МОРОК

Завжди знайдеться той, хто перший камінь кине
І сми́кне рани нерв оголений та сіллю заятри́ть
З натхненням сіяча її. Й повчання з вуст полине
Про щирість і святе. Блюзнірством знишпори́ть
Всі закутки всіх душ і кожній з них закине
Гріх не блаженності буття. Аж серце защемить
Від праведної ниці задзеркалля. Й морок згине
З облуду вчень життя й потворну людську хіть
До насолоди з колупання в ближньому і те осине
Кубла безбджілля мари жалення, що у нутрі сидить
Несамовито. Темінь у світанні. Враз тоді поглине
Зла метушню світ зцілення. Прозріння зійде мить.