Павло Гай-Нижник
Характер і природа українських паперових грошових знаків 1917–1921 рр.
Опубліковано: Гай-Нижник П. Характер і природа українських паперових грошових знаків 1917–1921 рр. // Економічний часопис–ХХІ. – 2002. – №9. – С.49–52.
Посівши 3 травня 1918 р. крісло міністра фінансів, А.К.Ржепецький прагнув стабілізувати грошовий ринок країни. На час гетьманського перевороту в українському грошовому обігу вже перебували національні паперові грошові знаки (карбованці), а саме, випущені Центральною радою кредитові білети вартістю у 100 крб. емісії 1917 р. та знаки Держскарбниці вартістю у 25 і 50 крб. емісії УНР від 6 квітня 1918 р., що оберталися нарівні з кредитовими білетами і роля яких, завдяки закону від 30 березня, значно зросла у державно-фінансовому житті України. Разом з тим, 1 березня 1918 р. Центральною радою було законодавчо запроваджено нову грошову одиницю – гривню, яка проте на час перевороту ще не з'явилися в українському грошовому обігу. В такій ситуації Декретом П.Скоропадського від 9 травня 1918 р. було проголошено повернення до першої фінансової одиниці, згідно з яким, карбованець знов ставав єдиною валютою Української Держави. Втім, згодом урядові Гетьмана довелося визнати і гривню, як офіційний грошовий знак в Україні. Отже, карбованець і гривня (яка складала половину його номінальної вартості) протягом всього періоду Гетьманату були основними грошовими одиницями вітчизняної фінансової системи.
Номінальна вартість (face value) розмінних на коштовні метали паперових грошей усіх розвинених країн наприкінці ХІХ-початку ХХ ст. вказувалася на них у золотому еквіваленті. Подібно було здійснено і щодо українських грошових знаків. Згідно закону від 6 січня 1918 р., "один карбованець містить 17,424 долі щирого золота", що відповідало 0,774234 грама (1 доля = 0,044434896 грама). Ця вага, чи міжнародна вартість карбованця (international value of the karbovanets) номінально дорівнювала вартості російського рубля за часів міністра фінансів Вітте, що на 1918 р. відповідало половині золотого франка. Номінальна вартість гривні, яка фіксувалася на її купюрі, становила половину карбованцевої, тобто дорівнювала 8,712 долям чистого золота (0,387117 грамів). Грошові знаки, до накопичення країною золотого запасу, забеспечувалися природніми багатствами України та її майном. Золоту номінальну вартість своєї національної валюти вказували на купюрах майже всі держави тієї доби, що вважалося світовими економістами доцільним як з огляду на успішне державне, так і міжнародне господарство. Сутність такої організації державних фінансів було втілено у світовому механізмові міжнародного золотого стандарту (international gold standart) – міжнародній валютній системі, що діяла на межі ХІХ-ХХ століть. У відповідності до неї кожна країна встановлювала вартість своїх грошових одиниць у певній кількості золота. Цілком логічним є й те, що українська фінансова система організовувалася за тодішніми міжнародними стандартами і правилами. Згідно цієї системи між країнами допускався й рух золота (gold flow), тобто державами гарантувалося його вільний прилив або відтік з своєї території. Рамки вищезгаданої фінансової системи включали й поняття експортної золотої крапки (gold export point), яке передбачало наявність такого курсу іноземної валюти, вище якого (за системою міжнародного золотого стандарту) її не купували, а експортували золото в іншу країну для здійснення там розрахунків. Проте, зрозуміло, що в період становлення української державності жодна з європейських країн реально не могла претендувати на подібне.
Отже, українська грошова одиниця (як і фінансова система) логічно організовувалася і діяла у відповідності з тодішніми міжнародними економічними узріннями та нормами. Ось як пояснював зміст тогочасної класичної фінансової політики сучасник вітчизняного національного відродження економіст М.Тимофіїв: "...У всіх держав було завжди бажання унормувати цю систему так, щоб кількість грошей була пристосована до справжніх потреб народного господарства та щоби їх вартість була стабільною. Практика ряду останніх десятиліть показала, що ця стабільність і твердість курсу грошей кожної країни на міжнародньому ринку найкраще досягається тоді, коли курс паперових грошей або банкнотів стоїть нарівні зі своїм золотим парітетом, і тому удержання системи парітетів стало одним з головніщих і найтяжчих завдань політики нотних банків... Зібрання по можливости більших запасів золота стало одним з домінуючих мотивів банкової діяльности". Подібне завдання стояло, поряд з іншими, і перед українськими Державним банком і Державною скарбницею. Саме цим прагненням, наприклад, був зумовлений наприкінці ХІХ ст. "експортний фанатизм" хліба Російською імперією з метою запровадження золотої валюти шляхом великих закупівель та позичок золота за кордоном і збільшення експорту хліба. Обсяг останнього зріс з 202,8 млн. пудів у 1881 р. (за міністра фінансів Бунге) до 617 млн. пудів у 1894 р. (за міністра фінансів Вітте). За рахунок прибутків від монополії на експорт хліба й, головним чином, цукру підтримувалася вартість української валюти і у період Гетьманату. Так, якщо в 1894 р. прибуток російської імперії від експорту хліба становив 399,4 млн. руб., то прибуток гетьманської України від монополії на продаж цукру у другій половині 1918 р. дорівнював 355 млн. крб. прибутку брутто. Зауважимо, що номінальна вартість рубля і карбованця була рівною. Звичайно, таке порівнення є дещо абстрактним, але завданням його було показати загальні тенденції тої пори в урядовій політиці в напрямку забеспечення високої вартості державних паперових грошових знаків, в тому числі й через торгівлю головними прибутковими товарами країни.
За роки будівництва Україною своєї державності протягом 1917-1920 рр. їй, через низку не лише економічних, але й військово-політичних причин, не вдалося зібрати золотого запасу (gold reserve), проте прагнення до цього безумовно було [1]. Відомий вітчизняний економіст М.Тимофіїв з цього приводу відзначав, що "не дивлячись на ясну свідомість, що при золотій основі валюти лише золото юридично є справді певним платничим засобом, від часів винайдення банкнотів ні одна держава не думала сер'йозно про те, щоб обмежитись виключно золотими грошима і зовсім одмовитись од паперових. Вигоди заведення паперових, але забезпечених золотом грошей, збільшуючи оборотні засоби емітента і роблячи його в скрутну годину посідачем реальної цінности – благороднього металю, а його кредиторів – власниками лише паперових зобов'язань, були настільки очевидні, що відмовитись од них, звичайно, ні один емітент добровільно не хотів, тим паче, що й не міг би зробити цього без шкоди для всього народнього господарства". До того ж, вартість паперових грошей можна регулювати не лише шляхом золотих виплат (попит на золото за правильної господарчо-фінансової політики є порівняно невеликим), а й посиленням, наприклад, експортної політики. Експорт збільшує попит на грошові знаки країни-експортера і, таким чином, підвищує їхню вартість.
Зовнішньо-торгівельні зв'язки України у 1918 р. не встигли набути своїх перспективних об'ємів через відомі історичні обставини, але реально за Гетьманату Українська Держава не переживала надзвичайної кризи зовнішньої торгівлі (foreign-trade crisis), коли зростає зовнішньоторгівельний дефіцит (trade deficit) [2]. Саме тоді з'явилася (порівняно з 1917 - поч.1918 рр.) тенденція до його зменшення. Відомо, що зовнішньоторгівельні операції дають вагомий (особливо за умов недостатніх внутрішньоподаткових надходжень) прибуток і до держбюджету. Це підтверджував і К.Маркс, який вважав, що капітали вкладені у зовнішню торгівлю можуть давати більш високу норму прибутку, ніж ті, що спрямовані у внутрішню. У 1918 р. Україна мала явно виражене активне сальдо торгівельного балансу (trade surplus), що в свою чергу збільшило якоюсь мірою співвідношення товарів та послуг (balance on goods and servis). Цьому в немалій мірі сприяв господарчий договір з Центральними державами за Берестейською угодою та подальші домовленності між державами. Говорячи сучасною мовою, Центральні держави, застосовуючи неабиякий тиск на уряд України фактично створили для себе у торгівлі з нею режим найбільшого благосприяння (most-fovoret-nation clause) з повною відсутністю нетарифних перешкод (nontariff barriers).
Що стосується позиції гетьманського уряду щодо підходу до забеспеченя вартості грошових знаків, то, очевидно, фахівці Міністерства фінансів за умов відсутності в країни золотого запасу, обпералися на функціональну економічну теорію. Згідно неї вартість валюти забезпечує майно держави та прибутки від її монополій. Подібні засади мала й економічна теорія Кнаппа, за якою грошова одиниця зпералася виключно на державний авторитет. Саме цими теоріями оперували прихильники заведення національної валюти в Україні ще за УНР на чолі з М.Туган-Барановським. Певно, що розподіляв такі погляди і А.Ржепецький. Крім того, ще наприкінці 1917 р. відомий економіст А.Вольський доводив, що після світової війни повертатися до валюти, обпертої на золото, "не має ніякого практичного значіння". За його підрахунками, з якими безсумнівно були ознайомлені і провідні фінансові урядовці Гетьманату, золоті запаси емісійних банків світу складали на той час не більше 30 млрд. франків, а війна обійшлася воюючим країнам у не менш як 700 млрд. франків. При цьому, короткотермінові зобов'язання народів, що вели війну, складали коло 45 млрд. франків. Золотий запас, наприклад, французького Держбанку складав біля 5 млрд. франків, а випуск банкнотів досяг у Франції в кінці 1917 р. 21 млрд. франків. Таким чином, зауважує А.Вольський, якщо б цінність паперових грошей виявлялася виключно золотими запасами національних банків, то французький паперовий франк мав би коштувати коло 24 золотих сантинів, тоді як на Нью-Йоркській біржі він розцінювався у вересні 1917 р. у 38,5 золотого сантіна. Подаючи ці розрахунки інший відомий в той час фахівець М.Кривецький у своїй доповіді про екноміко-фінансові перспективи Української республіки робить цілком справедливий висновок, що з науково-економічного аналізу нової ситуації фінансового розвитку світу "витікає, що по-перше війна розбила упередження, в силу якого курс банкнотів виявлявся золотими запасами національного банку; по-друге, золоті запаси емісійних банків надто мізерні для того, щоби крити суми по військовим витратам і по-третє більшість воюючих країн надто переповнені паперовими грішми для того, щоби ці країни могли повертатися шляхом колосальних жертв до золотої валюти...". Подальша світова практика довела вірність таких тверджень. Таким чином, Україною було обрано вірний і перспективний шлях побудови національних фінансів, забеспечених природніми багатствами країни і обпертих на економічний потенціал і державний авторитет.
Одночасно, слід відзначити і окремі недоліки у характері новозаснованих національних грошових одиниць, які було допущено ще Центральною радою у фінансово-правовому полі їх випуску і які восени 1918 р. прагло виправити (що не вдалося довести до завершення через падіння влади Павла Скоропадського) гетьманське Міністерство фінансів. Перш за все, розглядаючи закон про випуск державних кредитових білетів УНР, виникає питання, що вони собою представляли: банкноти (тобто справжні кредитові білети) чи знаки державної скарбниці. Є.Гловінський взагалі не намагається зупинятися на контраверзах з приводу природи цих перших українських грошей, залишаючи це питання "на боці". Разом з тим, він зауважує, що "на підставі статті 2-ої можна навіть вбачати в них антиципацію прибутків від державних монополій". Стаття ця стверджує, що випуски кредитових білетів не повинні перевищувати річного прибутку від монополій, що вказує на едентичність їх з англійськими treasurybills-ами (білетами скарбниці) довоєного періоду. Проте, ці білети випускалися Державним банком, і, навіть якщо б виконувалися б вимоги вищенаведеної статті, то було б доволі важко передбачати майбутні прибутки від монополій, до того ж це не мало ніякого зв'язку з емісійною політикою Держбанку, діяльність якого базується на зовсім інших засадах.
Вже І стаття закону викликає у фахівця фінансової справи незрозумілість, яка наводить його на думку про те, що "автори його не вповні віддавали собі відлік у тім, що власне вони хтять випустити". Звернемося до компетентних зауважень Л.Нєманова. "Вказівка на те, що кредитові білети випускаються в розмірі, строго обмеженому потребами грошового оберту, – стверджує він, – логічно приводила б до висновку, що кредитові білети повинні забеспечуватися такого роду зобов'язаннями, котрі, маючи достатній ліквідент, відповідають правильно поставленій і гнучкій емісійній операції, тобто короткотерміновими торгівельними векселями. Між тим, ми бачимо, що забезпеченням служать зобов'язання, навіть без додавання слова "короткотермінові", держ[авної] скарбниці. Фраза про забезпечені "всім майном республіки" є не більш, як фраза, так як банкового забеспечення вона не надає...".
Подібні непорозуміння мав й інший закон УНР про випуск знаків Державної скарбниці на суму у 100 млн. крб. від 30 березня 1918 р., в якому незрозумілим виявилась стаття про термін погашення знаків до 1 березня. 1919 р. і з приводу чого дослідник зауважує, що у цьому не було ніякої потреби, бо якби фінанси молодої республіки склалися так, що менше ніж через рік ці знаки можна було б вилучити з обігу, то це виконалося б шляхом випуску позики на відповідну суму або за рахунок перевищення прибутків над видатками по бюджету. Закон від 20 квітня про видачу Державною скарбницею Державному банкові зобов'язань для забеспечення грошових знаків, які ним випускаються сумою у 500 млн. крб., оформив стан, який фактично склався після випуску кредитових білетів Держбанком для потреб Держскарбниці. "Але цей же ж закон, – наголошує фахівець, – зайвий раз довів, що емісійне право державного банку є лише фікція, яка надалі за гетьмана і була знищена". Як бачимо, гетьманським фінансовим урядовцям було над чим попрацювати після законодавчої творчості діячів Центральної ради і, перш за все, слід було ліквідувати двоякість родів (кредитові білети і скарбові знаки) грошових знаків.
Двородність грошових знаків існувала у фінансових системах, але в Україні того часу вироблені Радою закони саме цю системність і порушували. На Заході банківські ноти базувалися на приватному кредиті, тоді як в колишній Російській імперії, а за нею і в Україні, вони мали в основі кредит державний [3]. Таким чином, поява в Україні поряд з кредитовими білетами ще й скарбових знаків (які, фактично, у фінансово-правовому відношені їхнього випуску були едентичними) лише створювала плутанину і перешкоди у правильному функціонуванні Держбанку і для майбутньої реформи грошової і кредитової систем. Про це, зокрема, говорилося у доповідній записці Міністерства фінансів до Ради міністрів: "В даний момент випуск кредитових білетів від імені Державного Банку створює необхідність при виробництві випусків кредитових білетів на потреби Державної Скарбниці прибігати до видимості кредитування Державним Банком Державної Скарбниці у вигляді обліку або купівлі у сеї останньої тих та інших її зобов'язань (серій), що спотворює дійсну картину державного бюджету. Надходження від випуску кредитових білетів повинні в такому випадкові показуватися як надходження від нормальних кредитових операцій, з проведенням по видатковій частині бюджету видатків по оплаті %% по відповідним позикам, котрі в свою чергу підлягають потім зарахуванню в прибутки скарбниці у вигляді прибутку Державного Банку. Крім того, такий порядок випуску кредитових білетів неуникливо зіпряжений із зайвою стратою праці та грошових засобів на друкування передаваємих Державному Банкові зобов'язань Державної Скарбниці.
Державний Банк з свого боку без потреби ускладнює свій баланс і свої рахнки мільярдними обертами по емісійній операції, серед яких оберти по комерційним операціям майже достеменно втрачаються. Таке переобтяження балансу банка операціями за рахунок скарбниці повинно буде в майбутньому сильно ускладнювати всілякого роду міроприємства по створенню здорового життєздатного Центрального емісійного Банку, здатного врегулювати хід господарського життя і грошового обігу в країні. Разом з тим випуск кредитових білетів від імені Державного Банку внушає населенню неправильний погляд на сутність емісійної операції і природу банкноти, що з точки зору інтересів майбутнього, коли відкриється можливість побудови нормального грошового оберту, уявляється безумовно вкрай небажаним". 1 листопада відповідний законопроект було ухвалено Радою міністрів Української Держави. Виходячи з вищезазначених позицій і в зв'язку з розширенням емісійного права на мільярд карбованців, 13 листопада 1918 р. Гетьманом було затверджено Закон про підстави випуску кредитових білетів і знаків Державної скарбниці. Законом в зміну й доповнення відповідних актів постановлювалося, що випуск кредитових білетів і знаків Держкарбниці мав надалі провадитися на однакових засадах. Зокрема, закон голосив, що кредитові білети і знаки Держскарбниці випускаються Державною скарбницею і забеспечуються всім майном держави із всіма її прибутками, вони є законним платничим засобом і обов'язкові до прийому в платежі як між приватними особами, так і у всіх грошових розрахунках з скарбницею і випускаються як в карбованцях, так і гривнях з розрахунком: 2 грн. дорівнюють 1 карбованцю. Крайня сума випуску кредитових білетів і знаків Держскарбниці визначалася в законодавчому порядкові, а їх випуск у обіг в межах визначеної суми, виконується розпорядженням Міністра фінансів через Держбанк. Дані про емісію мали публікуватися у "Державному вісникові" для загального свідчення. Порядок розрахунків Держскарбниці з Держбанком за суми, що йому передавалися, як і порядок ведення Банком звітувань по цій операції, мав встановлюватися міністром фінансів. Вартість (номінали) кредитових білетів і знаків Держскарбниці визначались також міністром фінансів. Ним же затверджувались і зразки кредитових білетів та скарбових знаків, які підлягали видруку, детальний опис котрих повинен був публікуватися у "Державному вістникові".
Що стосується природи українських грошей, то додамо, що в жовтні 1918 р. постало питання про визначення державної української грошової одиниці. Відповідний проект закону було подано на розгляд уряду з цього приводу, А.Ржепецьким та Г.Лерхе. В ньому, зокрема, говорилося про складну фінансово-економічну ситуацію, яка склалася в країні, і про ту шкоду, яку приносить для українського грошового обігу політика необмеженої грошової емісії більшовицького Наркомату фінансів. Доповідачі вказуючи на те, що купівельна спроможність рубля має яскраво виділену тенденцію приблизитися до нуля і за існуючих умов передається українській валюті, відзначають, що, таким чином, "грошовий оберт регулюється не Державним Урядом, а чужою державною владою; фінанси держав, інтереси народного господарства, благополуччя самих широких верст населення приносяться в жертву злочинним експериментам, що виробляються в за рубіжжіТому, – на думку авторів законопроекту, – найпершою, самою настійливою мірою в області грошового оберту, в дійсний час повинна бути визнана повна емансипація української валюти від російської. Тільки по розв'язанні цього завдання можливо буде приступити до мір подальшого оздоровлення й впорядкування на Україні". Доповідачами зазначалося, що раніше, в період Центральної ради, вже були спроби створення вітчизняної валюти, але вони не приводили до кінцевих результатів через як об'єктивні умови тої пори, так і через непослідовність, в значній мірі непродуманість, і випадковість застосованих мір. Центральною радою було створено не українську валюту, а, по суті, лише нові назви (карбованець або гривня) для тих грошових знаків, що випускалися. Грошовою ж одиницею продовжував залишатися рубель, лише в рублях заключалися зробки і вироблялися грошові розрахунки. Карбованець і гривня, за діючим законодавством, – лише певний різновид грошових знаків в існуючій рубльовій грошовій системі, а не самостійна, незалежна від рубля, грошова одиниця. "В підсумку, – зазначають А.Ржепецький і Г.Лерхе, – законодавство Центральної Ради лише без потреби заплутало і ускладнило умови грошового оберту, не приносячи ніяких результатів".
Керівники Міністерствава фінансів пропонували: 1) створити самостійну українську грошову одиницю, 2) заборонити російським грошовим знакам права ходіння на терені України і 3) остаточно встановити в законодавчому порядкові природу і сутність української державної грошової одиниці. Державною валютою пропонувалося зробити карбованець, "так як з одного боку, золотий парітет має в сучасних умовах, за відсутності розміну і неможливістю розраховувати на швидке його відновлення, лише теоретичне значення, а з іншого боку, карбованець являє з себе грошову одиницю, найбільш близьку і звичну для населення, як за назвою, так і за своєю величиною відповідаючою російському рублю. Тому перехід до нової грошової одиниці, якщо за таку буде прийнято карбованець, зможе здійснюватися майже непомітно і у всякому разі без яких би то не було затруднень та ускладнень для оберту". Розроблений з цього приводу Закон про державну українську грошову одиницю, в розвиток, доповнення і зміну належних узаконень постановляв: "1. Державна Українська грошова одиниця є карбованець, що містить 17,424 долі щирого золота. Карбованець поділяється на дві гривні, що заключає по сто шагів кожна. 2. Всі обрахування зборів, поступань, видач, платіжок і всіляких сум в грошових рахунках, актах й усіх взагалі зробках виробляється на карбованці. 3. Виконання по зробкам і зобов'язанням, що виникли до видання цего закону і виражених в рублях, учиняється в карбованцях, за розрахунком: 1 рубль дорівнює 1 карбованцю. 4. Надалі до обміну на українські грошові знаки, російські грошові знаки, виражені в рублях, зберігають право ходіння, за розрахунком: 1 рубль дорівнює 1 карбованцю, і обов'язкові до приймання у всі платежі (п.п. 2 та 3)". Міністерством фінансів готувалася реформа грошової системи України, якою передбачалося, перш за все, її вихід з російської рубльової зони.
З падінням Гетьманату і відновленням УНР, Директорією 6 січня 1919 р. було затверджено новий Закон про Українську Державну грошову одиницю, згідно з яким такою проголошувалася гривня.
Примітки:
1. Ще Законом про випуск державних кредитових білетів УНР від 6 січня 1918 р. було було проголошено про намір щодо "утворення золотого фонду" Україною, а законі про грошову одиницю УНР від 1 березня 1918 р. вже було заявлено про плани уряду карбувати золоті і срібні монети. Крім того, за Директорії в січні 1919 р. було вжито спеціальних (втім досить наївних в плані можливості через них створити золотий фонд) заходів для створення золотого запасу. Зокрема, було видано декрет про обов'язкову здачу тримачами золота й срібла до Держбанку.
2. дивіться: Гай-Нижник П. Торгівельно-промислова політика уряду Української Держави Гетьмана П.Скоропадського 1918 року // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Т.2. - К.: НАН України, 1997. - С.353-396.
3. З історії паперових грошей відомо, що до того, як вони з'явилися, поряд з золотом і сріблом, депозитні квітанції центрального банку видавалися в обмін за ці коштовні метали. Потім, із збільшенням авторитету банку, при урядовій потребі, центральний банк видавав йому позику в обмін за право випуску певної кількості таких квітанцій, як правило на видану суму без покриття її коштовними металами. Саме такі квітанції перетворювалися на банкноти, а депозитний банк, в свою чергу, – на емісійний. Після цього, в процесі формування паперово-грошової системи, настає час, коли урядові стає необхідною сума, що перевищує звичайні межі емісійної операції і тоді розмін банкнотів на золото припиняється, а їм надається певний курс. В цей момент банкнота перетворюється на паперові гроші. Для уникнення негативних процесів за паперово-грошового обігу, необхідності збільшувати обсяги емісій і припинення розміну банкнотів, у Західній Європі було започатковано випуск, поряд з банкнотами, зобов'язань державної скарбниці, який не обмежувався рамками жорстких емісійних правил. До того ж, як свідчать економісти, їх поява не означає паперово-грошового обігу.