«Вічність»
поезії

ТОСКНО

Дурма́ном помсти вихолощує дух лють:
Ми злодії – крадем себе в любові-першороді.
Глибинне зло все спра́вдить власну суть,
А істина – гріх і падіння у чужій природі,
І тоскний ранок порожнечі. Боги п’ють
Нектар на кро́ві й долі десь на вході
У ґанок до підсоння мрій людських і йдуть
Геть у нікуди. Вони ж нізвідки, ма́ра у нагоді.

Між ті́ней спить світанок. Промені несуть
Мої думки зажурені. Між зорей в осолоді
Все знуриться у прірву, в мить. Її б збагнуть!
І те, що ми не просто перехожі в переході
З вулиць життя до ям або вогню, що нас зітруть
На гній чи попіл. Доконано. У вимушеній згоді.
Чарі́вна квітка незворушно, в час як ї’ зірвуть,
Мертво ковтне росу безплідну. В твоїй насолоді.