. Радянська Росія створила всередині України терористичну революційну армію й готувалася до нового вторгнення . Власного ж війська Українська Держава практично не мала через відповідну позицію Берліна та Відня.

На європейському ж театрі воєнних дій переваги поступово, але неухильно, набували війська Антанти, а сам П.Скоропадський, як бойовий генерал, не вірив у перемогу німецької зброї. Військових же сил, здатних захистити країну від внутрішніх заколотів та зовнішньої агресії у гетьмана практично не було, а спроби їх сформувати власним рішенням доволі рішуче зривалися німецько-австрійським окупаційним командуванням.

У разі ж поразки Центральних держав у світовій війні, тенденція до якої на той час простежувалася вже досить рельєфно, беззахисними залишалися б не лише гетьманський режим, але власне й сама українська державність. Відтак П.Скоропадський доконано усвідомлював нагальну потребу досягнути поступок у цьому та інших напрямках державотворчого розвитку України від Берліна й цілком ясно розумів, що на той момент здобути ці поступки було можливо лише дипломатичними методами взагалі й зокрема шляхом політичної згоди німецького імператора Вільгельма ІІ.

Тож 17 серпня 1918 р. гетьман відправив до Німеччини високу делегацію, що складалася із ключових осіб гетьманської держави, а саме голови Ради міністрів Ф.Лизогуба, товариша (заступника) міністра закордонних справ й, водночас, власного радника («сірого кардинала») гетьмана О.Палтова та, у якості секретаря делегації, особистого ад’ютанта П.Скоропадського князя В.Кочубея. В Берліні представники Української Держави провели кілька зустрічей та обговорень економічно-торговельних та політичних проблем з вищими державними діячами Німеччини, зокрема й з державним секретарем закордонних справ цієї країни фон Гінце. Відбулися відвідини й українського посольства в Берліні (на чолі із послом бароном Ф.Штейнгелем).

Візит мав досить успішні наслідки для України. На переговорах було розглянуто і набули позитивних зрушень питання ратифікації Берестейського договору, холмська, донська, кримська й бессарабські проблеми, а також окремі деталі фінансово-економічного характеру. Проте Ф.Лизогуб та О.Палтов не змогли остаточно розв’язати проблему збільшення українського війська й передачі німцями Києву кораблів колишнього російського Чорноморського флоту. Було зрозуміло, що вирішення найбільш контроверсійних й проблемних питань у стосунках між обома державами, за тогочасних умов та за існуючої в обох країнах системи державної влади, можливі лише на найвищому рівні, тобто за особистого втручання імператора та гетьмана. Відтак українська делегація на чолі з Ф.Лизогубом, по суті, лише засвідчила потребу у зустрічі двох голів держав й, фактично, готувала ґрунт для здійснення міждержавних взаємин на такому рівні. Як наслідок, з обох боків в екстреному й таємному режимі почали готуватися до зустрічі імператора Німеччини і гетьмана України.

2 вересня 1918 р. з Києва до Німеччини на запрошення кайзера Вільгельма ІІ для офіційної особистої зустрічі виїхав гетьман України П.Скоропадський. Перш за все, цікавим є те, що про плани гетьмана відвідати Німеччину ані в палаці, ані в уряді, ані у його ж особистому Штабі, ані серед охорони ніхто нічого не знав. Не знав ні начальник гетьманського Штабу Б.Стеллецький, ні комендант гетьманського палацу К.Прісовський, ані начальник Особливого (Осібного) відділу Д.Бусло та інші.

Від’їзд планувався у цілковитій таємниці й безпосередньо готувався німецьким Оберкомандо в Києві. Уся підготовка до поїздки була прихована непроникливою таємницею й здійснювалася винятково німецьким командуванням, а в гетьманському палаці – особистим представником німецького імператора графом Алвенслебеном*. Начальник штабу гетьмана Б.Стеллецький дізнався про візит П.Скоропадського до Потсдама лише у день його від’їзду близько другої–третьої години дня, та й і те, лише після того як гетьман узяв з нього чесне слово про збереження таємниці.

_________________
* Вернер фон Альвенслебен (Людольф-Герман Еммануель Георг Курт Вернер фон Альвенслебен – Ludolf-Herman Emmanuel Georg Kurt Werner von Аlvensleben) був молодим аристократом (17 березня 1901 р., Галле-на-Залле – 17 березня 1970 р., Санта-Роса-де-Каламучіта, Аргентина). Походив з нижньонімецької аристократичної родини землевласників, був сином прусського генерал-майора Людольфа фон Альвенслебена (1844–1912) та Антуанетти фон Альвенслебен (1870–1950), уродженої баронесси фон Рікоу (Freiin von Ricou). Його предки були масонами-тамплієрами (і навіть магістром ордену тамплієрів) у Німеччині та Славонії, курфюстами та полководцями. З 1911 по 1918 рр. він навчався у прусському кадетському корпусі. У 1918 р. був випущений фаненюнкером у гусарський полк, але участі у бойових діях не брав.
З самого початку гетьманського правління молодий німецький граф Людольф-Герман Еммануель Георг Курт Вернер фон Альвенслебен перебував при П.Скоропадському. Цей капітан німецької військової розвідки (Оберкомандо) ще 20 квітня 1918 р. перед гетьманським переворотом бував у П.Скоропадського, аби перевпевнитися, чи не завагається він повалити Центральну Раду, а за день навіть пропонував П.Скоропадському тимчасово переїхати мешкати до нього, але той відмовився й зупинився у російського монархіста, відставного генерала Ф.Безака, який, до слова, мав тісні зв’язки з німецьким штабом. Та й мешкав Ф.Безак у Києві у сусідстві з німецьким Оберкомандо. Вже тоді майбутній гетьман усвідомив, що Вернер фон Альвенслебен був визначений постійно відбувати при ньому (можна сказати й по-іншому, і це буде не далеким від істини, – спостерігати за ним). Тож пиха цього німецького спостерігача за гетьманом була величезною. В палаці гетьмана він тримав себе зовсім незалежно від німецького командування й мав безпосередні зносини з Імператором Вільгельмом ІІ. Він безцеремонно насміхався над укладом життя в гетьманському палаці, а власний конвой П.Скоропадського називав не інакше як пожежною командою. Однак гетьманське оточення швидко зжилося з ним й у палаці гетьмана граф вважався своєю людиною, якій, за словами начальника Штабу П.Скоропадського, довірялися усі найближчі таємниці та сумніви. Веселий і безтурботний граф Вернер фон Альвенслебен не був позбавлений і комерційної жилки, а заступник міністра закордонних справ України й водночас довірений радник гетьмана О.Палтов залагоджував через нього усі тертя з німецьким командуванням.
По війні – член ультрареакційного «Клубу панів». У міжвоєнний період підтримував зв’язки з родиною Скоропадських, зокрема був гостем на весіллі доньки П.Скоропадського гетьманівни Марії з графом Адамом де Монтрезором у Ванзее (Німеччина) 10 серпня 1927 р. Від 1923 р. до липня 1929 р. був членом націоналістичної воєнізованої організації «Сталевий шолом». Став особистим другом А.Гітлера. 1 вересня 1929 р. вступив до НСДАП (партійний квиток № 149345). Керував місцевими осередками та бойовиками. 1 квітня 1934 р. вступив до СС (квиток № 177002). Під час радянсько-німецької війни служив на теренах України (з січня 1942 р. у чині генерал-майора поліції): був керівником СС і поліції в Чернігові, потім – у Таврії, Криму та в Севастополі й Миколаєві (вже як группенфюрер СС і генерал-лейтенант поліції). Утік з британського полону, був приречений до смертної кари заочно. Нелегально перебрався до Аргентини.

Сам П.Скоропадський писав у спогадах, що в день свого від’їзду (2 вересня 1918 р.) він повідомив про це Раду міністрів під час її вечірнього засідання. Відтак, коли дізнавшись, що від’їзд відбуватиметься у цілковитій таємниці та серед ночі, начальник Штабу гетьмана запитав, чи потрібно віддати розпорядження щодо потягу, гетьман відповів йому, що усе це вже зроблено німецьким штабом. Близько часу ночі до під’їзду гетьманського будинку було подано німецькі штабні автомобілі й гетьман у цивільному вбранні у супроводі свого ординарця А.Західова, графа Ф.-Й. фон Альвенслебена, ад’ютанта Г.Зеленевського та особистого радника і заступника міністра закордонних справ О.Палтова поїхали на київський залізничний вокзал.

Там їх вже очікував підготовлений Штабом німецьких військ в Україні потяг до якого був посаджений батальйон німецької піхоти з великою кількістю кулеметів. До хвосту потягу було причеплено два вагон-салона: передостанній – для українського гетьмана, а останній – для начальника залізниці. В самому салон-вагоні біля кожних дверей стояло по німецькому вартовому, а на майданчику вагона – кулемет. Прибувши на вокзал, гетьман П.Скоропадський, маючи вкрай cконфужений вигляд, швидко увійшов до вагону. “Дійсно, – розмірковував з цієї картини очевидець, начальник гетьманського Штабу Б.Стеллецький, – цей від’їзд швидше нагадував відправку якогось злочинця, а не відбуття зі своєї резиденції голови держави“ .

Про від’їзд гетьмана до Потсдаму (й далі – на Берлін) для зустрічі з німецьким імператором Київ дізнався з газет лише наступного дня. Начальник Штабу П.Скоропадського занотував, що несподіване зникнення гетьмана з палацу край вразило його службовців, а надто гетьманського коменданта К.Прісовського, який був неабияк ображений такою недовірою до його особи, для багатьох же заздрісників та прихованих недоброзичливців легше було перенести грім грому над головою, аніж дізнатися цю новину .

3 вересня спеціальний потяг Української Держави із гетьманом всієї України прибув у Потсдам, а 4 вересня – до столиці Німеччини, де висока українська делегація зупинилася в готелі “Adlon”. Візит гетьмана до Німеччини був насичений перемовинами та зустрічами.

4 вересня гетьман П.Скоропадський у супроводі свого почту (О.Палтов, Г.Зеленевський, А.Західов, за участі посла України в Німеччині барона Ф.Штейнгеля) відвідав райхсканцлера Німеччини графа Ґертінга й заступника державного секретаря фон Буше. Ввечері того ж дня райхсканцлер дав обід гетьманові та українській делегації після якого відбувся великий прийом за участю дипломатичного корпусу, міністрів і вищих військових та цивільних урядовців.

5 вересня 1918 р. гетьман із почтом були вже у Касселі, де відвідали місцеву картинну галерею, а потім офіційна українська делегація вирушила до палацу Вільгельмцрере у 6 км. від Касселя до замку Вільгельмсгое, де перебував Вільгельм ІІ. Після першої зустрічі сам на сам між гетьманом та імператором, під час якої П.Скоропадському було вручено великий хрест Ордена Червоного Орла**, Вільгельм ІІ запросив до свого кабінету О.Палтова й чинів гетьманського почту. Їм також було вручено відзнаки німецьких орденів . Потім за сніданком О.Палтов і Г.Зеленевський сиділи обабіч імператора, а гетьман навпроти кайзера. Цікаво, що після сніданку та загальної бесіди із П.Скоропадським імператор відійшов разом із ад’ютантом та Берхемом перемовитися особисто з заступником міністра закордонних справ й особистим радником гетьмана О.Палтовим . Цей факт, з свого боку, також свідчить про вагу мав у гетьманському істеблішменті той германофільськи налаштований “сірий кардинал” П.Скоропадського.

_________________
** Орден був заснований Королем Пруссії Фрідріхом Вільгельмом ІІ (1744–1797). Гаслом ордена стали слова “Cincere et Constanter” що перекладаються як „Щирий та Вірний”, або „Щирий та Постійний”. Певний час орден був найвищою відзнакою країни. На ньому був зображений червоний орел з розкритими крилами. На грудях в орла був чорно-білий щит (малий герб Гогенцоллернів). Існувало шість класів ордена: Великий хрест – його носили на орденському ковнірі патрони ордена; І класс – стрічка з хрестом ордена на перев’язі та зірка на ліву сторону грудей; ІІ класс – хрест на шиї та зірка на ліву сторону грудей; ІІІ класс – хрест на стрічці на ліву сторону грудей; ІV класс – хрест на стрічці на ліву сторону грудей. Медаль на стрічці на ліву сторону грудей. Стрічка ордена була білого кольору з двома жовтогарячими просвітами коло обох країв. Одначе в деяких ситуаціях орден носили на стрічці Німецького Хреста, та на чорній стрічці з трьома білими просвітами. Останній варіант надавався по трьох бойових нагородженнях хрестом ордена. Варіант без мечів надавався державним керівникам, та службовцям. Так хрест ордена третього класу можна було отримати за 50 (sic!) років безперервної та бездоганної служби кайзеру. Звичайно, як і було заведено в часи Фрідріха ІІ, мечі надавалися за заслуги у військовій службі. Існували ще “додатки” у вигляді окремої пари мечів, корони та дубового листя, що надавалися за бойові заслуги та чергове нагородження тою самою відзнакою. Існував також варіант нагороди ордена у вигляді ажурної зірки, що надавався не християнам. Такий самий спосіб існував у Росії з орденом святого Георгія “для іновірців”.
Найголовнішою ознакою ордена була його “клубна” властивість. На відміну від інших орденів, до яких приймалося переважно лише як нагородження цивільного та військового характеру, до Червоного Орла приймали людей з відкриттям можливості впливу на вищу політику німецької держави, та й не тільки. І навіть через багато років по офіційному закритті ордена, його знак ставив нагородженого на особливий щабель соціального положення. Серед кавалерів ордена були вищі представники уряду Німеччини та Австрії, міністри, а також маршали П.Гінденбург та Е.Людендорф.

Ввечері того ж дня (5 вересня) П.Скоропадський та українська делегація (о 20-тій годині) вже обідали в Ганновері в імператорських кімнатах вокзалу разом з графом Берхемом, графом Ф.-Й.Альвенслебеном та Майєром.

6 вересня гетьман відвідав імператорську оперу в Берліні, а 8 вересня поїхав у Спа, де відбулися сніданок й зустріч з фельдмаршалом П. фон Гінденбургом. Потім П.Скоропадський відвідав віллу Кугель та її власника Б.Круппа й оглянув його заводи в Ессені. Ввечері 8 вересня гетьман мав урочисту вечерю у Кельні у присоборному готелі.

9 вересня П.Скоропадський повернувся до Берліна й відвідав, зокрема, ставку німецького верховного головнокомандування, де мав зустріч з П.Гінденбургом та Е.Людендорфом , а наступного дня (10 вересня) відбув у Кіль для зустрічі з братом кайзера Вільгельма ІІ принцем Генріхом Пруським й там же був присутній на урочистому обіді у німецьких Морських зборах.

Під час візиту ад’ютант гетьмана (особистий осавул) сотник В.Кочубей відвідав табори військовополонених вояків-українців у Німеччині. Слід зауважити й на тому, що П.Скоропадський не взяв О.Палтова із собою у поїздку до Кілля, Кельна та на оглядини заводів Круппа, а спеціально залишив його у Берліні для з’ясування цілої низки кардинальних і важливих питань. Серед таких були, зокрема, проблеми Криму, питання внутрішньої ситуації в Німеччині та, в цьому контексті, знайомство із лідерами соціалістичних партій, що були депутатами Райхстагу. Із останнім завданням, до речі, на думку самого гетьмана, О.Палтов впорався “дуже погано” , очевидно, недооцінюючи значення й впливовість соціал-демократичних партій у тогочасній Німеччині.

З’явився П.Скоропадський у своєму палаці в Києві 17 вересня так само несподівано, як і зник. Гетьман повернувся з Берліну надзвичайно задоволений візитом. Саме після поїздки до Німеччини П.Скоропадського усі почали титулувати “Його Світлістю Ясновельможним Паном Гетьманом всієї України”, як називав його в Німеччині кайзер Вільгельм.

Відвідини гетьманом кайзера дещо вплинули, принаймні ззовні, й на поведінку німецьких представників в Україні. Після того, як у Берліні німецькому послу А. фон Мумму в імператорській ложі театру було вказано сидіти за спиною гетьмана, його раніше зверхній тон змінився на лагідний. Негайно після повернення гетьмана сталася й інша небачена до цього часу річ: командувач німецьких військ в Україні граф Г. фон Кірбах власною персоною з’явився аби дізнатися, коли П.Скоропадський зможе його прийняти. До цієї поїздки німецький головнокомандувач сам призначав гетьманові час зустрічі. І дійсно, наступного дня у призначений гетьманом час командувач німецькими військами в Україні Г. фон Кірбах та його начальник Штабу В.Гренер у парадній формі прибули на зустріч із П.Скоропадським й, за словами начальника власного Штабу гетьмана, тримали себе мов підлеглі. Один лише Ф.-Й.Альвенслебен як і раніше зберігав свою незалежну та безтурботну поведінку .

Водночас варто зазначити і на тому, що усі ці події сильно змінили й самого П.Скоропадского, в нього буквально “голова пішла обертом”, він почав менше, ніж раніше, працювати, поводився дедалі самовпевненіше, не помічаючи кардинальних і карколомних змін у суспільстві та країні, перестав відчувати пульс навколишнього життя.

Восени 1918 р. гетьман все більше уваги зупиняв на зовнішніх ознаках свого правління. Були замовлені його світлини, видано короткий нарис його бойової діяльності, піднято питання про значки, якими він хтів нагородити учасників перевороту, сформована комісія з істориків та вчених щодо встановлення гетьманської відзнаки, розпочато розробку орденів тощо (так, зокрема, головою Комісії з розробки українських орденів було призначено генерал-майора російської служби Г.Гончаренка (літ. псевдо – полковник Ю.Галич), членами – історика Модзалевського та геральдиста-художника Нарбута, секретарем капітана Вишневського ). П.Скоропадського постійно займали численні родичі, що прибули з радянської Росії, по неділям після сніданку гетьман із сім’єю катався на пароплаві по Дніпру й обідав на лоні природи .

В жовтні 1918 р. Б.Стеллецького на посалі начальника гетьманського Штабу було замінено на О.Аккермана, який геть не цікавився політичними аспектами навколо гетьмана та проблемами його безпеки, а цілковито зосередився на господарчих питаннях життя у палаці. “Він [Скоропадський] ніби відчув ґрунт під ногами, він перестав бути тією простою і працюючою людиною, якою був до цих пір. Влада й шана стали йому крутити голову, він за всією вірогідністю почав вірити у свій розум і силу, а головне непогрішимість... – зазначав Б.Стеллецький. – Оточений лестощами, залякуваний друзями, що владу в нього можуть відібрати, вбачаючи у всілякому розумному і сильному – суперника, правитель починає усю свою увагу [зосереджувати] на своїй владі й намагається оточити себе людьми не небезпечними для нього за розумом і даруваннями.

[…] Повернувшись “Світлістю” з поїздки в Берлін він перестав цікавитися з тією дошкульністю як це робив раніше поточними справами. [...] Цілі юрби підлабузників почали оточувати Скоропадського, на честь нього створювалися оди та вірші й він, утамований владою, скоротив час прийому міністрів, почавши їх приймати тільки до сніданку, а решту часу почав присвячувати в новому напрямкові. Можливо гетьманство на Украйні загинуло б і без цього, проте у будь якому випадкові воно загинуло б іншим [шляхом?], а не так ганебно, як це сталося” .

Втім, слід зазначити й на тому, що зустрічі з гетьмана з імператором, державно-політичною елітою та торговельно-економічною верхівкою Німеччини мали й низку позивів для України, надто – з огляду на майбутнє, коли б воно було стабільним, а гетьманська держава втрималася б у круговерті світової війни та європейських і власних соціально-політичних катаклізмів. Загалом візит гетьмана до Німеччини й підсумки його зустрічі з кайзером були вдалими, а втілити в життя здобуті можливості передбачалося до весни 1919 р. Відтак й поразку Центральних держав Україна могла б зустріти вже більш-менш зміцнілою й реформованою (гетьман вважав, що Німеччина протримається у війні принаймні до січня–лютого 1919 року).

10 вересня було підписано новий Економічний договір (в т.ч. й нову Фінансову угоду в його рамках) з Німеччиною та Австро-Угорщиною. П.Скоропадський отримав згоду від Вільгельма ІІ на створення дієздатного війська (планувалося сформувати 8 армійських корпусів й було оголошено мобілізаційний набір новобранців, який так і не вдалося здійснити через дестабілізацію внутрішнього становища в країні в жовтні, заколот Січових Стрільців, очолений соціалістичною Директорією, що спричинив вибух соціальної революції в листопаді–грудні й, врешті, падіння Гетьманату 14 грудня 1918 р.). Німеччина також погодилася на остаточну передачу Україні кораблів Чорноморського флоту у Севастополі й відмовилася надалі підтримувати кримських сепаратистів, що дозволило прелімінарно приєднати Кримський півострів до Української Держави. Київ також заручився підтримкою й у інших територіальних питаннях, зокрема щодо північних і східних кордонів України, а також щодо відповідних таємних домовленостей по Берестейському договорі та соборницьких намірах Української Держави щодо Бессарабії (фактично й усього Придністров’я), Буковини та Кубані.

У планах гетьманського уряду було розпочати у 1918–1919 рр. грандіозну електрофікацію країни шляхом будівництва гідроелектростанцій по Дніпру, Дністру, Бугу, спорудження шлюзо-канальної водяної артеріальної системи від Чорного до Балтійського морів, шлюзування дніпровських порогів, створення національної потужної машинобудівної, переробної, текстильної, хімічно-переробної, комплексно-військової промисловостей, індустріалізації, розвитку кінематографа, здійснити земельну реформу й протягом зими роздати землю у малу і середню власність селянам, для весняного засіву тощо .

Наслідком відвідин заводів відомого промислового магната Болена Круппа в Ессені, де чудово, як на ті часи, було налагоджено побутове життя робітництва, П.Скоропадський загорівся намірами створити робітничі міста-сади в Україні. Сам Гетьман з цього приводу згадував: “Мене не стільки в даному випадкові цікавили заводи, які вимагали значно більшого часу для вивчення їх, спеціальної підготовки, котрої в мене не було, скільки питання постановки робітничого питання, робітничі містечка, про які мені доводилося стільки читати та чути. Останнє мало особливу цікавість для мене в зв’язку з тим новим Києвом, який ми передбачали будувати в майбутньому і при якому хтілося використати весь досвід Заходу. Все, що я бачив в Ессені, перевищило всі мої очікування”.

Здійснити подібні наміри, нажаль, не вдалося. Гетьманат вже був приречений до падіння. На 10 грудня 1918 р. під Києвом стояло 50-тисячне республіканське військо, а останньою справжньою перешкодою на підступах до Києва залишалися німецькі (тепер вже республіканські) війська. На решті території України окупаційні війська не прагли боротися з повстанцями й використовували усілякі нагоди, аби спокійно виїхати до себе на батьківщину. Тоді ж гетьман дізнався про перемир’я, яке начальник Штабу німецьких військ в Україні заключив з Директорією у Вінниці й зрозумів, “що настав кінець і що нашими військами Київ не міг бути утриманий” .

Урешті-решт 12 грудня у Козятині між представниками вищого німецького командування та Директорією було досягнуто остаточних домовленостей. Відповідно до них, німці обіцяли більше не обороняти Київ, а їхні війська мали перебувати в касарнях; українці ж гарантували їм від’їзд за межі країни. Наступного дня німці висунули умову для нейтралітету в боротьбі за українську столицю – поставляти 10 потягів на добу для від’їзду окупаційного війська до Німеччини. Було домовлено й про паролі: для німців – “Es lebe Petlura!” (“Хай живе Петлюра!”); для республіканців: пароль – “Революція”, відгук – “Республіка”. Відмова солдатського комітету (zoldatenrat) захищати Київ стала вироком для Гетьманату.

При цьому у спішній таємній телеграмі представника німецького посольства в Києві Ліндемана до німецького таємного радника Надольного про стан в Україні і необхідність втручання у хід подій Антанти, переданій 13 грудня 1918 р. з Бреста-Литовського, вказувалося, що повстанський рух набув набагато сильнішої потужності, аніж це усвідомлюється у Києві. Аналізуючи ситуацію, Ліндеман зазначав, що “постільки армія Гетьмана слабка, а наші [тобто німецькі. – П.Г-Н.] війська не хтять прийняти участі [у придушенні повстання. – П.Г-Н.], падіння Києва, очевидно, беззаперечне не пізніше ніж через кілька тижнів” . Проте у посольстві ще не знали, що штурм столиці розпочнеться уже тієї ж ночі.

13 грудня вранці озброєні загони робітників-більшовиків прямо у касарнях захопили частину ескорту гетьмана . П.Скоропадському, аби вибити їх звідти, довелося навіть відрядити туди іншу частину свого конвою, залишившись практично без суттєвої охорони. У ніч на 13 грудня 1918 р. чотири дивізії Осадного корпусу під командою Є.Коновальця загальною кількістю до 20 тис. багнетів зайняли позиції на підступах до Києва. У гетьмана практично не залишилося вірних йому військ, оголошена по місту мобілізація чоловічого населення віком від 18 до 35 років провалилася. Гетьманці мали лише 2,3 тис. багнетів, 83 шаблі, 109 кулеметів, 43 гармати.

У ніч проти 14 грудня 1918 р. у Києві знову розпочалося повстання. Воно було організоване 120 старшинами і повстанцями, які свого часу були заарештовані гетьманцями за симпатії до заколотників Директорії (усі вони перебували на гауптвахті на Печерську у Києві, зокрема, Ю.Тютюнник, А.Вовк, С.Голуб та ін.). Було взято ледь не весь Печерськ, роззброєно кілька офіцерських відділів, панцерний дивізіон та Власний конвой гетьмана. Бойові загони обеззброїли гетьманців на Печерську, захопили Куренівку, Шулявку, Лук’янівку та район залізниці. До ранку було взято Генеральний Штаб та Військове міністерство на вул. Банковій. Зранку 14 грудня на всьому фронті під Києвом залунала артилерійська канонада. Українські республіканські війська повели наступ на Київ по трьох напрямах: на Пущу-Водицю, на Жуляни та з боку Дарниці. Республіканське військо перейшло в атаку й через Борщагівку, Солом'янку та Куренівку увійшло в місто. Близько 12 години бої вже тривали в межах міста. На Куренівці було захоплено батарею Сердюцького полку, який перейшов на бік заколотників і відкрив кулеметний та гарматний вогонь по тилах гетьманців у напрямі Пущі-Водиці. Того ж ранку підрозділи Лубенського та Радомишльського полків перейшли на бік повстанців. До 15 години дня практично весь Київ був опанований Республіканськими військами.

У другій половині дня 14 грудня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський зрікся влади власноручним актом, в якому зазначалося . Гетьманський Кабінет міністрів С.Гербеля, у свою чергу, постановив, що, “обміркувавши вимогу Директорії, Рада Міністрів ухвалила скласти з себе повноваження і передати владу Директорії” , яка стояла на чолі протигетьманського повстання. Уряд передав повноваження міській Думі та міській Управі, а командувач гетьманської армії генерал О.Долгоруков віддав наказ захисникам столиці припинити опір і розійтись по домівках. Проте вуличні бої тривали до вечора. У ніч на 15 грудня все місто опинилося під владою республіканців. Українська Держава у формі Гетьманату припинила своє існування.

Так чи інакше, але не можна не наголосити й на тому, що у 1918 р. Скоропадський-гетьман ще не був гетьманом-самостійником тією мірою, яким став пізніше в еміграції, як і на тому, що будучи гетьманом-державником, у 1918 р. його усвідомлення української державності (та й поняття федерації) мало не зовсім той сенс, як у часи його активної політичної діяльності на чолі Гетьманського руху у 30-40-х рр. ХХ ст., а надто як усе це розуміється у сучасні дні. Не варто забувати й про тогочасне усвідомлення ним взагалі українсько-російського світу у ширшому, не політичному вимірі, у рисах особистої вдачі, характеру, політичного та, свого роду, національного досвіду не лише державного діяча, а й простої людини, становлення якої та життєвий простір до 1917 р. обмежувалися не просто російським світом, але російським елітарним, віддаленим від уявлення про життя та очікувань від нього інакших за соціальним і майновим статусом людей. П.Скоропадський, безумовно, любив Україну і прагнув любити її ще дужче, але він не знав свого народу, не відчував його підсвідомо, адже бути закоханим у романтичну минувшину, пісні та міфи народу ще не значить бути його частиною, навіть якщо у тобі й тече його кров. Надто довго гетьман був відірваний від своїх співплемінників, і надто мало він встиг побути поміж ними, коли вони стали Народом.

В підсумку зазначу, що П.Скоропадський та його уряд не встигли скористатися наслідками гетьманського вересневого візиту до кайзера Німеччини, позаяк вже 14 грудня 1918 р. Гетьманат було повалено. Причин цьому є ціле сплетіння, що було зумовлено круговертю та буремністю тогочасного становища як в Україні й навколо неї, так і в самій охопленій війною та в повоєнній Європі, сприяли цьому також об’єктивні й суб’єктивні чинники складного комплексу внутрішніх та зовнішніх протиріч, які врешті-решт призвели не лише до падіння Гетьманату П.Скоропадського, а згодом й до знищення в першій чверті ХХ ст. української державності в різних її формах (УД, УНР, ЗУНР, Гуцульської та Лемківської республік) та поразки національно-визвольної боротьби українського народу.

_________________

1. Дивіться: Гай-Нижник П.П. Повалення Гетьманату П.Скоропадського: підготовка та здійснення (1918 р.) // Гілея. – 2011. – Вип.47 (№5). – С.18–29 (частина 1); – Вип.48 (№6). – С.88–99 (частина 2); – Вип.52 (Спецвипуск). – С.5–15 (частина 3).

2. ЦДАВО України. – Ф.4547. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк.159–160.

3. ЦДАВО України. – Ф.4547. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк.161–162.

4. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Т. 2. – К.: Темпора, 2002. – С. 264.

5. Скоропадський П. Спогади. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 276.

6. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Т. 2. – К.: Темпора, 2002. – С. 263–265.

7. Скоропадський П. Спогади. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 280.

8. ЦДАВО України. – Ф.4547. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк.163–164.

9. Галич Ю. Красный хоровод. – Ч.1. – Рига, 1929. – С.200–201.

10. ЦДАВО України. – Ф.4547. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк.166–167, 170.

11. ЦДАВО України. – Ф.4547. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк.164–167.

12. Дивіться: Гай-Нижник П. Торгівельно-промислова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського 1918 р. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – Т.2. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім.М.С.Грушевського НАН України, 1997. – С.353–396.

13. Скоропадський П. Спогади. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 321.

14. ЦДАВО України. – Ф.3696. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 1.

15. Лейхтенбергскій Г. Н. Воспоминанія об “Украине”. 1917–1918. – Берлин, 1921. – С.45.

16. Відродження. – 1918. – 15 грудня; Наш путь. – 1918. – 15 грудня; Мир. – 1918. – 15 грудня.

17. ЦДАВО України. – Ф.1064. – Оп. 2. – Спр. 15. – Арк. 1.