ВІДЛУННЯ    

Ти як луна́ вечірня в березіль,
Зоріння тужних зим в веснянку.
Візьме́ш в обійми мимовіль,
Вкотре зазви́чай, й зі сніданку
Поринеш в сво́ю заметіль,
У гру щоденну, у шарманку,
Без пристрасті чуттєвих хвиль.
Немов би кави філіжанку
П’ють ба́йдуже чужі з довкіль
Й решту лишають наостанку
На столику життя в таріль
І пруть крізь миті у мовчанку.
Що ж, не ввійду в твою купіль
Не сколихну її. В серпанку
Занурюсь лиш в самотню біль.
У власну тінь. І пі́ду зранку…
Туди, де нас нема. Звідкіль
Б’є джерело, де вдвох на ґанку
Цілують долю, де зріс хміль
Кохання вічного й світанку…