Павло
Гай-Нижник

У квантовій механіці життя –
Не заблукати в ті́ні власних втіх,
Де лабіринт в минуле – майбуття,
А у прийдешнім – тільки смерті сміх

І порожнеча: з праху в прах влиття…
Насправді час – примара плину віх,
Як вибух в Космосі, який зродив буття
Й його ж поглине, заковтне усіх

І не удавиться. Це шлях – без вороття.
Ціна пізна́ння – первородний гріх…
Людина ж – мить, рух вій у небуття,
Слід від роси міжгалактичних лих.

Печать Різдва й Прощання – закляття́,
Накладене на долі й злих, й святих.
У коловерті сподівань і каяття
Таємне вгледіти час в істинах простих,

Сенс усвідомити й знов Бога, мов Дитя,
Себе узріти в скрижаля́х мирських
Та в вирі Всесвіту. Все людство – сповиття
З світла прозрілих та оман сліпих.