Павло Гай-Нижник, Олег Захарчук

Слов'янські землі Центральної і Південної Європи в дипломатії Наполеона Бонапарта (1805-1811)

Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П. П., Захарчук О. М. Слов'янські землі Центральної і Південної Європи в дипломатії Наполеона Бонапарта (1805–1811) // Соціологія, політологія, історія: збірник наукових праць. – К.: Вид-во Національного авіаційного університету "НАУ-друк", 2011. – №1. – Вип.1–2. – С.54–60.

В статті розглядається малодосліджене питання наполеонівської дипломатії щодо слов'янських земель Центральної та Південної Європи. Актуальність статті полягає в тому, що вона є спробою переосмислення спільної слов'янської спадщини, потягу сучасних східних і південно-західних слов'ян до ствердження національної незалежності й водночас до загальнослов'янської єдності.

Вступ

Слов'янське питання в світовій історіографії періоду наполеонівських війн до нинішнього часу все ще не здобуло належного відтворення. Наша розвідка є однією з перших спроб звернути увагу на геополітичні та територіальні зміни, що відбулися на теренах, які заселяють слов'янські народи Центральної і Південної Європи під час небаченого досі глобального перекроєння мапи континенту за часів наполеонівських війн. Ми зумисно уникаємо розгляду “російського питання”, позаяк на той час Російська імперія була потужним державним утворенням і відігравала одну з провідних ролей у світовій політиці, що заслуговує на окреме дослідження, як, власне, й польська проблема (утворення Великого герцогства Варшавського), що вже має досить широку історіографію.

Таким чином, нашою метою є відстежити політичні й географічні зміни в Європі, дотичні до територій, які мали переважно слов'янське населення. Отже, виходячи з поставленого завдання, ми маємо за мету прослідкувати процеси територіальних змін у слов'янських землях, які відбулися в центрі та на півдні Європи на початку XIX ст.

Слід зауважити, що зазначені слов'янські землі на той час перебували під владою кількох держав, зокрема, імперії Габсбургів, Пруссії та Оттоманської Порти. Ще на межі XVIII–XIX ст. наполеонівська дипломатія звернула увагу на Центральну і Південну Європу не лише крізь призму боротьби з Австрією та Пруссією, але також і на слов'янські країни в контексті індемнізації малих європейських держав.

Основна частина

В історії знані приклади політики Наполеона Бонапарта щодо утворення низки італійських та німецьких держав під протекторатом Франції. Подібні проекти, які, на жаль, не були втілені в життя, існували й щодо слов'янських народів Європи. Так, наприклад, розглядався гіпотетичний варіант створення Чеського королівства, про що буде згадано нижче, а на колишніх польських землях було утворено Велике герцогство Варшавське.

Як відомо, в результаті війни Австрії на боці третьої антифранцузької коаліції, вона зазнала нищівних поразок (зокрема, 20 жовтня 1805 р. під Ульмом та 2 грудня цього ж року в генеральній битві „трьох імператорів" під Аустерліцем) і 26 грудня 1805 р. під тиском наполеонівської дипломатії змушена була підписати Презбурзький мир. В результаті цього під безпосередню французьку окупацію потрапили Далмація, Істрія, Катор з переважаючим слов'янським населенням. Крім того, протягом 36 місяців солдати наполеонівської армії перебували в слов'янських Чехії та Моравії [1, с.426 ].

Разом з тим, дізнавшись про відмову ратифікації Олександром I в серпні 1806 р. російсько-французького договору (був підписаний 20 липня 1806 р.) та підписанння в липні цього ж року між Пруссією та Росією таємної угоди про військовий союз проти Франції, Наполеон прийняв рішення посилити тиск на Росію зі Сходу, використовуючи для цього Оттоманську Порту та Іран. Уся діяльність французької дипломатії була спрямована на загострення відносин між Росією та Османською імперією і розв'язання війни між ними [2, р.60]. З одного боку, французька дипломатія погрожувала вторгненням міфічної стотисячної армії з Далмації в межі Порти, якщо та не піде на конфлікт з Росією [3, 1806, спр.2259, арк.21], а з другого – приваблювала султана можливістю повернення Криму та Чорноморського узбережжя Росії [4, с.58]. Одночасно в Придунайських князівствах активізувалися французькі емісари, які, згідно з повідомленням російського агента в Бухаресті К.Родофінікіна від 6 серпня 1806 р., "розповсюджували всюди безглузді чутки", що Росія, надзвичайно знесилена останньою війною з Францією, змушена була просити миру у Наполеона. Про те, що ця агітація мала певний успіх, писали і той же К.Родофінікін у своєму повідомленні від 1 жовтня 1806 р. [3, 1806, спр.1880, арк.6 зв.], і консул в Яссах І.Болкунов [3, 1806, спр.1873, арк.26]. До цього слід додати і те, що Наполеон в жовтні 1805 р. відхилив пропозицію Талейрана про необхідність приєднання тогочасних Дунайських князівств (Валахії та Молдавії) [5, т.2, р.162–165], в яких була значна складова слов'янського населення, до складу Габсбурзької монархії. Цю тенденцію до неврахування слов'янського фактору у військово-політичних розкладах Наполеона підтверджує і його балканська політика.

Перспектива зустріти французів у Придунайських князівствах неабияк стурбувала російський уряд. Тому 27 вересня 1806 р. російським військам було наказано вступити до Молдавії та Валахії [6, с.102]. Невдовзі Османська Порта оголосила Росії війну. Таким чином діі французької дипломатії увінчалися успіхом.

Разом з тим, враховуючи поразки в 1808 р. французьких військ на Піренейському півострові, Наполеон намагався спрямувати політику Австрії на схід. Так, за свідченням одного з найталановитіших дипломатів першої половини ХІХ століття К.Меттерніха, Талейран запропонував план поділу Оттоманської Порти між Францією, Австрією та Росією [7, p.408-409]. Цим французька дипломатія намагалась загострити старі російсько-австрійські суперечності щодо Балкан напередодні можливої французько-австрійської війни [8, т.4, с.465-467].

Коли ж навесні 1809 р. Наполеон остаточно застряг в Іспанії, Австрія 6 квітня оголосила війну Франції, а 9 квітня австрійські війська під командуванням ерцгерцога Карла розпочали воєнні дії. 5–6 липня 1809 р. у битві при Ваграмі австрійська армія зазнала поразки. Габзбурзька монархія мусила піти на мирні переговори. Як відомо, Віденський (Шенбрунський) мирний договір між Францією і Австрією, укладений 14 жовтня 1809 р., поклав кінець п'ятій антифрацузькій коаліції .

За його умовами Австрійська імперія втратила території з населенням 3,5 млн. чоловік [9, т.2, р.293–294; 10, т.2, р.447–456]. З них південно-західні землі (Західна Корінтія та Крайна, що в майбутньому утворять Словенію), разом з раніше захопленою Далмацією, були перетворені на Іллірійські провінції, що стали частиною Французької імперії. Втім, думка про створення Іллірійських провінцій виникла в середовищі французької дипломатії ще до укладення вищезазначеного миру, а саме – у 1797 р. під час Італійської кампанії та блискавичного походу генерала Бонапарта на Земмерінг [11, с.180–187]. Тоді французами було захоплено Трієст, Крайну та Карінтію, проте за Леобенською угодою французи залишили ці землі, а відтак ними не було застосовано жодних політичних проектів щодо цих територій. Разом з тим під час відходу французів відбувся епізод, який певною мірою вплинув на подальший розвиток наполеонівських комбінацій. Йдеться про короткочасне перебування командувача Італійської армії в Любляні (майбутній столиці Іллірійських провінцій і столиці нинішньої Словенії). Місцева аристократія і знать радушно й урочисто зустріли його. Під враженням цієї зустрічі Бонапарт, як герой Французької Республіки 28 квітня 1797 р., привітав їх вигуком "an revoir, messieurs!" [12, с.163]. Очевидно, саме з цього часу Наполеон почав прислухатися до думок так званої "іллірійської партії", маючи, проте, безумовно більш далекоглядні та глобальні плани. Використання Наполеоном "іллірійської карти" не довелося довго чекати.

1805 р. Є.Богарне пройшов через Словенію і рушив в напрямку Дунаю. Тоді ж імператор французів приєднав до Італійського королівства слов'янські Істрію та Далмацію, як згодом виявиться – тимчасово. При цьому зауважимо, що реальна влада в Далмації належала не віце-королю Італії, а генералу О.Мармону. Водночас наполеонівська дипломатія застосовувала різноманітні заходи щодо посилення французького впливу в Чорногорії. Однак після невдалих спроб перехоплення дипломатичного впливу росіян на чорногорців, володар Франції вирішив діяти силою. До цього його підштовхнуло й те, що в березні 1806 р. російський віце-адмірал Д.Синявін зайняв Боку Которську, що мала стратегічні позиції на шляху з південної Далмації до Албанії, а також приєднання до російських військ чорногорських полків на чолі з Петром І Негошем [13, с.290–299]. Разом з тим слід зазначити, що Росія, втягнувши Чорногорію у відкрите протистояння з Францією, не прагла вступати з останньою у відкритий конфлікт і була готова до здачі чорногорських інтересів. Про це, між іншим, свідчить припис російського посла у Відні А.Розумовського Д.Синявіну, в якому, щодо Боки Которської зокрема, зазначалося: "З огляду на міркування, які виявить Франція, можливо, що повернення Боки ді Катарро визнане буде за необхідне" [13, с.265–284]. В травні 1806 р. французькі війська під командуванням О. Мармона почали наступ на Рагузьку республіку і захопили м.Рагузу (Дубравник). В 1808 р. за розпорядженням Наполеона Дубравник було приєднано до Далмації, а наступного (1809-го) року місто увійшло до складу Іллірійської провінції.

Зазначимо, що імператор французів вважав створення Іллірійських провінцій одним з найважливіших своїх тимчасових рішеннь на шляху до укладення "загальноєвропейського миру". Втім, чи означало приєднання зазначених провінцій до Франції їхню інкорпорацію до імперської адміністративно-законодавчої системи? Сам Наполеон мав кілька планів щодо долі слов'янської Іллірії, від попереднього плану приєднання її до Італійського королівства і аж до створення окремої держави-сателіта.

Зазначимо, що на той час серед неслов'ян словенців та сербів називали людьми з Рашки або "греками" (відповідно до православного віросповідання), хорватами ж називали населення королівства Хорватів (позаяк їх офіційною мовою була латина, а вірою – католицизм). Називаючи новостворені провінції іллірійськими, Наполеон та його радники (зокрема паризький професор де Сара і граф Кобенцль, що був родом з Любляни), користуючись тогочасною модою, виводили культурну традицію південних слов'ян та інших народів Балкан з часів Римської імперії. Ці слов'янські народи (словенців, чорногорців, хорватів) обєднали в провінції з популярною назвою – Іллірійські. Попри те, що Іллірійські провінції де-юре вважалися складовою частиною Франції і мали би керуватися безпосередньо з Парижа, де-факто французьке законодавство в них було запроваджене лише частково, а цивільне право взагалі не було запроваджено. Виконавчу владу здійснював генерал-губернатор, який водночас виконував обов'язки військового командувача, супрефекта й генерал-інтенданта (в різні часи цю роль виконували генерали Мармон, Бертран, Жюно, а у 1813 р. колишній міністр французької поліції Ж.Фуше). Крім того, Іллірію не було поділено на департаменти, як у Франції. На перших порах вона складалася з шести, а згодом – з семи провінцій. Зауважимо, що Наполеон дозволив назвати ці провінції відповідно до їх етнічно-історичних назв, а саме: Корінтія, Крайна, Істрія, Грамадянська, Воєнна Хорватія, Далмація та (з 1811 р.) Рагуза – далматинський Котор, чим хотів дати надію слов'янам на поступову реалізацію їхніх національних сподівань. Разом з тим, провінції було поділено на дискринти, кантони та громади, що відповідало імперській адміністративній системі. Відповідно до французької революційної традиції було реформовано податкову та судову системи [12, с.166–167 ].

Така суперечлива та змішана структура Іллірійських провінцій за часів Наполеона в наступному столітті дала підставу історикам майбутнього Королівства Сербів і Хорватів вважати їх предтечею нових південнослов'янських національних держав. Так, зокрема, В.Марков, який здобув середню освіту в Югославії міжвоєнного періоду, свідчив: "У викладанні історії у довоєнній Югославії в словенських, сербських та хорватських школах... панувала антиісторична тенденція розглядати Іллірію як прообраз єдиної югославської держави" [12, с.165].

Попри це, варто зазначити, що створення Іллірійських провінцій не було зумовлене прагненням володаря Франції створити для південних слов'ян чи то елементів державності, чи то примарності обмеженої автономії, натомість Наполеон мислив насамперед категоріями воєнної доцільності. Перш за все вказані провінції мали стати черговим буфером, що відділяв би Францію від потенційної військової загрози. Крім того, наявність Іллірійських провінцій дозволяла Наполеону доводити до абсолюту, якого він завжди прагнув у виношуванні своїх геополітичних планів, зокрема, ідею ізоляції Англії, адже володіння Іллірією та Італією закривало для Британії Адріатичний бассейн. Про це, зокрема, свідчать численні і систематичні накази імператора французів щодо оборони Іллірійських провінцій та побудови на узбережжі Адріатичного моря фортифікаційних споруд протягом 1810–1811 рр. Відповідні роботи було здійснено в Трієсті, Пола, Фіцмі, Задорі, Рагузі, Которі. Туди ж регулярно направлялися і додаткові контингенти військ та військове спорядження. Губернатор Іллірійських провінцій маршал Мармон, зі свого боку, за графіком звітував Наполеону про стан оборони всіх приморських міст, а також про загальне становище французьких військ в Іллірійських провінціях [14, т.3; 15, т.22, р.285]. З 1811 р., коли Мармон позбувся своєї посади в Іллірії й був замінений на генерала Бертрана, а згодом й на інших керівників (про яких нами було згадано вище), його намісники подавали свої звіти не тільки військовому міністру Франції, але й особисто імператорові французів [14, р.360, 363, 393]. Крім того, як згадував маршал Мармон, з військової точки зору Іллірійські провінції розглядалися французьким військовим командуванням як важливий і надзвичайно вигідний плацдарм для ескалації військових дій проти Австрії та Оттоманської Порти [14, р.475–477].

Відомо, що на перших порах своїх воєнних кампаній Наполеон передбачав абсолютне зруйнування держави Габсбургів і Іллірійські провінції були одними із найкращих тактико-стратегічних місцин для вторгнення і зруйнування Австрії. Проте імператор французів відмовився від своїх попередніх задумів. В цьому контексті ми цілком поділяємо думку відомого радянського історика Ф.Грачова, який логічно зазначив, що "щойно розбита Австрія ознак непокори, звичайно ж, не виявляла" [16, ч.2, с.47]. Відтак Наполеон (за порадою колишнього свого міністра закодонних справ Ш.Талейрана) все ж вирішив зберегти монархію Габсбургів і відмовився від планів, що передбачали повернення всієї Галичини Великому герцогству Варшавському та створення окремих Угорського та Чеського королівств[1, с.427]. Однак такий план імператора французів не був втілений в життя через наполягання того ж Талейрана, який таки переконав свого суверена в необхідності збереження Австрійської імперії.

Таким чином Велике герцогство Варшавське (1807 р.) є чи не єдиним практичним прикладом політики імператора французів щодо слов'янства. З цього приводу відомий французький дослідник політики Наполеона, академік А.Вандаль досить слушно зауважував: "З самого початку він задумав струнку систему. Першою його думкою було створення на місці Німеччини на всю її довжину, від Рейну до Вісли, ряду країн, які б залежали від Франції... нарешті, в кінці цієї безперервної лінії – Велике герцогство Варшавське – з польських провінцій Пруссії" [17, т.2, с.112].

Цими заходами Наполеон намагався розв'язати низку завдань в антикоаліційній боротьбі:

• новостворені країни були своєрід¬ними захисними буферами між Францією та іншими державами Європи;

• фінансові кошти, які Наполеон викачував з цих новостворених державних утворень, ішли на забезпечення всіх його воєнних операцій;

• вирішувалася проблема укомплектування армії, – адже війська, які були змушені виділяти "союзні" держави, поступали в безпосереднє підпорядкування Наполеона і вели бойові дії в складі французьких військ;

• цими заходами імператор французів намагався забезпечити Францію союзниками, запобігти їх можливому приєднанню до антифранцузьких коаліцій;

• таким маневром Франція розташовувала підлеглі їй країни між ворожими державами, що утримувало їх роз'єднаними, заважало спільним діям, розхитувало вже створені коаліції.

Що ж стосується Іллірійських провінцій, то нагадаємо, що вони так і не стали передумовою для створення національних держав або національних автономій для слов'янських народів, які були виділені в це територіальне утворення. Разом з першими поразками Наполеона і крахом його імперії вони були ліквідовані протягом 1813–1814 рр. Остаточна юридична ліквідація їхнього існування відбулася 30 травня 1814 р., коли, згідно з умовами Паризького миру, Франція, знов опанована Бурбонами, офіційно відмовилася від своїх територіальних зазіхань, а 23 липня австрійський уряд здійснив реанексію цих та інших земель. Остаточне закріплення Південно- і Центрально- європейських слов'янських земель за Австрією та Пруссією відбулося 9 червня 1815 р. на Віденському конгресі.

Слід визнати, що серед французької еліти і навколонаполеонівських кіл моравський та грецький проекти не мали такого практичного резонансу, як вищевказаний іллірійський (чи, скажімо, Великого герцогства Варшавського, про яке нами буде написано окреме дослідження), проте не можна не згадати також і про так зване сербське питання.

Разом з цим, попри потужну ідеологічну атаку совєтської історіографії, яка безапеляційно стверджувала, що в боротьбі проти австрійського поневолення серби спокон віку зверталися по допомогу до Росії, зазначимо, що це було не зовсім так. Так, навіть вже нами згаданий В.Грачов, засвідчив, що "у 1809 р. повсталі проти турецького поневолення серби звернулися до Наполеона" з проханням про заступництво [16, ч.2, с.33]. З цією міссією до Парижа був відправлений капітан Раде Вучинич, що отримав невтішну відповідь: Наполеон «не дозволить Росії... проголосити незалежність Сербії» [18, с.220]. Офіційно ж імператор французів мотивував відмову мировою угодою з Оттоманською Портою. Таким чином, французи, за всього бажання протистояти російській ідеології, в Сербії не могли її ні логічно, ні історично переграти. Разом з тим віддамо належне сербському керівництву Карагеоргієвичів, які в Європі мали славу дрібних, але доволі хитрих та винахідливих правителів, і відігравали помітну роль в політиці важелів між великими державами. Задля історичної правди зазначимо, що попри всі ідеологічні та дипломатичні демарші Російської імперії, цар вкотре зрадив балканських слов'ян, запевняючи їх в православній допомозі, апріорі залишаючи південних слов'ян сам на сам в європейській глобальній війні. Насправді ані російська, ані французька імперії не переймалися проблемами національно-визвольного руху сербського народу, їхня політика була зумовлена на використання сербських національно-визвольних прагнень та географічного положення країни (а в цьому контексті як локомотив всього південно-слов'янського протиборства) для вирішення власних геополітичних планів. Так, ще у 1806 р., підштовхуючи Туреччину до війни з Росією, французька дипломатія наполегливо розігрувала «сербську карту». У особистому листі до Селіма ІІІ 20 липня 1806 р. Наполеон писав, що «...справжні інтереси його [Селіма – авт.] імперії вимагають не допустити, щоб будь-яка іноземна держава втручалася у його переговори з сербами...» і що «необхідно використати найбільш рішучі заходи для підкорення цих бунтівників, яких Росія збурила і підбадьорила» [18, с.155]. Зазначимо при цьому, що і сербська, і хорватська, і словенська, і боснійська слов'янські еліти (мається на увазі не стільки вся місцева аристократія, як так звані просвічені масони), все ж таки сподівалися, що європейська війна надасть їхнім народам сподівану національну свободу. Історія показала, що це було ілюзією.

Разом з тим, вважаємо за доцільне вказати на те, що в істориків маються сумніви, які поділяємо і ми, про те, що імператор французів мав намір створити згадувані нами державні утворення. Слов'янський вектор на той час не був присутній в його політичних планах, що було, на нашу думку, одним із найбільших геополітичних прорахунків володаря Франції. Попри свої відомі соціально-економічні перетворення в Європі, які застосовував Наполеон, його стратегічні наміри обмежилися лише ідеєю створення Великого герцогства Варшавського. Безумовно, цей проект не розглядався Наполеоном як план відродження слов'янської державності (в даному випадку польської), проте лише як геополітична комбінація спрямована на утворення буферної (наднаціональної) структури на противагу не лише Росії, але й разом з тим і Австрії та Пруссії.

Таке нехтування імператором французів споконвічними прагненнями слов'янських народів до власного державотворення засвідчує і вже вище згадуваний нами факт про інкорпорацію слов'янських земель (власне йдеться про Західну Корінтію, Крайну та Далмацію) в межі Франції. Водночас, прагнучи послабити позиції Росії на Балканах, імператор французів у 1806 р. створив у цьому регіоні низку опорних пунктів, що займалися збором інформації та вели антиросійську агітацію. Його емісари (генеральні консули з торговельних питань) в Травніку, Яссах та Бухаресті активно вели проти Росії агітацію серед відомих політиків словянського походження [2, р.60]. Зокрема, по всіх дунайських князівствах діяли французькі агенти, які розповсюджували антиросійську агітацію, мотивуючи її перспективами національного відродження придунайських народів.

Висновки

Таким чином, мусимо засвідчити те, що Наполеон Бонапарт не приділяв належної уваги слов'янському питанню (на рівні етнічної чи національної ідентичності), що значною мірою послабило його в європейській експансії. Утворення Великого герцогства Варшавського не несло з боку імператора французів національного підтексту, а швидше грало на його намаганнях створити противагу Росії, Австрії та Пруссії не з точки зору національної політики (етнічного) національного світогляду володаря Франції, а його військово-політичних розрахунків на початку XIХ ст.

Отже стверджуємо, що європейська політика Наполеона, як в його військових, так і дипломатичних зусиллях не враховувала національно-визвольний фактор а також прагнення європейських слов'янських народів до знищення своїх потенційних противників і впроваджуваних ним соціально-економічних перетворень. Вважаємо, що недооцінка володарем Франції слов'янського питання стала однією з ознак його подальших поразок у боротьбі з наднаціональними імперіями. Світова історія вже за півстоліття довела, що національне питання не є і ніколи не буде другорядним у європейській геополітиці.

Хотілося б також додати, що розглянута нами тема ще не отримала належної уваги з боку вчених-істориків як наукова проблема, а тому все ще залишається перспективною для подальшого дослідження. Актуальною на перспективу є вона і з огляду на врахування історичного досвіду, як щодо проблем історії загальної славістики, так і щодо місця та ролі слов'янства у світовій геополітиці, адже слов'янські народи (і не лише Південної та Центральної, але й Східної Європи) ось уже кілька століть знаходяться в епіцентрі світових геополітичних процесів.

Список літератури:

1. История Центрально-Восточной Европы / пер. с франц. М.Ю.Некрасова. – Спб.: Евразия, 2009. – 1120 с.

2. Driault Е. La politique orientale de Napoleon. Sebastiani et Cardane (1806–1808). - P.: F.Alson, 1904. – 410 р.

3. Архів зовнішньої політики Російської імперії при історико-документальному управлінні Міністерства Закордонних Справ Росії. – Ф.133. – Канцелярія міністра закордонних справ.

4. Восточный вопрос во внешней политике России. Конец ХVІІІ – начало XX в. / В.А.Георгиев, Н.С.Киняпина, М.Т.Панченкова, В.И.Шеремет. – М.: Наука, 1978. – 434 с.

5. Lacour-Gayet.G. Talleyrand. 1754–1838. – Paris: Plon, 1930. – Т.2. – 459 р.

6. Кудрявцева Е.П. Военно-политические союзы России и Турции в конце ХVІІІ – первой трети ХIХ столетия // Россия и Черноморские проливы (XVIII–XX столетия) / Отв.ред. Л.Н.Нежинский, А.В.Игнатьев. – М.: Международные отношения, 1999. – 560 с.

7. Memoirs of Prince Metternich. 1773–1815 / Ed. by Prince Richard Metternich. Transl. from Germany by A.Napier. – N.Y.: Harper & Brothers, Franklin Square, 1881. – Т.1. – 728 р.

8. Внешняя политика России XIX и начала XX века. Документы Российского министерства иностранных дел. Серия первая (1801–1815 гг.). – Т.1–7. – М.: Политиздат, 1960–1970. – 1965. – Т.4. – 784 с.

9. Recueil des traites de la France / Publ. par de Clercq. – P.: Dentu, 1864. – Т.2. – 487 р.

10. Kerautret M. Documents diplomatique du Consulat et de l'Empire. – P.: Nouveau monde editions / Fondation Napolen, 2002. – T.1–3.

11. Клаузевиц К. Итальянский поход Наполеона Бонапарта 1796 года. – М.: Наследие, 2003. – 200 с.

12. Морков В. Иллирийские провинции Наполеона//Французский ежегодник. – М.: Наука, 1973. – С. 163–174.

13. Тарле Е.В. Експедиция адмирала Д.Н.Синявина в Средиземное море (1805–1807) // Тарле Е.В. Сочинения в 12 т. – М.: АНСССР, 1959. – Т.10. – 879 с.

14. Marmont, marechel de. Memories du duc de Raguse de 1792 a 1841. – Paris: Librairie de Perrotin, 1857. – T.3. – 327 p.

15. Correspondence de Napoleon І-er, publ. par ordre de Napoleon ІІІ. – Paris: Imprimerie nationale, 1868. – T.22. – 691 p.

16. Грачов В.Ф. Восточная политика Франции в 1808–1809 гг. (От Ерфуртской встречи до Венского мира) // Вопросы новой и новейшей истории Франции. – Рязань, 1974. – Ч.ІІ. – С.3–36.

17. Вандаль А. Наполеон и Александр I. Франко-русский союз во время первой империи. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. – Т.2. – 540 с.

18. Балканские исследования. – Вып. 18. Александр І, Наполеон и Балканы. – М.: Наука, 1997. – 266 с.