Павло
Гай-Нижник

У щебетанні куль не чутно плач дитини,
А реготання вбивць – спів арій на закла́ння.
Їх муза – кров й гарматні блювотини…
В моралістичній діареї сенс – посла́ння
Про зкурвлення любові. Тихі днини
Живуть в труні́ облудного пізна́ння…
Освітній декаданс у мареннях людини
Живи́ть нігілістичне мавпування
Й згодовує юрбі спотворені доктрини
Про сенс речей і спосіб поглинання
Часу і простору без відчуття провини…
Який у смерті колір? Неживий. Конання,
Прозоре і порожнє, вигляда з-за спини
Невігластва пихи́. Шаленство руйнування
В очах плете незримі павутини
Хао́су й ла́ду...
                             Там стало піснею волання,
Убивство ж – тризною без сма́ку мертвечини,
А почуттям вважається злягання
Із совістю та честю. Це – нові цеглини
Стовпів задуреного світу панування
Новітніх індульгенцій. В тіні гільйотини
Вже розпростерта істина. Її зчавля́ть діяння
Псевдопророків і вождів. Першопричини
Загубляться в словах про вищі побажання
Й втопатимуть в трясовині духо-руїни
Поки війна і блуд не вдавляться. Офірування
Від Немовляти Світла виверне глибини
І засурми́ть прозрінням в час стрічання
Зорі́ споку́ти людства – у́смішки дитини.