Павло Гай-Нижник

Окремий корпус кордонної охорони (1918–1919 рр.)

Завантажити файл, PDF

Опубліковано: Гай-Нижник П. Окремий корпус кордонної охорони (1918–1919 рр.) // Український історичний журнал. – 2022. – №2. – С.61–78.

Українські прикордонні війська сучасного зразка беруть свій початок з часів відродження національної державності на початку ХХ ст., а саме від 1918-го року, коли постали Українська Народна Республіка та Українська Держава. З часу проголошення IV Універсалом самостійності України від 22 січня 1918 р., підписання Берестейського договору з Центральними державами від 9 лютого 1918 р. та повернення Центральної Ради та уряду Української Народної Республіки 1 березня 1918 р. у звільнений від радянців Київ, перед владою УНР постала нагальна проблема організації кордонної охорони та обладнання митно-кордонних пунктів по державній межі, зокрема, з Австро-Угорщиною, Білоруссю, Румунією, Доном, Німеччиною, війська якої перебували на теренах колишньої Польщі, що відновиться як держава з кінцем Великої війни, та Радянською Росією (РСФРР).

На західних межах УНР, згідно ст. 2 Берестейського договору, кордони України встановлювалися такими, які існували між Австро-Угорською монархією та Російською імперією перед вибухом світової війни (1914 р.), а далі на північ від Тарнограду (нині Польща) загально по лінії Білгорай – Щебрешин (нині Польща) – Красностав – Пугачів – Радин – Межирічче – Сарнаки – Мельник – Високо-Литовськ (нині Білорусь) – Каменець-Литовськ (нині Білорусь) – Пружани (нині Білорусь) – Вигоновське Озеро (нині Росія).

Особливої гостроти набуло питання створення і налагодження роботи кордонних пунктів на межі УНР з Австро-Угорською імперією та дезорганізованою революцією Росією. Через військові дії на терені України за Центральної Ради уряд УНР довгий час був неспроможний приступити до виконання цього нагального завдання державної ваги й через це лише навесні 1918 р. розпочалися заходи у цьому напрямкові.

Відтак було вирішено, що при митно-кордонних закладах, підвідомчих Департаменту Митних зборів Міністерства фінансів, будуть тимчасово запроваджені Комісаріати-агентури, підпорядковані Міністерству торгу і промисловості, які незабаром мали бути замінені підрозділами Окремого корпусу кордонної охорони (ОККО), підпорядкованого Міністерству фінансів і лише у часі воєнних дій корпус поступав у розпорядження військового міністра.

7 березня 1918 р. питання організації кордонної служби УНР з ініціативи військового міністра О. Жуковського вже розглядав уряд УНР, проте жодних актів у цьому напрямі прийнято не було. Невдовзі, 18 березня 1918 р. під час чергової доповіді товариша (заступника) міністра фінансів В. Мазуренка Раді народних міністрів про фінансові справи в країні, уряд зрештою ухвалив: «щодо закону про прикордонну охорону, то доручається Міністру Фінансів представити такий законопроект на розгляд Ради Міністрів і кандидатів на посаду начальника кордонної стражі на затвердження». Вже 20 березня рішення про створення «пограничної сторожі» фактично було прийнято Радою народних міністрів УНР й ухвалено передати це питання на вирішення Народним міністерствам внутрішніх справ, фінансів і військових справ із тим, щоб статут цієї сторожі і сама організація її були утворені якомога скоріше, а отаманом (командувачем) Окремого корпусу кордонної охорони було затверджено полк. В. Желіховського.

Цьому сприяли й відомості, що були оприлюднені на підставі звітів Окремого корпусу кордонної охорони, які звучали на засіданні Комісії при Департаменті митних зборів Міністерства фінансів про безконтрольний рух товарів з боку Австро-Угорщини. Тож на цих засіданнях, що тривали протягом 21–23 березня 1918 р. й було висловлено міркування про «необхідність огородити негайно кордони держави від спроб безмитного ввезення іноземних товарів, а рівно як вивезення українських витворів ґрунту й промисловості, котрі з міркувань економічного характеру піддаються обмежувальним нормам». Відтак 21 березня Комісією було вирішено встановити тимчасовий митний контроль у таких прикордонних пунктах як Радзивілів, Волочиськ, Гусятин, Новоселиця, Збараж, Берестя (Брест).

Як наслідок 23 березня 1918 р. урядовці отримали й обговорили на своєму засіданні Статут Окремого корпусу кордонної охорони, після чого доручили міністрові фінансів подати його на розгляд і затвердження Української Центральної Ради. Головними завданнями ОККО визначалися:
⦁ організація охорони кордону «шляхом виставлення спеціальних постів»;
⦁ контроль за переміщенням через кордон осіб за наявністю відповідних документів та протидія незаконному ввозу (вивозу) товарів, зброї, боєприпасів тощо;
⦁ затримання дезертирів та кримінальних елементів;
⦁ виконання на кордоні обов’язків карантинної та поліцейської служб.

Також підрозділи підрозділи Окремого корпусу кордонної охорони мали нести воєнізовану відповідальність за безпеку кордону, якнайтісніше співпрацюючи з митними установами Департамента митних зборів (директор – П. Андреїв) Міністерства фінансів та з Департаментом кордонного догляду (директор – І. Неаронів) Міністерства торгу і промисловості «для захисту української промисловості і збереження інтересів казни […] дійсного нагляду прикордонної стражі» на західних й південних кордонах та по Чорному морю.

Саме цим питанням переймалися члени Комісії при Департаменті митних зборів Міністерства фінансів, що засідала від 23 березня по 4 квітня 1918 р. за участі в. о. директора вказаного Департамента І. Гайдовського-Потаповича, командира ОККО полк. В. Желіховського та голови Комісійної ради Г. Троцького… Комісією, зокрема, було визначено територіально-географічні пріоритети захисту митних інтересів України й визначалося, що «для захисту Української промисловости й збереження інтересів казни», встановлення «дієвого догляду Кордонної Стражі» необхідно, у першу чергу, виділити 500 тис. крб на створення митних установ на західному та південному кордоні й Чорному морі. У підсумку було визначено, що в організації митно-кордонної служби зберігатиметься порядок, який існував до 1917 р., коли кордонна охорона була складовою митного відомства з власною особливою організацією. Передбачалося розробити штати Корпусу кордонної стражі з його підпорядкуванням, за зразком царської Росії від 1898 р, Відомству фінансів. Тож формуватися і підпорядковуватися ОККО мав міністрові фінансів, а його начальна команда на той час розташувалася у Києві по вул. Хрещатик, 1).

Між тим, 26 березня 1918 р. згідно з постановою Ради народних міністрів УНР (№ 439) під опікуванням Міністерства торгу і промисловості Республіки «були утворені на головних кордонних пунктах Комісаріяти-Агентури». Тим часом 1 квітня 1918 р. В. Мазуренко у своїй доповіді урядові наголошував про закінчення кошторису для Окремого корпусу кордонної охорони і, що «позаяк кордон не може лишатись без охорони, тому ця інституція зараз-же частично істнує і для істнування еі необхідні кошти», то в. о. міністра фінансів просив «як мог скорійш о затвердження видати авансом на рахунок кошторису для утримання Окремого Корпусу Кордонноі Охорони 500 тисяч карбованців в распорядження Департаменту Митних Зборів», що й було задоволено урядом 6 квітня 1918 р. Того ж таки 6 квітня Радою народних міністрів УНР було прийнято рішення асигнувати Департаментові митних зборів Міністерства фінансів 150 тис. крб «на упорядкування Митницьких інституцій». Ці кошти мали піти на відкриття митно-кордонного догляду на державному розмежуванні УНР з Австро-Угорщиною та Німеччиною. Попередньо департамент митних зборів планував організувати митниці і кордонні пункти у десяти населених пунктах, проте 6 квітня 1918 р. було вирішино відкрити український митно-кордонний нагляд у дванадцяти місцевостях, а саме: в Ісаківцях, Гусятині, Волочиську, Підволочиську, Збаражі, Радивилові, Голобах, Маневичах, Лунинці, Ямполі, Рибниці, Могилеві-Подільському і в Тирасполі.

Водночас у спільній записці товариша міністра фінансів В. Мазуренка і директора департаменту митних зборів П. Андреїва до Ради народних міністрів УНР автори зазначали, що «з заключенням перемиря Украіни з Великоросією, необхідно організовати митний нагляд, окрім відновлюваних установ на кордоні з Австрією і новозакладаних на кордоні Бесарабії, теж на кордоні з Великоросією, а на улаштування того нагляду взагалі потрібно невідкладне додаткове, коли придержуватися вже прийнятих Радою Міністрів обрахунків, асигнування 250.000 карб.». Якнайшвидше кордонні установи передбачалося створити в п’ятнадцяти пунктах, а саме: у Бугазі, Овідіополі, Берестечку, Ганцевичах, Жлобині, Гомелі, Торчині, Хуторі Михайлівському, Ворожбі, Конотопі, Валуйках, Каменській, Лихій, Сатанові та в Тарноруді. Звертаючись до уряду, В. Мазуренко і П. Андреїв наголошували, що позаяк «відкриття діяльности перепускних пунктів на кордоні з Великоросією повинно наслідувати в найблизчих днях, то прохається про асигнування потрібної для цього суми 250.000 карб. в екстреному порядкові».

Всього ж на теренах УНР розміщувалося 44 митно-кордонні установи, роботу яких слід було ще відновити і, відповідно, профінансувати. Такі установи (із зазначенням кількості службовців та необхідного річного їх утримання) розподілялися таким чином:

Загалом, відповідно до планів укомплектування особового складу цих сорока чотирьох митно-кордонних закладів, на митницях, митно-кордонних заставах та постах Української Народної Республіки мали б служити 1 тис. 442 особи (316 штатних урядовців, 312 канцелярських урядовців і 814 наглядачів). Їхнє утримання (заробітня платня) обходилося б державі в 342 тис. 850 крб на місяць і в 4 млн 114 тис. 200 крб на рік. Сума, варто зауважити, захмарна і неощадна для тогочасного уряду УНР.

На утримання ж Окремого корпусу кордонної охорони 6 квітня 1918 р. уряд виділив департаменту митних зборів Міністерства фінансів «авансом в кредит» 500 тис. крб з умовою, що «аванс повинен бути повернутий з сум, котри відпущени будуть Центральною Радою по закону, який буде внесений Міністром Фінансів».

Тим часом з 14 по 16 квітня 1918 р. відбулося засідання Ради при Департаменті митних зборів Міністерства фінансів, до складу якої, зокрема, входили: Троцький (голова), Гайдовський-Потапович, Покровський, Тржеціський та голова Союзу співробітників Київської митниці П. Хржанівський. Учасники наради змушені були визнати невтішний для уряду УНР стан організації митно-кордонної служби, зокрема на західних кордонах країни, визнаючи, що «весь кордон України з боку Центральних Держав та Польщі в сей час в митнім відношенню є цілком відкритий, за винятком поки що лише одного місця в Радивилові».

Міністр фінансів у своїй доповіді торкнувся також питання розташування митно-кордонних установ УНР. Так, зокрема, він зазначив, що такі пункти на кордоні з Румунією, які раніше розташовувалися по річках Дунай та Прут, за нових воєнно-політичних умов, «в цім, або иншим вигляді будуть перенесені на кордон з Бесарабією по р. Дністрі». Більш певні відомості щодо місць їхнього нового розташування міністр обіцявся представити урядові після завершення переговорів Міністерства закордонних справ з Румунією щодо встановлення кордонів України з Бессарабією.

Міністр фінансів УНР П. Климович також повідомив Раду народних міністрів, що невдовзі подасть на її розгляд законопроект про перетворення на митниці першої класи і, хоча-б, четвертого розряду відповідних установ в Гусятині, Збаражі та Дружкополі, що на кордоні з Австро-Угорщиною, позаяк «по всіх цих містях пороблені нові залізниці, злучені з загальною залізничною сітею». Він також доповів урядовцям, що на поточний момент не може представити кошторису витрат на утримання митних установ на кордоні з Росією через абсолютну невідомість яким чином буде організований цей кордон. При цьому фінансовий міністр УНР передбачав, що на кордоні з Росією «особливої потреби в великих митних установах не буде, а за для цього і видатки на їхнє утримання на півночі і сході Украіни будуть значно меньши від видатків на півдні і заході Украіни». 27 квітня 1918 р. він надіслав до підрозділів Міністерства фінансів копії вказаної доповіді народного міністра фінансів, проекту тимчасових штатів ставок митно-кордонних установ на Україні, списка українських митних установ і протоколу Ради при Департаменті митних зборів від 14–16 квітня поточного року, але отримані вони були ними 30 квітня 1918 р., коли Українська Народна Республіка вже припинила своє існування і, відповідно, уряд Центральної Ради так і не зміг розглянути це важливе для держави питання.

З переворотом 29 квітня 1918 р. у Києві і приходом внаслідок цього до влади ген. П. Скоропадського УНР було повалено, а їй зміну постала Українська Держава у формі Гетьманату. Зі зміною влади змінився й курс державного розвитку України. Гетьман прагнув збудувати потужну капіталістичну державу з розвинутим господарством, сильним військом, високою культурою тощо. Серед намагань П. Скоропадського було і прагнення об’єднати в межах держави усі історично-етнографічні українські землі від Сяну і Бугу на заході до Кубані і Дону на сході, від Дунаю і Прута на півдні до Лісної й Березини та Іпуті, Сейму й Осколу на півночі. До кола погляду української національної соборницької політики увійшли Бесарабія і Стародубщина, Гомельщина і Кубань, Берестейщина і Білгородщина, Холмщина і Крим, Підляшшя і Рильщина, Полісся і Буковина, Галичина і Донщина. Про далекоглядні плани щодо розширення кордонів України її керівництвом було офіційно заявлено вже 25 травня 1918 р., коли затвердженим гетьманом і ухваленим Радою міністрів Законом «Про тимчасове розповсюдження Української Державної Влади» визначалося: «1. У разі прилучення до Української Держави зі стратегічних або инших причин нових територій, на них негайно тимчасово розповсюджується чинність Української Державної Влади і всіх законів і постанов її».

Кубанська Рада розглядала питання входження до складу України, але тимчасово змушена була відкласти цей акт на майбутнє. Своєю чергою П. Скоропадським передбачалося відправити до Кубані навіть українські збройні підрозділи. Розглядалося й питання широкої автономії з Україною і Всевеликим військом Донським. 8 серпня 1918 р. Українська Держава і Військо Донське уклали договір, за яким кордон між ними проліг «колишньою адміністративною межею, яка ділила Україну від прежньої Області війська Донського, цеб-то межею цієї області й Катеринославської, Харківської і Воронезької губерній» колишньої Росії, права влаштування на них митниць і взаємопостачання. Дон відступив на користь України м. Маріуполь та його округу. Натомість Дон відмовився від претензій на певні частини Харківської та Луганської губерній. З огляду військової необхідності у протиборстві донських козаків з більшовиками і до остаточного забезпечення цілісності територій України і Дону від загрози з півночі, донським військовим формуванням тимчасово дозволялося перебувати по українським залізничним смугам Чертково [нині Росія] – Ліски [нині Росія] – Поварино [нині Росія]. Україна, однак, з далекоглядних політичних міркувань, змушена була (не без тиску з боку Німеччини) на той момент відступити Донові м. Таганрог [нині Росія] з округою, що в більшості були заселені українцями.

З більшовицькою Росією було встановлено перемирр’я, а з травня 1918 р. між Українською Державою та РСФРР розпочалися мирні перегововори. Одним з питань переговорів було також розв’язання проблеми кордонів та митних взаємин держав. Тимчасово межі гетьманської України на півночі простяглися майже на всю етнічну українську територію, що й мали закріпити підсумки українсько-більшовицьких переговорів. До поля юрисдикції Української Держави увійшли Берестя (Брест-Литовський), Гомель, Старобуб та інші історичні українські міста та місцевості, які нині належать до Білорусі та Російської Федерації. Як відомо, переговори не набули свого завершення через позицію більшовицької делегації, що перервала їхній перебіг, який так і не був відновлений.

Іще з квітня 1918 р. харківсько-донецьку ділянку українсько-російського кордону охороняла Донецька група військ, а також в допомогу кордонній охороні Окрема Запорізька дивізія на чолі з от. П. Болбочаном, що охороняла чернігівсько-сумську ділянку та 1-а Стрілецька козацька («Сіра») дивізія, що взяла під охорону чернігівську ділянку кордону з РСФРР. Невдовзі ж з метою запобігання проникненню протизаконних і злочинних елементів на територію Української Держави законом від 30 серпня 1918 р. на кордоні з радянською Росією (РСФРР) були встановлені кордонні пункти на станціях Орша, Клинці, Хутір-Михайлівський, Коренево, Гостинцево та Валуйки.

За Гетьманату П. Скоропадського кордонні комісаріати-агентури, запроваджені Центральною Радою, продовжили своє існування. Паралельно з ними урядом Української Держави приймалися заходи по створенню мережі митних пунктів та організації охорони державного кордону країни.

Кордонні охоронці Української Держави, згідно з ухваленним Радою міністрів Законом «Про урочисту обітницю» мали складати таку обітницю на вірність Українській Державі: «Урочисто обіцяю вірно служити Державі Українській, визнавати її державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти її інтереси й добробут».

Насправді ж, з часу розвалу царської Росії кордонні застави і пункти контролю були недієві, а прикордонна смуга за УНР так і не стала прикритою. Про це, наприклад, доповідав 30 квітня 1918 р. й комісар при митниці у Тирасполі П. Капелюшний, який змушений був констатувати: «Варти з нашого боку майже не існує». Своєю чергою Кам’янецька повітова управа 28 травня 1918 р., зокрема, скаржилася про безконтрольний стан охорони державного кордону на цій ділянці: «Нелегальними засобами все, що може вивозиться і виноситься, а в обмін нічого не дається через те саме, що забирається все від нас нелегально і вимагати за це нічого не маємо права». Відтак митні комісари (що були на митно-кордонних пунктах при Комісаріатах-агентурах від Міністерства торгу і промисловості), заходилися налагоджувати взаємодію зі штабами місцевих бригад Окремого корпусу кордонної охорони, адже серед їхнього складу були кордонні відділи, що безпосередньо переймалися питаннями переміщення товарів через кордон й спрямовували затримані товари, вантажі тощо до митних комісарів для проведення дізнання та інших належних процедур. Саме за Гетьманату, власне, розпочав налагоджуватися дієвий митний контроль та охорона державних меж України спільними зусиллями митників, військових підрозділів та воєнізованої служби кордонної охорони, у підмогу яким залучалися й союзні (німецькі та австро-угорські) збройні елементи. Так, скажімо, на митниці в Лунинці догляд проводили спільно комісар Міністерства торгу і промисловості при митниці, офіцери місцевого загону Підляської бригади ОККО та німецькі солдати.

12 червня 1918 р. відбулася важлива нарада під головуванням міністра фінансів А. Ржепецького та за участі командира ОККО В. Желіховського, начальника штаба Л. Байкова, начальників Житомирського, та Одеського кордонних округів і директора Департамента митних зборів Міністерства фінансів П. Андреїва, які дійшли рішення розформувати вказані округи. Водночас учасники наради ухвалили розподілити терени кордонів Української Держави на 8 районів, кожен з яких доручалося охороняти кордонній бригаді. Відтепер корпус мав складатися з 8 районів, кожен з яких охороняла б окрема суходольна бригада, що поділялася б на 6 відділів по 5 «отрядів» з 3-ма постами кожний. Також було вирішено створити Одеську та Азовську морські бригади, що складалися би з 21 отряду (загону) й, відповідно, з 62 постів.

У липні 1918 р. міністр фінансів А. Ржепецький просив в урядовців невідкладного (екстренного) виділення 250 тис. крб на організацію перепускних і митно-кордонних пунктів на державній межі України з РСФРР, закладання таких у Бессарабії на кордоні з Рунунією та відновлення подібних кордоні з Австро-Угорщиною. У доданому міністром переліку зазначалося, що на початок липня 1918 р. на українсько-російському кордоні передбачалося відкриття митно-кордонних пунктів у місцевостях в районі українських поселень і міст: Бугаз, Овідіопіль, Берестечко, Ганцевичі [нині – Білорусь], Жлобин [нині – Білорусь], Гомель [нині – Білорусь], Торчин, Хутор Михайлівський, Ворожба, Конотоп, Валуйки [нині – Росія], Каменська [нині – Росія], Лиха, Сатанів, Тарноруда [нині – Польща]. 29 червня 1918 р. П. Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів Постанову «Про асинування 250.000 карбованців на відкриття митних установ на кордоні України з Великоросією», які передавалися в розпорядження міністра фінансів. Тож усі ці пропускні пункти потребували не лише відповідного облаштування, а й забезпечення збройною вартою – кордонною охороною.

Раніше, як повідомляв уряду міністр фінансів А. Ржепецький, було створено низку митно-кордонних пунктів на західному пограниччі Української Держави. Свого часу Рада народніх міністрів УНР (згідно з журнальною постановою уряду УНР від 6 квітня 1918 р. під № 13) планувала витратити 150 тис. крб на відкриття десяти таких пунктів. За Гетьманату цю суму було виділено Департаменту митних зборів «на відкриття митного догляду на кордоні України – з Австрією і Німеччиною… не в 10, як це було пропоновано, а в 12 місцях, а саме: в Ісаковцях, Гусятині, Волочиськах [маються на увазі містечка Волочиськ та Підволочиськ – авт.], Збаражі, Радивілові, Голобах, Маневичах, Лунинці [нині Білорусь], Ямполі, Рибниці [нині Молдова], Могилеві-Подільському і в Тирасполю [нині Молдова]». На ремонт же будинків митного відомства, що існували раніше, передбачалося виділити 164 тис. крб (Журнал засідань Малої Ради міністрів від 2, 5, 8, 9, 11 липня 1918 р. Реєстр № 5).

Політика Української Держави (як і УНР) в сфері юридично-адміністравного облаштування та функціонування кордонної охорони тимчасово мала в своїй основі загальноросійську правову базу, яка корегувалася поточними законами, постановами, обіжниками і розпорядженнями українських урядів, а також новими політико-економічними угодами державної України з іншими країнами, які було заключено протягом 1918 року як повноправними представниками Української Народної Республіки, так і Української Держави.

Так, наприклад, вельми зацікавленим у тісних політичних й економічних зв’язках з гетьманською Україною, як єдиним своїм західним сусідом, був Дон. У перебігу його збройної боротьби з більшовиками керівництвом Всевеликого Війська Донського розглядалося навіть питання про тимчасову федерацію Дону з Українською Державою. Переговори між Україною і Доном від травня 1918 р. тривали майже два місяці. Особливої гостроти набуло питання про кордони, яке врешті було розв’язане за допомогою поступок з обох боків. Українська Держава та Всевелике Військо Донське визнавали взаємний суверенітет і незалежність, визнавали спільні кордони згідно договору, укладеного між ними 8 серпня 1918 р. До України від старої кордонної лінії відходила територія на схід від Маріуполя, яка забезпечувала комплексне адміністративне та господарче життя міста, порту і їх околиць. Дон відмовився від претензій на певні частини Харківської та Луганської губ., де розташовувалась низка кінних і військово-виробничих заводів. Одночасно Україною тимчасово, до ліквідації північної (більшовицької) загрози, передавалася під контроль Дону залізнична мережа Чертково – Ліски – Поварино. Обидві сторони зобов’язувалися гарантувати права мови, національної школи і культури українському населенню на Дону і донсько-козачому в Україні. Разом з тим, Українська Держава вимушена була також, ще 29 липня, остаточно визнати за Доном частину своєї етнічної території, а саме – м. Таганрог та його округу. Таким чином до Дону відійшли ґрунтовні залежі антрациту, а також Таганрозький Русько-Балтійський завод, який був спроможний виробляти набої для рушниць та артилерії, в чому особливо була зацікавлена воєнізована структура донського суспільства, що вело відчайдушну війну з більшовиками. «Кубанська Рада» після встановлення Гетьманату вже 2 (15) травня оголосила постанову про преміліарне приєднання Кубані до України, але здійснення на практиці цього акту було відкладено на майбутній час через негативне ставлення до нього на тому етапі керівництва Дону та Добровольчої армії.

Слід також зазначити, що при всіх кордонних пропускних пунктах Української Держави від Міністерства внутрішніх справ призначалися комісари голови Ради міністрів. Так, наприклад, комісаром голови Ради міністрів на Ростовському кордонному пропускному пункті (КПП) [нині Росія] наказом міністра внутрішніх справ Ф. Лизогуба за № 173 від 8 липня 1918 р. було призначено урядовця особистих доручень VIII класу цього міністерства В. П. Родзянка, 23 липня на Гомельському КПП [нині Білорусь] з 15 липня (наказ № 212) – Є. П. Лашкевича, 26 липня 1918 р. на Жлобинському КПП [нині Білорусь] (наказ № 221) – В. О. Лілова тощо.

Завдання ж контролювати безпеку українського державного помежжя з іншими країнами мав Окремий Корпус кордонної охорони (ОККО). У його складі було сформовано дев’ять бригад кордонної охорони та одна навчальна, а саме:
⦁ 1-ша Волинська кордонна бригада (Луцьк);
⦁ 2-га Подільська кордонна бригада (Кам'янець-Подільський);
⦁ 3-тя Одеська кордонна бригада (Одеса);
⦁ 4-та Північна кордонна бригада (Гомель);
⦁ 5-та Чорноморська кордонна бригада (Одеса);
⦁ 6-та Хоперська кордонна бригада (Бутурліновка, фактично – Валуйки);
⦁ 7-ма Донецька кордонна бригада (Луганськ);
⦁ 8-ма Азовська кордонна бригада (Маріуполь);
⦁ 9-та Курська кордонна бригада (Обоянь, фактично – Суми);
⦁ Учбова бригада (Нова Прага).

Базою формування 1-ї, 2-ї, 5-ї, 6-ї та 7-ї бригад визначався колишній 4-й прикордонний округ. До їх складу увійшли також кадри Проскурівського та Хотинського окремих кордонних полків. Кадри ж підрозділів колишнього 5-го кордонного округу стали основою для формування решти бригад.

Задачею, наприклад, 1-шої Волинської кордонної бригади (Луцьк) була охорона півночно-західного кордону Української Держави в районах міст Холм, Влодлава, Берестя (Брест), Кобрин, Пінськ та Луннинець. 13 липня до її складу влилася ще й 3-тя Радзивілівська кордонна бригада. 2-га Подільська кордонна бригада (Кам’янець-Подільський) під командою ген.-хор. М. Десіно здійснювала охорону кордону УД з королівством Румунія в районі міст Хотин, Кам’янець-Подільський, Могилев-Подільський та Ямпіль. 3-тя Одеська кордонна бригада (начальник штабу – М. Саборський) за основне завдання мала охорону державної межі України з Румунією в прикордонних районах від українських Одеси, Тирасполя, Дубосар, Слобідки й брала участь у приєднанні до УД території Буджаку. 4-та Північна кордонна бригада (Гомель), де начальником штабу був військовий старшина М. Самойлов, вартувала переважно північні межі УД в районах українських міст Новозибків, Гомель, Василевичі, Калинковичі, Мозир, Житковичі. 5-та Чорноморську кордонну бригаду (Одеса) у листопаді 1918 р. було розсформовано, аби використати її кадри задля сформування Управління охорони Чорноморського узбережжя (начальник штабу – військовий старшина І. Потапов). 6-та Хоперська кордонна бригада (Бутурліновка, фактично – Валуйки; начальник штабу – військовий старшина Ю. Кобилецький) несла службу на північному сході Української Держави. 7-ма Донецька кордонна бригада (Луганськ; начальник штабу – військовий старшина А. Оранський) оберігала східний відрізок кордону УД, що межував з територією Всевеликого війська Донського. 8-ма Азовська кордонна бригада (Маріуполь; начальник штабу – М. Костенко) відповідала за охорону Азовського узбережжя. 9-та Курська кордонна бригада (Обоянь, фактично – Суми; начальник штабу – К. Бородич) охороняла кордонну смугу на Чернігівщині з боку Курська. Учбова ж бригада (Нова Прага), що розташовувалася на Єлизаветградщині, не опинилася в епіцентрі антигетьманського заколоту Директорії й не одразу зіткнулася з радянськими військами, що вдерлися в Україну через її кордони у листопаді–грудні 1918 р., позаяк дислокувалася в осередді держави. Відтак у відносно сталому становищі їй вдалося злагодити свою службу навіть тоді, коли, не сприймаючи соціалістів і комуністів, ⅔ її старшинського складу покинули бригаду і подалися у Крим.

Для охорони морських кордонів було створено Штаб охорони узбережжя Чорного моря (замість 5-ї Чорноморської кордонної бригади), якому мали підпорядковуватися три полки Чорноморської охорони, що формувалися в Одесі. Усі три його полки охорони узбережжя в перебігу свого комплектування одразу ж долучалися до своїх службових задач, а 1-й полк охороняв узбережжня в районі Одеси та в Дністровському лимані навпроти Аккермана й брав участь у зайнятті цього міста та приєднання його до складу Української Держави.

Начальником Окремого Корпусу кордонної охорони у березні 1918 р. було призначено полк. В. І. Желіховського, який зберіг свою посаду й з приходом до влади гетьмана П. Скоропадського. З липня ж 1918 р. начальником ОККО став ґенеральний хорунжий В. З. Савєльєв (Савеліїв), якого під завісу Гетьманату змінив військовий старшина Васильєв, а начальником штабу ОККО – ґенеральний хорунжий Л. Л. Байков. Полковника В. І. Желіховського було переведено на посаду помічника начальника корпусу.

24 травня 1918 р. затверджено тимчасовий склад управління ОККО у складі 49 старшин (офіцерів), 32 військових урядовців, 85 канцеляристів та немуштрованих козаків. Першими кадровими донорами для дієвого започаткування служби кордонної охорони у липні 1918 р. послугували старшини і козаки Запорізького корпусу, а саме формування ОККО тривало до листопада 1918 року. Однострій кордонної охорони відрізнявся жовтогарячими петлицями, які згодом було замінено на ясно-зелений (салатовий). На кінець осені у затвердженому урядом штаті ОККО значилися: 701 старшина, 4 тис. 274 кінних, 10 тис. 733 піших та 2 тис. 378 нестройових козаків. Кордонники зобов’язувалися тісно взаємодіяти з митниками, а у штабі ОККО було запроваджено посади старшин для зв’язку з митними інспекторами.

При цьому кошторисом ОККО на 1918 р. щодо протидії контрабанді виділялося 14 тис. 500 крб з відомчих бюджетних 34 тис. 600 карбованців. Крім того, згідно з Законом «Про асигнування коштів на утримання Окремого корпусу кордонної охорони» на забезпечення його старшин і козаків до 7 вересня 1918 р. асигнувалося 9 млн крб і передбачалося виділити ще 5 млн крб, з яких 4 тис. 500 крб передбачалося на витрати «по справах про пачкарство і видатки на агентуру».

Наприкінець літа 1918 р. витрати на організацію та утримання українських прикордонних військ вже обійшлося державній скарбниці у досить значну на той час суму – 9 млн 028 тис. 170 карбованців. Однак цих коштів виявилося замало для налаштування хоча б відносного стеження за величезним по довжині порубіжжям країни та на її численних кордонних пропускних пунктах. У зв’язку з цим у липні Малою Радою міністрів (Журнал Малої Ради міністрів від 16, 17 липня 1918 р. Реєстр № 6) було вирішено запропонувати урядові додатково виділити на утримання кордонників ще 5 млн карбованців. У середині серпня 1918 р. розпочалося активне формування бригад кордонної охорони (були призначені командири та начальники штабів бригад, старшини-кордонники і навіть фахівці з митної служби).

Тим часом у серпні 1918 р. отаман (командир) ОККО з доручення міністра фінансів звернувся до Головного військово-юридичного управління з проханням про розробку карного закону про відповідальність чинів кордонної охорони за контрабанду. При цьому Штаб ООКО надіслав проєкт статті карного закону «Про порушення обов’язків служби під час несення варти та по охороні державного кордону». У ньому, зокрема, йшлося: «Співробітники кордонної охорони, допомогавші ввозу пачкарських товарів з-за кордону й вивозу їх з України, а також за перенос або перевезення через кордон пачкарства осторонь митних пунктів, підлягають позбавленню всіх прав і засланню на каторгу від 4 до 8 років, а при виконанні ними службових обов’язків по охороні кордону – від 8 до 15 років». Після аналізу документа, військові юристи підкорегували проєкт у такій редакції (яку 13 серпня 1918 р. ухвалив міністр фінансів А. Ржепецький), що військовослужбовці ОККО та відряджені до нього посадові особи за переміщення товарів через кордон контрабандним способом поза митними пунктами та за допомогу такому переміщенню мусили б каратися: за протиправні діяння, скоєні під час виконання службових обов’язків, позбавленням усіх прав і каторгою від 4 до 8 років, а у вільний від служби час – позбавленням прав і відправкою до арештантських відділів на термін від 4 до 6 років.

Зі свого боку міністр фінансів А. Ржепецький у доповіді перед Радою міністрів від 6/7 вересня 1918 р., зауважуючи що отримані раніше кошти (9 млн 028 тис. 170 крб) майже всі витрачені, зазначав, що «виникає потреба в відпуску коштів на дальше істнування Корпусу». Виходячи з вказаного, він просив уряд «в як найскорійшім часі затвердити і видати в лік кошторису на ріжні потреби утримання Корпусу на Вересень місяць тим часом поки кошторис буде затверджений ще п  я  т  ь м  і  л  і  о  н  і  в карбованців (5.000.000 карб.)». Урядовці пішли назустріч міністру, а вже 28 вересня 1918 р. П. Скоропадський затвердив ухвалений Радою міністрів Закон «Про асігнування в розпорядження міністра фінансів 5.000.000 карбованців на утримання Окремого Корпусу кордонної охорони», які виділялися з коштів Державної скарбниці в рахунок сміти 1918 р. на місяць вересень. Того ж дня, 28 вересня 1918 р. Обіжником «Про ліквідацію Комісаріятів-Агентур» директор Департаменту митних зборів П. Андреїв, між іншим, повідомив відповідні прикордонні служби країни, що «в сучасний мент майже по всьому кордоні Української Держави установлена Кордонна Охорона». Попередньо, 20 вересня подібний Обіжник було випущено й міністром торгу і промисловості Української Держави С. Гутником.

Тож завершального етапу формування кордонно-митної системи України мало набути восени 1918 року. На кінець вересня 1918 р. митно-кордонні пости було запроваджено майже по всіх пропускних пунктах вдовж кордону Української Держави.

Однак, восени 1918 р. перебіг формування прикордонних військ ще не було остаточно завершено. Про це свідчить й те, що ще 7 листопада 1918 р. міністром фінансів було представлено на розгляд уряду (Журнал Ради міністрів № 130 від 7 листопада 1918 р.) Законопроект «Про штати Окремого Корпусу кордонної охорони». Учасники урядового засідання затвердили штати Корпусу, запровадивши їхню чинність з 1 липня 1918 р., а також постановили присвоїти його чинам ставки в розмірі на 18 тис. 600 крб більшому від тих, що пропонувалися асигнувати Бюджетовою комісією. Крім того урядовці запропонували міністрові фінансів «у спішному порядкові представити на розгляд Ради Міністрів законопроект про нову систему призначення премій за поїмку контрабанди чинам Окремого Корпусу кордонної охорони, прийнявши до уваги побажання Ради Міністрів про прискорення видачі премій чинам, що відзначилися та їхнім начальникам».

18 листопада 1918 р. Рада міністрів затвердила тимчасові штати частин, підрозділів та штабів Окремого корпусу кордонної охорони, а вже 20 листопада 1918 р. П. Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів Постанову «Про асигнування в розпорядження міністра фінансів 6.160.000 карбованців на канцелярські й господарські видатки й на улаштування людського й кінського комплекту Окремого Корпусу кордонної охорони».

Корпус кордонної формувався під безпосереднім патронатом міністра фінансів А. Ржепецького. Гетьман згадував: «Командиром його [Окремого Корпусу кордонної охорони] було призначено молодого генерала з Георгієм на шиї, Васильєва. Справа просувалася туго. У всілякому випадку, як погано це не посувалося через те, що усі платні солдати був той же розпропагандований елемент, все-таки корпус своїми арештами контрабанди себе окуповлював». Загалом же кордонна і митна служби не даремно їли свій хліб, про що згодом у відповідній доповіді від 26 грудня 1918 р. й звітував директор Департаменту митних зборів П. Андреїв, вказуючи, зокрема, що за допомогою кордонної та фінансової охорони митні установи зібрали мита на суму 44 млн 303 тис. 864 карбованців.

Начальну команду (Центральне управління) ОККО складали: командир корпусу, помічник командира, ад’ютант, старшини для доручень, штаб корпусу, управління начальника постачання та п’ять особливих частин: морська, судових справ, санітарна, ветеринарна та будівельна. Штаб корпусу поділявся на п’ять відділів: загальний, персональний, організаційний, кордонний, комендантський. Управління начальника постачання мало у своєму складі п’ять діловодств: загальне, речове (з речовим складом), харчових справ, гарматного та інженерного постачання, помешкань. Загальна ж чисельність Центрального управління ОККО, відповідно до затвердженого штатного роспису, мала складати 45 старшин, 4 лікаря, 32 урядовця, 46 немуштрованих підстаршин і козаків та 39 військових канцеляристів.

У підпорядкуванні Центрального управління ОККО перебували кордонні бригади, штатний склад кожної з яких мав становити: 11 старшин та урядовців, 3 санітарні та 1 ветеринарний лікар, 1 панотець, 33 муштрові й 66 немуштрових підстаршин і козаків. Бригади ж складалася з шести кордонних відділів, кожен з яких за штатом мусив бути сформований у такій чисельності: 10 старшин, 322 муштрових і 55 немуштрових підстаршиш і козаків. Відділи ж поділялися на п’ять кордонних отрядів (загонів), до яких належали: 1 старшина, 64 муштрових і 6 немуштрових підстаршин і козаків. Своєю чергою, кожен отряд поділявся ще на від трьо до п’яти кордонних вартарок (вартових постів), що складалися з 15 стрільців у кожному.

Тож загальна чисельність кордонних військ сягала би 17 тисяч осіб. Нормативними забезпеченнями слугували на тимчасовій основі «Правила об Отдельном корпусе Пограничной Стражи» і «Устав таможенный» від 1910 р., «Иструкция службы чинов Отдельного корпуса Пограничной Стражи» від 1912 р. Російської імперії, «Статут кордонної охорони», затверджений урядом УНР, та відповідні до законодавчих і нормативно-розпорядчі акти урядів УД і гетьмана П. Скоропадського від 1918 року. Зауважу, що гетьманським урядом вже було розроблено проєкти Кордонного та Митного статутів, які проте не були затверджені через військово-політичні обставини (зруйнування Української Держави).

Слід зауважити, що окрім Одеської кордонної бригади, що охороняла узбережжя Чорного моря, у м. Скадовськ дислокувався її 5-й відділ на чолі з полк. Верніком. Два отряда цього відділу безпосережньо вартували розмежевальну смугу з Кримом, а саме: Колончакський (дислокація – с. Преображенка) під командою сотника Петриу та Першо-Костянтинівський (с. Першокостянтинівка) під орудою значкового Марченка. Служба, як і іншими відділами, неслася шляхом виставлення кордонних нарядів – секретів з вартовими у складі двох–трьох козаків.

Варто також додати, що крім того, що було створено Штаб охорони узбережжя Чорного моря, якому мали підпорядковуватися три полки Чорноморської охорони, які формувалися в Одесі, чорноморське узбережжя Української Держави мала також вартувати й бригада морської піхоти, що була підпорядкована Морському відомству. Було також забезпечено запровадження системи перевірки паспортних та інших документів, що посвідчували особу та надавали право громадянам УД та іноземцям на перетин державного кордону (обіжник «Про порядок пропуску через кордон пасажирів» (№ 633) від 27 травня 1918 р. і затверджений 30 серпня), а також Статут «Про кордонні пункти Державної Варти» тощо.

Утім, завершити формування кордонних військ (Окремого Корпусу кордонної охорони) і мережі митно-кордонних установ України, остаточно вкомплектувати їхні людські ресурси та пересувні склади, вивчити новачків цих служб, забезпечити побутову і господарські частини й взагалі відповідно обладнати кордонну мережу по всій її довжині та налагодити повноцінну роботу і варту за сім з половиною місяців існування Гетьманату так і не вдалося.

У листопаді 1918 р. розпочався антигетьманський заколот з Окремим корпусом Січових стрільців в авангарді й на чолі з Директорією, який невдовзі переріс у масове повстання проти гетьмана. В країні зацарував безлад і громадянська війна. В оточеному повстанцями Києві П. Скоропадський 14 грудня 1918 р. зрікся влади, а очолювана ним Українська Держава припинила своє існування.

Після ж постання УНР на чолі з Директорією ОККО отримав нового командира, яким від 10 січня 1919 р. став колишній військовий міністр УНР за Центральної Ради Олександр Жуковський. Насправді фактично командування кордонним корпусом О. Жуковський, як він сам засвідчував, перейняв на себе іще 6 січня після зустрічі з головним отаманом С. Петлюрою, додаючи, що «як Командир Корпуса прийшлось ближче стати вже не тільки до військових справ, а й до політичних кіл, то з кожним днем я упевнився, що не все гаразд кругом». Наприкінці січня 1919 р. штаб ОККО та чотирьох бригад, які ще залишалися у його складі (включно з Подільською) було переведено до Кам’янця-Подільського, а командира ОККО О. Жуковського призначено надзвичайним комендантом міста.

Часи то були непевні, значна частина старшинського складу ОККО, що була призначена за Гетьманату, самовільно перейшла у підпорядкування Добровольчої армії Півдня Росії (зокрема про таке перепідпорядкування у повному складі оголосили Одеська, Донецька, Азовська кордонні бригади, більша частина Учбової бригади, а також кадри усіх трьох полків охорони Чорноморського узбережжя). Так, як тільки-но республіканці-соціалісти на чолі з Директорією повалили Гетьманат, старшини і козаки 7-ї Донецької кордонної бригади у повному складі у січні 1919 р. перейшли на бік Дону. Як наслідок, в УНР указом по корпусу цю бригаду було ліквідовано постфактум, проте у жовтні того ж року розпочалося її нове створення й невдовзі вона спільно з іншими українськими військами вела бої на Донбасі. На півночі ж, у зв’язку з більшовицьким наступом, було евакуйовано до Куп’янська особовий склад Хоперської кордонної бригади, де наприкінці січня 1919 р., захоплений радянцями, він увесь демобілізувався і багато з кордонців змушені були перейти до лав «червоних» (у т. ч. й начальник штабу бригади). Відтак, своєю чергою, в. о. командувача ОККО своїм наказом від 5 лютого 1919 р. ліквідував існування 6-ої бригади кордонної охорони. Заново її почали формувати у вересні 1919 р. під очільництвом полк. О. Пилькевича у Куп’янську. Зі свого боку бійці 8-ої Азовської кордонної бригади, що дислокувалася у Маріуполі, у січні 1919 р. розділилися: більша частина їх разом з 7-ю бригадою перейшла на сторону донських козаків, а решки відступили до Бердянська, де почали відновлювати бойовий склад бригади. Вже восени 1919 р. бригада повернулася до Маріуполя і відновила охорону узбережжя Азовського моря.

Натомість 9-та Курська кордонна бригада вступила у запеклі бої з більшовиками вже у грудні 1918 р. і протистояла радянцям аж до липня 1919 р. Вступила в бої з військами Червоної армії у грудні 1918 р. та у січні 1919 р. й Північна кордонна бригада. Невдовзі вона буде розділеною на Коростенську та Чернігівську групи, котрі у серпні 1919 р. все ж знову будуть зведені у спільне бойове з’єднання. 2-га Подільська кордонна бригада у січні–лютому 1919 р. вступила у численні бойові сутички та бої як з пробільшовицькими збройними загонами за Дністром (т. зв. «хотинськими повстанцями»), так і з військовими підрозділами румунської армії (так, зокрема, 4 лютого румунська артилерія обстріляла патрульний загін Кам’янецького відділу бригади, внаслідок чого загинув один козак та було поранено ще двох, а 9 лютого бронепотяг більшовицьких заколотників був зі стріляниною захоплений кордонниками після спроби прориву у Могилеві). Від 15 лютого 1919 р. цією кордонною бригадою розпочав командувати В. Третьяків.

Як наслідок, 18  січня 1919 р. О. Жуковський доповідав урядові, що у його розпорядженні залишилися лише кадри Північної, Курської, Волинської (усі були переведені до Луцька) та Подільської (продовжувала нести варту на румунському кордоні) бригад. Характеризуючи стан ОККО, він зазначав, що фактично Корпусу не існує й запропонував план створення нового дієздатного кордонно охоронного з’єднання. Його стратегія полягала у чотирьох основоположних кроках: 1) чітке визначення місцевості у західному реґіоні для прийому новобранців; 2) налагодження господарських, технічних і санітарних служб; 3) забезпечення особового складу обмундируванням; 4) правильна постановка загальновійськової підготовки. О. Жуковський також відкидав практику вільного найму на службу в ОККО, а натомість змагав за набір до його лав за принципом військової повинності. У доповідній він також виклав й власне бачення підготовки підрозділів (сотень) кордонної охорони.

Тим часом, перебуваючи у Кам’янці-Подільському, О. Жуковський побічно став причетним до створення Комітету охорони Республіки (22 березня 1919 р.), одним із завдань якого було спрямувати владу УНР на порозуміння і співпрацю з більшовиками. У відповідь, членів КОРу, у тому числі й О. Жуковського, було заарештовано. Утім невдовзі заходами ЦК УПСР його було звільнено. Як наслідок, як зазначав сам О. Жуковський, фактично від 26 березня його було усунуто від посад й він перейшов у розпорядження Військового міністерства (тимч. в. о. командира ОККО став от. В. Желіховський, а начальником залоги Кам’янця-Подільського – полк. С. Гончаренко). Офіційно ж О. Жуковського було знято з посади коменданта міста та командира Окремого корпусу кордонної охорони з 5 травня (про що засвідчує урядова постанова від 30 липня 1919 р.).

У березні 1919 р. 2-й полк Управління охорони Чорноморського узбережжя (колишньої 5-ї Чорноморської кордонної бригади) був переведений на постійне місце дислокування з Одеси до Миколаїва й відовідав за кордонну берегову охорону в зоні Очакова та у Бузьському лимані. 3-й полк також невдовзі у березні 1919 р. був передислокований з Одеси, але до Херсона.

Тим часом 29 квітня 1919 р., коли В. Желіховського було призначено командувачем Північної групи Дієвої армії УНР, він забрав із собою до Рівного ще й кількох старшин ОККО та з іще існуючих на той час вже неповних за складом бригад. Зрештою, коли на початку травня 1919 р. радянська Червона армія захопила Кам’янець-Подільський вояки Курської та Північної кордонних бригад, на службу до яких саме набиралися новобранці, потрапили до більшовицького полону. Частині ж кордонців 1919 року все ж вдалося опинитися разом з українським військом у Польщі в таборах для інтернованих.

Коли ж на початку червня 1919 р. українські війська відбили місто від більшовиків, уряд УНР знову намагався відродити й ОККО. Тоді ж нaкaзом Головної управи вiйськ УНР № 230 вiд 12 серпня 1919 р. було затверджено однострiй для частин Окремого кордонного корпусу. Формa вiдповiдaлa зрaзку польової форми вiйськ УНР з такими змiнaми: штaни – сiро-синього кольору з жовтими кaнтaми; приклaдне сукно – жовте з блакитною стьожкою навколо петлиць i ріжків. На кaшкетax старшин околиця булa жовтого кольору з блакитним кaнтом. a знак розрiзнення у кордонниx корпусax правила емблема на петлицяx: переxрещенi крiс i шабля, а мiж ними – жезл Меркурiя. Знaк міг бути виготовлений з білого метaлу, зроблений трафаретом білого кольору aбо вишитий на сукнi. Невдовзі до однострою додалися ще й ясно-зелені нарукавні ромби. Урядом було уточнено й зведено розпис видатків ОККО при Міністерстві фінансів за 1918 рік, було розроблено також новий проєкт статуту Окремого корпусу кордонної охорони й осібний від нього проєкт статуту Кордонної митної варти.

Зауважу також, що 22 жовтня 1919 р. командир ОККО представив урядовцям УНР свою доповідь, у якій доводив необхідність залишити штат корпусу та штаб Подільської кордонної бригади у Кам’янці з додатком відомості про помешкання ОККО. Проте відновити корпус у його колишньому вигляді так і не вдалося, як залишилися марними подібні зусилля й у 1920 році. Формально ж Окремий корпус кордонної охорони проіснував до 1923 року й номінально був розформований вже на чужині разом з іншими частинами Армії УНР.