Павло Гай-Нижник

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ
І ГЕОСТРАТЕГІЧНЕ МІСЦЕ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
В КОНЦЕПЦІЇ ОУН(б)

Завантажити файл, PDF

Опубліковано: Гай-Нижник П. Зовнішньополітичні аспекти національно-визвольної боротьби і геостратегічне місце Української держави в концепції ОУН(б) // Україна дипломатична. – Вип.ХХІІ. – К., 2021. – С.51–70.

У статті висвітлюються зовнішньополітичні аспекти в ідеологічній концепції ОУН(б) в період від часу зміни становища і співвідношення сил на Східному фронті Другої світової війни у 1943 році та її трансформація протягом наступних повоєнних десятиліть до переддня віддновлення Україною своєї державної незалежності. Розкрито геополітичні розрахунки ОУН на збройне протистояння між СРСР та союзними США і Великобританією, початок пошуку співпраці Організації з західними демократіями, ставлення до загрози атомної війни тощо. Проаналізовано бачення Проводом ОУН(б) геостратегічного місця майбутньої Української Держави на міжнародній арені й, зокрема, на пострадянському просторі та на карті Центрально-Східної Європи. Висвітлено бачення ролі та місця незалежної України у міжнародній політиці, зокрема, й про можливі військово-політичні блоки, ролі України в ООН, ставлення до перспективи утворення Об’єднаної Європи, війни в Афганістрані, національно-визвольних рухів і Холодної війни, а також щодо розвалу Радянського Союзу, відновлення Україною державної незалежності та її місця у пострадянскому і європейському просторі тощо.

Питання зовнішньополітичної концепції в політиці ОУН(б) та її бачення гіпотетичної геополітичної конструкції навколо майбутньої Української Держави, у разі успіху національно-визвольних рухів у Центрально-Східній Європі та внаслідок розвалу за тих чи інших обставин Радянського Союзу після ІІ світової війни є цікавим і повчальним не лише з історичної точки зору, а й з огляду на вивчення логіки та тенденцій політичних стереотипів чи мислення й на майбуття, зокрема й щодо імовірних тенденцій розвою визвольної боротьби народів Російської Федерації та місця у новій дійсності України тощо¹.

¹ У різні часи та частина ОУН, що об’єдналася навколо С.Бандери у 1940 р. в подальшому називалася по-різному: ОУН революційна – ОУН(р), ОУН самостійииків-державників – ОУН СД, ОУН на Українських Землях – ОУН на УЗ, ОУН революціонерів-бандерівців – ОУН(р-б), а в еміграції – Закордонні Частини ОУН (ЗЧ ОУН). Аби уникнути плутанини чи непорозумінь, а також за для зручності читача, у назві статті цю Організацію уніфіковано як ОУН(б).

Як відомо, основною метою ОУН(б) у контексті боротьби з комуно-більшовизмом було: розвал московської тюрми народів (СРСР); домогтися свободи усіх народів, поневолених Москвою, та їхнього права на своє власне державне життя; знищення цілої комуністичної системи [2]. Саме з цих причин та умов, що кардинально змінилися з часу початку Світової війни, у серпні 1943 р. ОУН зібрала свій Третій Великий (надзвичайний) збір, який «розглянув минулу боротьбу і розробив плани на майбутнє» [33, арк.53]. Тож не дивно, що його учасники усвідомлювали доленосність та переломність історичного моменту, коли «німецько-більшовицька війна докорінно змінила політичні відносини в Україні і створила нову ситуацію у політичному світі» [33, арк.53]. Варто зауважити й на тому, що ОУН визначала тогочасну глобальну бійню не як світову війну, а як Другу імперіалістичну війну, яка 1943 року вступила у свою критичну фазу. Таким чином націоналісти засвідчили, що усвідомлюють справжні цілі обох протиборчих таборів й критично ставляться до національно-визвольної риторики офіційної пропаганди як з боку Москви чи Берліна, так і з боку Лондона чи Вашингтона тощо. З огляду на це, Провід ОУН на Українських Землях (ОУН на УЗ) передбачав, що людство перебуває «напередодні великої години національних революцій, які покладуть край злочинницьким війнам імперіалістів і зітруть з лиця землі тюрми народів – імперії» [33, арк.53–54].

Що ж до ситуації на східному європейському фронті та становища і перспектив українців у протистоянні головних воюючих імперіалістичних держав (Німеччини та Радянського Союзу), то Надзвичайний Великий збір у своїй постанові однозначно вказав, що не плекає ілюзій щодо цілей ані А.Гітлера, ані Й.Сталіна, заявляючи: «У нових відносинах наш народ, наша земля з її багатствами стали метою обох воюючих імперіалістів і територією найзапекліших воєнних подій. Розраховуючи на власні сили, український народ боровся і бореться надалі проти двох сильних та жорстоких нападників» [33, арк.53–54]. Відтак, зазначалося провідниками ОУН на УЗ, «у міру того, як зростає українська сила, перед нами знову і знову постає реальна і жива картина майбутньої держави України» [33, арк.53–54]. Тож, перш за все, єдиним ладом, «який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання у цілому світі», була система вільних народів у власних самостійних державах та усунення національного поневолення й експлуатації одного народу іншим [33, арк. 53–54].

Вже того ж року, окрім офіційно ухвалених документів і матеріалів, почали з’являтися публіцістичні праці, що ставили під сумнів ортодоксальну доктрину ОУН 1929–1941 рр. Так, наприклад, Й.Позичанюк («Д.Шахай») у другій частині («Тактика щодо російського народу») своєї праці «До питань боротьби за УССД» закликав українців відкинути сповідування «расистського» («зоологічного») націоналізму. Натомість його алгоритм поборення більшовизму передбачав «поступову ідею національної співпраці, миру й єдности на принципі волі, незалежности та дружби народів, як рівний з рівним. […] Ми ставимо питання в площину соціяльно-політичної боротьби насамперед не під гаслами національної ворожнечі, а національної єдности в боротьбі з режимом загальної павперизації, соціяльної нерівности, жорстокої експлуатації, визиску, безправ’я, приречености на жертву в інтересах партійної верхівки і т.д.» [13, c.205–206]. Автор закидав ортодоксам галоповану ідеологію «за вимріяну проблематичну українську імперію від Хусту до Казахстану», вигаданий поділ СРСР в невідомому майбутті й крутіж, як білка на колесі, у суто українськім колі проблем і мірил, що не наближало до вирішення нагальних проблем сучасності, й на противагу їм виступав за орієнтацію на розв’язання найближчих вузлів (на синицю в руках, ніж журавля у небі), а отже – взяти дійовий курс щодо залучення усіх чинників (в т.ч. й російського), що допомогли б розвалити СРСР і здійняти в ньому революцію (чи анархію), як першу й головну передумову для творення УССД. Він досить сміливо заявив: «Ми сьогодні боремось не з “одвічним північним ворогом”, “москалями”, “лапотниками” тощо (весь цей дешевий патріотичний мотлох треба вже рішуче викинути з ужитку в пропаґанді й узагалі в політичній термінології, познімавши, до речі, всі акценти з власного войовничого націоналізму, бо не націоналістичний галас нам потрібний, а націоналістична мета, в ім’я якої ми йдемо на все). Ми боремося не з російським народом, а з більшовизмом. Ми хочемо завалити не Росію, як символ російського патріотизму, не Москву (нагадуючи москалям усі історичні кривди – знайшли для того час! – а особливо більшовицькі кривди, перекладаючи відповідальність на весь російський народ) і не московську російську культуру, але тотальний більшовицький режим, більшовицьку (антинародню й антиросійську) культуру, червоний Кремль, як організатора й керівника грандіозної тотальної імперіялістичної машини, в поваленні якої ми зацікавлені» [13, c.207].

Й.Позичанюк («Д.Шахай») висунув думку вийти поза межі вузького суто національно-українського фронту, а надати йому обширу загальносоюзного, світового. Протиставити інтернаціоналізмові більшовиків «ідеологію й гасла не провінції», а гасла «найширшого справжнього демократизму, гасла перебудови “тюрми народів” на основі демократичних принципів», гасла соціального і політичного переустрою, завершення класової боротьби й знищення найбільш паразитарної класи інтернаціональної плутократії тощо, знесення державного капіталізму – гасла соціальної, політичної й національної революції і то в самій основі СРСР – в Росії насамперед [13, c.208]. Він переконував, що найпрогресивніші гасла на сході (в СРСР) будуть: «Воля народам – воля людині!» та «Єдиний фронт поневолених народів», що мали би йти поруч з гаслами проти «російського імперіялізму» тощо. «Ми не збираємось з москалями христити дітей. Але ми не збираємось христити дітей з власними “недопаростками”» – недвозначно заявляв автор [13, c.212–213]. Тож перша фаза боротьби, за теорією «Д.Шахая», була у спільному з російським та іншими народами розвалу СРСР, друга ж – у конфлікті з тими росіянами, які прагнутимуть відбудови Росії як імперії та поневолення України. Утім, був переконаний він, після розпаду більшовицької імперії, росіяни усвідомлять, що будь-яка нова імперія заперечує їхню власну свободу й вимагає величених матеріальних ресурсів і людських жертв. Підтримали думки Й.Позичанюка й такі ідеологи ОУН в Україні як В.Мудрий («Я.Борович»), М.Дяченко, О.Логуш («О.Степанів»), а вже пізніше взяли на озброєння й розвинули провідні публіцисти націоналістичного підпілля в Україні як О.Дяків («О.Горновий»), К.Зарицька («У.Кужіль»), П.Федун («П.Полтава») та інші.

Саме тому, зазначалося у рішеннях ІІІ Великого (надзвичайного) Збору, ОУН «бореться проти імперіалістів та імперій, бо в них пануючий народ культурно, політично та економічно використовує інші народи», зокрема проти Радянського Союзу і німецької нової Європи [33, арк.53]. При цьому наголошувалося, що боротьба ця є світоглядною та ідеологічною, тобто не лише проти безпосередньо імперських державних утворень, а й проти «інтернаціоналістичних і фашистських програм та політичних концепцій, оскільки вони є загарбницьким інструментом політики імперіалістів», а отже й проти російського комунізму і німецького націонал-соціалізму [33, арк.53]. Виходячи з вищевказаного, ОУН на УЗ наголошувала, що усвідомлювала прихований сенс тих, хто заявляє про «звільнення» чи «брання під опіку» інших народів, бо за лукавими словами приховується огидний зміст – гноблення, насильство, пограбування. Тож ОУН на Українських Землях відкрито заявила, що боротиметься проти російсько-більшовицьких та німецьких загарбників до того часу, поки не звільнить Україну від усіх «захисників і визволителів», допоки не буде збудовано Українську Самостійну Соборну Державу.

Чи сподівався Провід ОУН на УЗ вироблення нового сприятливого геополітичного становища у національно-визвольній боротьбі за Українську Державу проти СРСР? Так. І підставою цьому служили протиріччя між союзниками у Другій світовій війні. Народний комісар внутрішніх справ УРСР В.Рясной, наприклад, 20 листопада 1944 р. повідомляв народному комісарові внутрішніх справ СРСР, генеральному секретареві державної безпеки Л.Берії, що серед чільких кіл ОУН та УПА в Україні ширяться чутки про неминучість збройного конфлікту між союзниками і СРСР в результаті якого Україна отримає незалежність. Неминучість збройної сутички між союзниками і СРСР аргументувалася твердженням неможливості мирного вирішення питання про післявоєнні кордони Польщі та її державний устрій, а також небажаністю для Великобританії факту існування на континенті Європи могутньої Радянської держави. Відтак, мовляв, ОУН розраховувала на пряму військову допомогу з боку Англії в разі організації збройного повстання українських націоналістів проти СРСР. В.Рясной також доповідав Л.Берії, що інструктор бойової підготовки окружного Проводу ОУН по Львівській області П.Дьячишин показав: «...Якщо раніше у націоналістів була надія на те, що німці зможуть розгромити Червону Армію, а самі в цій жорстокій боротьбі значно ослабнуть і створиться перспектива встановлення “самостійної України”, то тепер націоналісти про німців вже не згадують, а сподіваються на нових союзників – англійців. У даний час серед націоналістів стали посилено мусувати чутки про те, що після розгрому Німеччини безсумнівно виникне війна між Радянським Союзом і союзниками в особі Англії та Америки і тоді настане переддень національних революцій в Європі, в процесі яких українські націоналісти за підтримки англійців та американців зможуть домогтися самостійності України, яка стане буфером між Росією і “демократичною” Європою» [28, c.433–434]. І далі звітувалося, що на початку вересня 1944 р. у Радванецькому лісі Радехівського району відбулася нарада командирів сотень УПА, що проводилася представником від обласного і крайового Проводу ОУН, який заявив про неминучість війни між СРСР і союзниками, говорив про завдання УПА в процесі цієї війни і про безсумнівну підтримку оунівців англійцями та американцями в боротьбі проти Радянського Союзу.

Очільник НКВС УРСР повідомляв також у Кремль зі Львова, що до його відомства останнім часом надійшли агентурні матеріали, які, своєю чергою, відображали тенденції керівних кіл ОУН переорієнтуватися в своїй політиці на Британію та США. Він стверджував, що серед провідного складу ОУН йшли розмови про підготовку повстання проти Радянської влади в західних областях України до моменту закінчення війни з гітлерівською Німеччиною. Окреслюючи повстання на цей час, оунівці розраховували, перш за все, на можливість виникнення на той час розбіжностей між Радянським Союзом та Англією з питання територіальних меж і державного устрою Польщі. Більше того, оунівці (за відомостями радянської розвідки) розраховували й на збройне зіткнення між СРСР і Великою Британією. У зв’язку з таким розрахунком, в ОУН сподівалися, що Англія в той момент буде зацікавлена в повстанні і підтримає всі вимоги українських націоналістів, аж до збройної допомоги в боротьбі проти Радянського Союзу [1, арк.72–73].

Свідчать про такі сподівання націоналістичних кіл щодо майбутнього зіткнення між СРСР та союзними державами Заходу й документальні факти. «На місце імперіялістичної Німеччини прийшла друга европейска (і азійська) імперіялістична суперниця, тим більш грізна й небезпечна, що овіяна легендою перемоги над гітлеризмом і з експортовим ідейно-політичним багажем, що знаходить покупця також на внутрішніх ринках англійської імперії. Це є нова, відроджена большевицька Росія, що на руїні Німеччини успішно капіталізує свою перемогу. Для Англії, таким чином, війна не закінчена, і перед нею на всю широчінь стає питання третьої европейської війни», – виснувалося навесні 1945 р. у Декларації Проводу ОУН на УЗ «Про закінчення Другої світової війни в Європі», де було змальовано міжнародне становище й підведено підсумки та уроки війни, а також здійснено аналіз ідейно-політичних основ та перспектив українського національно-визвольного руху [4, арк.8; 7]. Не розв’язувало протиріч і визвольних прагнень поневолених народів, на думку керманичів ОУН, й творення Організації Об’єднаних Націй (ООН), які заявили, що «ми й на хвилину не сумніваємося, що ця організація ролі, яку вона собі декляративно ставить не сповнить», а відтак «це раз доказує, що людство прямує до нової війни, може ще більш жорстокої, як досі» [7, c.125–126].

Надзвичайно цікавою і показовою з цього приводу є доповідна записка від 6 жовтня 1944 р. обергруппенфюрера СС Г.Бергера райхсфюреру СС і райхсміністру внутрішніх справ Г.Гіммлеру про бесіду напередодні з С.Бандерою. Так, коли Г.Бергер «чисто теоретично запропонував йому уявити, що було б, якби Німеччина уклала з Росією якийсь мир», то така можливість «явно вразила» С.Бандеру. «Він настільки переконаний у перемозі Англії та Америки, – наголошував Г.Бергер, – що до цього дня ні про що подібне взагалі не думав» [28, c.327–328]. Крім того С.Бандера заявив німцю, що його рух став таким потужним і знайшов так багато прихильників, що Й.Сталіну не вдасться його придушити (вже один лише натяк на свободу землі дав би стільки добровольців, що види на успіх в цій боротьбі були б очевидні). До того ж, вважав С.Бандера, Й.Сталінові після закінчення війни напевно спочатку доведеться взятися за інші народи і виразно залишити Україну в спокої (при цьому, як зауважував Г.Бергер, він мав на увазі німців). Він також довго розмірковував, що успішне повстання проти Й.Сталіна можна буде розгорнути лише тоді, коли російсько-українському народові більше не буде загрожувати небезпека ззовні [28, c.328].

Проте слід зауважити, що натомість безпосередній керівник національно-визвольної боротьби в Україні Р.Шухевич не мислив так спрощено і прямолінійно як емігрант С.Бандера і не вірив у настання швидкої війни між західними союзниками та радянським режимом й розраховував на протисталінську тривалу боротьбу, про що й зазначив у своєму зверненні до командирів і бійців УПА від 1 січня 1945 р. [12, c.165]. Не вірив у війну СРСР з союзниками й інший провідний діяч ОУН М.Лебедь, який в одному з листів до Р.Шухевича у січні 1945 р. вказував, що розрахунки на нову світову війну між Заходом і СРСР були утопічними, а боротьба за Українську державність буде тривалою [14, c.7].

До рук радянської держбезпеки потрапив також і зміст листа С.Бандери з Мюнхена до Р.Шухевича від 18 листопада 1945 р., в якому перший, зокрема, писав: «...Ясно, що тепер очевидним є політичний, дипломатичний конфлікт між Радянським Союзом, з одного боку, і союзниками – з іншого. Союзники твердою постановкою питання хочуть змусити більшовиків відступити на лінію 1939 р. Наполеглива політика більшовиків може призвести до війни. Ситуація подібна до тієї, яка була в 1940–1941 рр. ...Тут наша власна зацікавленість і основне завдання. Власними силами і за допомогою союзників реалізувати нашу власну концепцію – революцію народів» [28, c.377]. Про війну між США та СРСР у щонайскоршому часі С.Бандера писав й Я.Старуху у листі від 4 березня 1946 р., який дає певне уявлення про систему координат його політичного мислення. «Абстрагуючи від дрібних тактичних розгривок і ходів на світовій шахівниці, не дивлячись на ту цілу флюктуацію з замкненими очима у відношенні до політичних актуалій, “ворожу”, що війна буде в близькому часі. Кажу “ворожу” тому, що тої оцінки не дедукую з теперішнього стану і розвою ситуації, тільки спираю свій погляд на оцінці історичної й політичної конечности. Того процесу, до якого усі партнери вносять свій уділ своїм існуванням і діянням, що є їх природою, але якого то процесу ніхто не опановує, бо він, як зложене явище, має свою власну закономірність, напрям і ритм, – не обтяжуючи себе обґрунтованою аналітикою, елементарно розмірковував С.Бандера. – А дальше у мене доходить до голосу відчуття і політ[ичний] інстинкт. У висліді усего думаю, що війна буде скоро…» [15, c.746–747].

Варто додати, що С.Бандера й пізніше не відступався від цієї концепції. Так, наприклад, 31 березня 1950 р. у своєму першому інтерв’ю для п’яти представників американської преси у маленькому готелі в Грюнвальді, що розташовувався у горах Баварії поблизу Мюнхена, він говорив про потребу допомоги українському національно-визвольному рухові з боку США, про те, що СРСР готує нову війну проти західних союзників і що невдовзі в Радянському Союзі мав відбутися державний переворот і національно-державні революції, а також про сформований антибільшовицький блок для підтримки повстання [30–32; 34–41]. Перед зустріччю представник С.Бандери також заявив журналістам: «Ми декілька разів намагалися встановити відповідні контакти з американською армією… Ми б хотіли запропонувати цінну інформацію, яку маємо з середини СРСР. Натомість, ми просимо лише про дозвіл проводити свою роботу на території окупованої Німеччини і невеличку американську допомогу у тренуванні та оснащенні наших підпільних бійців. Але ми так і не отримали від американців відповідей на наші спроби. Тому ми хочемо мати справу лише з представниками високого рівня, яким можемо довіряти» [32].

Після нього журналісти побачили в оточенні кремезних приватних охоронців С.Бандеру – «невеликого чоловіка із блакитними очима, на зріст ледве 165 см (5`5``) із ямкою на підборідді» [38]. С.Бандера застеріг західні держави від легальної співпраці з Совєтами, наголосивши, що Росія мобілізується для світової війни, що його група отримала дані розвідки про те, що Радянський Союз розпочне справжню тотальну війну після того, як переконається, що не зміг досягнути своїх цілей через холодну війну, а також додав, що можливо ці відомості вже досягли й контррозвідки США (CIC), але в нього немає з нею контактів, проте запевнив, що українці підтримають західні сили у війні проти Росії, якщо їм буде гарантована національна незалежність [36–40]. Він вмовляв західні країни заохочувати підпільні рухи (такі, як український) в середині Росії та її сателітів і таким чином прискорити той день, коли він зможе організувати успішну революцію проти Кремля та наголосив, що революційний переворот в Росії є лише питанням часу і що його послідовники надзвичайно активні в УРСР [41]. Він також додав: «Із зростанням нашої революції ми маємо намір атакувати в Україні авангард радянського режиму – війська НКВС (секретна служба) – паралізувати весь державний устрій. Ми започаткуємо штурм режиму і певні, що інші нації під режимом будуть так само готові, як і українці» [32]. Повоєнне ж життя змушувало вносити певні корективи як щодо діяльності революційно-визвольного підпілля в Україні, так і щодо окремих ідеологічних засад діяльності ОУН на Українських Землях. Відзначно, що серед революційних кличів, які висувалися ОУН на найближчий період у боротьбі поневолених народів СРСР, окрім гасел про повалення сталінської імперії та вимог встановлення національних урядів і національно-політичного самовизначення та державного відокремлення, покликаних свобідною волею народів, присутній був й заклик: «За повну демократизацію всього державного і суспільного життя» [7, c.133].

У 1950-х Провід ОУН вважав, що майбутня Українська Держава не могла входити до міждержавних союзів (спілок), тобто мусила б дотримуватися нейтрального статусу («українському народові не можна входити у ніякі союзи – федерації»). Така позиція обумовлювалася побоюванням потрапити під вплив чи підпорядкування більш потужніших держав-сусідів тощо, а відтак усі контакти з іншими народами і державами могли розглядатися лише на підставі як «рівні з рівними» [19, c.6–7]. Водночас, під час суперечок між Закордонними Частинами ОУН (ЗЧ ОУН), Проводом ОУН на Українських Землях та Закордонним Представництвом Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР), С.Бандера (ЗЧ ОУН) критикував ЗП УГВР за те, що «його політична практика являється безпринципною орієнтацією на США», звинувачуючи Вашингтон у тому, що «американська політика відносно України і інших підсовєтстських народів виразно взяла курс на піддержку проросійської єдинонеділимської концепції й московських імперіялістичних сил, цілком ігноруючи визвольні змагання України за державну незалежність» [9, c.323–324]. І це виглядало досить дивно, адже С.Бандера сам шукав допомоги та підтримки США і навіть заявляв про це публічно через пресу, а звинувачення УГВР у несамостійницькій щодо державності України політиці являло собою ніщо інше як маніпуляцію. Більше того, після «викриття» Америки, що «виразно взяла курс на піддержку проросійської єдинонеділимської концепції й московських імперіялістичних сил», вже за кілька абзаців С.Бандера буквально стверджував цілком протилежне: «США є ведучою й головною силою цілого західнього протибольшевицького бльоку, а по-друге, американська політика на цьому відтинку виявляється досить опреділеною й активною, знаходиться в значно дальшому розвитковому ступені, ніж політика будь-якої іншої західньої держави, які ще не виходять зі стадії досліджування неактивної повздержливости» [9, c.324, 325].

Про яку ж саме співпрацю з США та їхніми союзниками йшлося у С.Бандери? Перші спроби Референтури зовнішніх зв’язків УГВР встановити контакти з США і Великобританією через Югославію та Італію у 1944–1945 рр. були невдалими. Але влітку 1945 р. перші зустрічі представників ЗП УГВР і властей США в Цвікау та Ерфурті вже відбулися завдяки зусиллям С.Камінського через працівника американської розвідки (СІС) С.Сгубіка, що мав українське походження [10, c.25]. На початку ж 1950-х зав’язалися вже й перші домовленності й з представниками адміністрації у Вашингтоні (з українського боку перемовинами займалися оунівці М.Лебедь, о. І.Гриньох, С.Камінський, М.Прокоп). Йдеться, зокрема, про те, як згадував член Проводів ЗЦ і ЗЧ ОУН (до 1948 р.) і член Проводу ОУН на УЗ, один із співзасновників УГВР М.Прокоп, що на початку 1950-х рр. ЗП УГВР уклало домовлення з діловими колами американського уряду про допомогу українському визвольному рухові під керівництвом УГВР у провадженні зовнішньополітичних акцій. «Зв’язки зі згаданими діловими колами, – наголошував М.Прокоп, – були послідовним продовженням тих заходів, які ОУН і УПА та підготовча комісія для створення УГВР провадили ще під час німецької окупації України для того, щоб донести інформації про становище в Україні до відома західних демократій, себто пробитися з ізоляції, в якій нацисти відгороджували Україну і її боротьбу від аліянтів» [10, c.6].

Одержував допомогу коштами і у нав’язуванні зв’язків з українським підпіллям від західних демократій, союзних до Сполучених Штатів, зокрема від розвідки Великобританії й Провід ЗЧ ОУН на чолі з самим С.Бандерою [10, c.7]. Зауважу, що саме тоді Форін Оффіс активно працювала з російською шовіністичною формацією «Національно-Трудовий Союз» (НТС), з Суданом та з УРСР в контексті ООН (проти чого виступали ЗЧ ОУН), а в сердцевині цієї розвідки діяльність ЗЧ ОУН відфільтровував радянський агент К.Філбі чи у ФРН, де через німецьку Організацію Ґелена з ЗЧ ОУН співпрацювали співробітники розвідувальної служби Західної Німеччини Г.Фельве та Г.Клеменс [10, c.59; 11, c.103–130; 22, c.153–155]. США ж ніяк не порушували політичну незалежність УГВР, яка стояла у своїй діяльності на принципах, схвалених Великим збором УГВР у липні 1944 р. і серед яких, зокрема, було чітке визначення, що вона твориться на принципі повної незалежності своїх прагнень від впливів сторонніх сил і чинників. І, зрештою, літаками тих же західних демократій (США та Британії), зі згоди С.Бандери, у травні 1951 р. до України були переправлені член-засновник УГВР і член Проводу ОУН В.Охримович (як представник ЗП УГВР) та член Проводу і шеф СБ ЗЧ ОУН М.Матвієнко (як представник ЗЧ ОУН) як і багато інших, які зрештою потрапили до рук радянських спецслужб².

² Так, наприклад, у травні 1951 р. парашутами у Синявських лісах біля Любачева приземлилася група з чотирьох осіб, у травні 1952 р. групу також з чотирьох осіб гумовими човнами з підводного чорна було висаджено на березі в районі Стільо, а в травні 1953 р. було здійснено дві висадки аеростатами до Латвії та Естонії з західнонімецьких суден, що були зафрактовані Організацією Ґелена й контрольвані англійськими спецслужбами тощо [10, c.65–66].

У цьому контексті логіку тактики дій і стратегії політики на зовнішньому фронті Проводів ОУН на Українських Землях і УГВР доступно пояснював П.Федун («П.Полтава»), який писав з цього приводу: «Ставлячи в нашій визвольній революційній боротьбі на власні сили, ми разом з цим усвідомлювали собі той факт, що нам приходиться вести нашу боротьбу проти однієї з найсильніших мілітарних держав світу, проти імперії, яка сьогодні панує над 1/6 земної кулі із 200 мільйонами людей у ній. Наш противник – міцний. Питання про союзників у нашій визвольній протибольшевицькій боротьбі стає тому перед нами як одне з важливих питань нашої революційної стратегії» [17, c.193]. Нав’язування співпраці з західними державами й спроби отримати від них політичної і матеріальної допомоги для національно-революційної боротьби та інформувати Захід про УПА першою почала 1944 р. Референтура зовнішніх зв’язків /P33/ на чолі з генеральним секретарем УГВР для зовнішніх справ М.Лебедем [10, c.20]. Ще раніше, у 1942 р. Провід ОУН розпочав перші спроби перемовин з поляками (з представниками підпільної формації «Związek Walki Zbrojnej» («Союз збройної боротьби»), які відновилися 1943 р. і завершилися підписанням 10 лютого 1944 р. «Протоколу» між ОУН і ЗВЗ (у порозумінні з Делегатурою Польського екзильного уряду в Лондоні), в якому йшлося, між іншим, і про зацікавленість в існуванні самостійних Української і Польської держав [5; 29].

І саме звідси веде свій початок не лише спроба налагодження ОУН контактів з західними демократіями, але й народжується концепція Антибільшовицького блоку народів (АБН). А про необхідність залучення у союзники до українського фронту й інших народів, зокрема й росіян, ще 1943 р. писав цитований вже вище Й.Позичанюк, а за ним і П.Федун, О.Дяків, У.Кужіль та інші. Саме тому О.Дяків («О.Горновий») зауважував, що «відокремлення України звернене не проти російського народу, а виключно проти російсько-большевицьких імперіалістів, знищення яких є також в інтересах російського народу. Змагаючи до відокремлення України і перебудови СРСР, на незалежні держави всіх народів СРСР, ми рівночасно прагнемо до якнайтіснішої співпраці в політичній, економічній і культурній галузях з російським народом як і з усіми іншими народами» [8, c.157]. Разом з цим, восени 1954 р. в інтерв’ю журналістові німецької радіостанції в Кельні Гоппе С.Бандера вкотре нагадає, що метою ОУН є «відновлення Самостійної Української Держави в національних етнографічних кордонах з демократичною системою урядування, яка гарантувала б всім громадянам України демократичні свободи в усіх ділянках життя, а головно в ділянці духового, культурного, політичного і соціяльного буття» [3; 25]. Водночас у нього таки розвіялися сподівання на початок війни США і Британії проти СРСР, що поклала б початок визволенню України, і в одному з останніх своїх інтерв’ю у лютому 1959 р. він мусив визнати: «Переживаємо тепер затяжний етап у визвольній боротьбі й невідомо коли прийде дальша її фаза, бо це узалежнюється теж і від розвитку світового політичного положення» [21].

Тим часом майбуття принесло у світ Холодну війну, а ОУН втратила багатьох своїх харазматичних провідників, зокрема й С.Бандеру (ЗЧ ОУН) та Р.Шухевича (ОУН на УЗ). На початку 1960-х провідники Організації надихнулися ілюзією революційної ситуації в СРСР, за яку вони сприйняли появу т.зв. «шестидесятників», посилення дисидентського руху в СРСР загалом й в УРСР зокрема, низку народних протестів і повстань на теренах Радянського Союзу (Норильськ, Темір-Тау, Новочеркаськ та ін.). Відтак Провід ОУН (революціонерів-бандерівців), як почали себе називати ЗЧ ОУН, який перебував в еміграції, сприйняв низку протестних виступів, страйків і новий виток судових процесів над дисидентами як зародження нової революційної хвилі, які покладуть початок кінцю радянської влади в Україні й призведуть невдовзі до краху Радянського Союзу внаслідок вибуху ланцюга національно-визвольних революцій [2]. Тоді ж (у 1964 р.) ОУН заманіфестувала, що «схвалює концепцію “об’єднаної Европи”, поскільки вона основана на принципі суверенної добровільности міжнароднього спілкування окремих націй» [6, c.16, 17–18; 26, c.80]. Невдовзі (у 1967 р.) було заявлено також, що майбутнє України лежить на сході Європи, а тому поставало завдання зв’язати ті великі простори з Європою в політичному, культурному, економічному і мілітарному аспектах, бо лише тоді Україна сповнить свою місію на грані двох світів. СРСР мав бути розвалений, а Московщина втримана в етнографічних межах задля стримування її експансії й тому українська нація повинна плекати дух мілітаризму і кожночасної боєготовності.

Допускалися наступні військово-політичні союзи:

а) Далекосхідний: Японія, Китай, Зовнішня Монголія, Сибірська республіка (якщо Сибір відділиться від Росії й усамостійниться), Ідель-Урал, Україна;

б) Південний пакт (якщо ці країни усамостійняться від Московії): Туркестан, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизія, Північний Кавказ, Козаки, Україна;

ба) Південно-азійський пакт (якщо Московія втримає під своєю владою перелічені вище країни): Афганістан, Персія, Туреччина, Україна;

в) Західний союз: Україна, Білорусь, Польща, Литва, Латвія, Естонія, можливо – Фінляндія.

Додавалося також, що в інтересах України є існування Польської держави, яка б стримувала німецький тиск на схід, позаяк об’єднана в перспективі Німеччина, як передбачали геополітичні стратеги ОУН(р-б), «стане сильною європейською потугою, яка може в майбутньому серіозно загрожувати інтересам української держави» [6, c.21–22]. Через таку загрозу, мовляли оунівські експерти, Польща змушена буде жити в згоді з Україною, яка, своєю чергою, підтримуватиме Чехію та Словаччину.

План розділу СРСР (1949 р.), який приписували Романові Шухевичу

Передбачалося, що Україна знайде своє місце в європейському ринку, а щодо ідей і концепцій об’єднаної Європи, то Київ не був би проти них. А от щодо членства (як і в ООН), то усе мало залежати від того, які принципи будуть покладені в основу цих об’єднань і чи з точки зору інтересів української нації, Україні буде вигідне приступлення до такого об’єднання, адже вона мусила б мати у них своє належне місце. Загалом же прогнозувалося, що «Українська держава потребуватиме щонайменше двадцять років своєї розбудови і впорядкування народнього господарства та закріплення всіх ділянок життя народу» [6, c.22]. Тож саме тому й потрібні би були вищезазначені військово-політичні союзи, аби за цей час не викликати передчасного конфлікту з Московщиною.

На IV Великому зборі ОУН(р-б), що відбувся навесні 1968 р. новий провідник Я.Стецько нагадав, що Україна захищає національний принцип організації світу, суверенність нації та соціальну справедливість [23, c.35]. Великий збір заявив, що підтримує старе гасло «Свобода народам – свобода людині!» й схвалив чергове гасло боротьби: «Київ проти Москви!» [18, c.49]. Тоді ж передбачалося, що Українське Державне Правління (УДП), як речник суверенітету нації, мало увійти (в тому числі й за допомоги української еміграції) у дипломатичні взаємини з державами, що визнають незалежність України і повинне буде встановити з ними всебічні вільні взаємини. УДП також буде готове визнати й надати підтримку революційно-державним правлінням народів, які повстануть проти Росії [18, c.143]. Україна відмовлялася б від позаблокового статусу, а натомість (з огляду на політику забезпечення інтегральності держави, зокрема щодо Росії) повинна була б ініціювати політично-військові союзи з державами, інтереси і безпека яких будуть сходитися з інтересами й безпекою України [23, c.145–150]. Утім, при цьому беззастережно відкидалися будь-чиї претензії на українські етнографічні землі й, відтак, «передумовою співпраці і приязні України з її сусідами є визнання обома сторонами принципу державної незалежности і етнографічного принципу як основи для територіяльного розмежування» [23, c.181]. Отже, ОУН(р-б) бачила Українську Самостійну Соборну Державу як єдиний державний організм усіх українських етнічних земель.

Щодо міжнародних відносин та зовнішньої політики, ОУН(р-б) залишалася на позиції, що не лише російсько-радянська імперія має розпастися, а й мусять прийти до занепаду й західні європейські імперії. Проте перебудова їхніх нещодавніх колоній на незалежні суверенні національні держави повинна здійснюватися не за колишнім колоніально-адміністративним принципом, але згідно з національно-етнічних підстав. ОУН(р-б) також виступала проти двополярності світового укладу, передбачаючи його безперспективність, позаяк число держав, які володіють атомною зброєю дедалі збільшуватиметься. Відтак, зазначалося, що кожного часу на розвиток міжнародних подій, зокрема на рівновагу сил у світі, «великий вплив мають і матимуть нові технічні та наукові досягнення, зокрема практичне застосування нуклеарної енергії для мирних і воєнних цілей» [23, c.170]. Тож у цьому висновку від ОУН(р-б) цілком прозоро проглядається бачення перспективи до оволодіння майбутньою Українською Державою атомними технологіями та атомною зброєю. І саме незалежна Україна, на тогочасну думку провідників ОУН(р-б), відіграватиме провідну ролю у світовому процесі розгортання національно-визвольних рухів та мала стати вагомим світовим гравцем у часи, коли розвиток міжнародних відносин «сприятиме у ще більшій мірі поліцентралізації і фраґментаризації політичних, воєнних і господарських бльоків, що уможливить творення нових силових центрів» [23, c.172].

Чи покладалася ОУН(р-б) на визволення України з-під комуно-більшовицької окупації внаслідок ядерної війни? Відповідь однозначна – ні. Усвідомлюючи ядерну загрозу, Організація не воліла такого вирішення проблеми державності, позаяк розуміла катастрофічність подібного розв’язання питання, адже у цьому разі Україна ставала би ціллю удару у відповідь і, як наслідок, могла би перетворитися на ядерне попелище [24, c.202–204]. І про це виразно було сказано у постановах IV Великого збору ОУН. Згодом Я.Стецько додавав з цього приводу наступне: «Причина моральної й ідейної кризи, що постала у відхристиянізованому світі з приводу страху перед термоядерною зброєю, ідеологічно й мілітарно-політично на ділі не існує в Україні тому, що розвал московсько-большевицької імперії здійсниться шляхом національно-визвольних революцій, проти яких окупанти не спроможні застосувати термоядерної зброї. З другого ж боку, “термоядерний пат” великих потуг також виключає термоядерну зброю, як засіб практичного застосування, подібно, як у минулому великі потуги зрезигнували з хемичної і бактеріологічної війни» [24, c.31–32].

Так само в ОУН(р-б) не вважали, що українську державність можливо буде досягнути виключно за допомогою зовнішніх сил чи внаслідок війни західного світу з комуністичних блоком на чолі з СРСР. Так, наприклад, Л.Шанковський (як, власне, й С.Бандера, Я.Стецько та інші), вважав, що «стороння інтервенція не впливає корисно на розвиток революційної ситуації, навпаки – вона шкодить йому» і що «навіть “палацевий” чи “революційний” переворот у Кремлі, здійснений, напр., для “демократизації” імперії, не означатиме ще завершення української визвольної революції та досягнення революційної мети українського народу. Еволюційний шлях чи стороння інтервенція можуть принести ідентичні наслідки» [24, c.157, 163]. Він був переконаний, що «ні еволюційним шляхом, ні з допомогою сторонньої інтервенції визволення України не можна досягнути» і що «обидва ці шляхи (еволюція і інтервенція) можуть мати для української справи катастрофічні наслідки», тож здобути Українську Державу Організація мала намір через національну і соціальну революцію й національно-визвольну боротьбу українського народу [24, c.42, 161].

Згодом, восени 1974 р., звертаючись до українців, що служили у лавах Радянської армії, делегати V Великого збору ОУН(р-б) заперечували поширене твердження нібито Організація прагне визволення України з-під комуністичної окупації навіть шляхом атомної війни [18, c.5]. «ОУН взагалі проти війни чужих держав на українській землі, бо це принесе знищення нашому народові. Але московські окупанти розташовують на Україні зброю масового нищення, і в майбутній війні, до якої вони готуються, хочуть, щоб уся сила відплатного атомного удару їх противників впала на Україну. Тому ОУН висунула іншу альтернативу: національно-визвольні революції поневолених націй, які зсередини розвалять російську тюрму народів і усунуть небезпеку атомної війни», – зазначалося у збірникові матеріалів і постанов V Великого збору [18, c.27–28].

Водночас ОУН не розглядала Україну як периферію світових процесів, а «завдяки її геополітичному положенню, економічним багатствам, кількості населення, революційно-динамічному людському потенціялові, ідейно-політичній концепції нового справедливого ладу в геополітичному просторові Европи та Азії», бачила її світовою проблемою міжнародної політики. Передбачалося, що в міжнародному контексті, незалежна Українська Держава «буде ґарантією незалежности східньоевропейських і сумежних азійських народів», а «гармонійна політична і господарська співпраця вільної України з тими народами широко відчинить двері для оздоровлення відносин на Сході Европі та сумежної Азії і матиме велике значення для дальшого майбутнього цілої Европи» [18, c.302]. Відтак буде зруйновано тюрму народів (СРСР) на євроазійському просторі, що матиме вирішальне значення для нового укладу сил на інших континентах.

У ставленні ж до ідеї об’єднаної Європи в ОУН(р-б) 1970-х існувало два бачення. У випадкові, коли б заіснувала міцна об’єднана Західна Європа на базі Європи-батьківщини (а не соціалістичного намагання неґувати чи применшувати вагу націй), з проекцією деколонізації європейського континенту (себто ліквідації Радянської імперії і привернення національно-державної незалежності поневоленим в СССР і в сателітних країнах народам), – то такий розвиток подій визнався позитивним і тоді б Західна Європа відіграла б свою творчу ролю для впорядкування відносин і тривалого справедливого миру не лише на європейському континенті. Проте ідея західноєвропейської федерації з панівною ролею тої чи іншої потуги, як передбачав Провід ОУН(р-б), буде новою імперіальною формою, а запанування соціалістичних партій в різних країнах Західної Європи – уможливить Москві інфільтрацію і демобілізацію цієї формації. Відтак в ОУН(р-б) вважали, що Західна Європа не може творити жодної іншої тривалої конструкції, як тільки мілітарно-економічну задля оборони від нападу Москви, з перспективою підтримки визвольної боротьби поневолених в СССР і сателітних країнах народів.

В умовах сильної Західної Європи тогочасна двобігуновість сил стала би б неможливою, позаяк її (з Великою Британією включно) економічний і технологічний потенціал, перевищував би потужності СРСР. Тож ОУН(р-б) розглядала об’єднання Західної Європи як створення важливого протиросійського бастіону, а не тривалу конструкцію. Адже Західна Європа – це тільки частина Європи і тому до ідеї об’єднаної Європи поневолені нації зможуть зайняти незалежне становище тільки тоді, коли будуть мати свої незалежні національні держави. При цьому, додавалося, що економічна інтеґрація західних держав та намагання створити європейську федерацію чи конфедерацію можуть служити для Москви за претекст, щоб твердити, що в Європі період «малих» незалежних держав минув і що інтеґрація на Заході вимагає інтеґрації і втримування «федеративних» зв’язків на Сході. Таким чином робився висновок: розбудова європейського мілітарного потенціалу (з атомним включно), за партнерства та союзу з США, – в інтересі вільних і поневолених націй, якщо буде здійснена відповідна передумова, якою є політика визволення поневолених народів. Вказувалося також на існуванні проблеми не роззброєння вільного світу, а навпаки – його доозброєння, зокрема конвенціональною зброєю. І в цьому важливу ролю ОУН(р-б) надавала психологічно-політичній війні, як передумові повстанської, що мала би перейти у визвольну конвенціональну справедливу війну поневолених націй проти російського окупанта, які являли собою духову надпотугу і вирішальну силу епохи [18, c.306–307].

Провід ОУН(р-б) наголошував також, що «протиставляється всякій дискримінації націй, расизмові, старшобратству, антсемітизмові, теорії будь-якого герренфольку, націонал-соціялізмові і всякого роду тоталітаризмові», прагне досягти «порозуміння з польським народом на засаді етнографічного визначення кордонів між обидвома народами і на засаді респектування держави кожного з них та спільного фронту проти спільних ворогів», що «бореться проти російської імперії, а не проти держави російського народу на його етнографічній території», а за природних союзників України вважав, перш за всіх, «народи, поневолені в СССР та в сателітних країнах» [18, c.315–316]. При цьому, за безумовного опертя на власні сили українського народу у національно-визвольній боротьбі, керівництво Організації враховувало, що імперативи визвольної боротьби українського народу вимагали брати до уваги усі можливості використання міжнародної кон’юктури і різних специфічних ситуацій (напр., напруження між СРСР і Китаєм чи США) для висунення і позитивної розв’язки українського питання [18, c.316–317, 319]. Якщо ж Захід був би не в силі реалізувати, скажімо, офензивний наступ на Росію за визволення поневолених народів, зокрема, на трибуні ООН, то ОУН(р-б) виступала за розв’язання ООН (як форуму російської і комуністичної диверсії та пропаганди) й створення іншої міжнародної організації з речниками вільних і поневолених націй, а не з агентурами Москви. Як наслідок мали би постати вільні, суверенні національні держави, а усілякі державні «унії», «союзи», «федерації» тощо в ОУН(р-б) вважалися історичними анахронізмами й облудними гаслами імперіалістів для обману народів («Хартія [O]ОН, резолюція [O]ОН про деколонізацію і Універсальна Деклярація прав людини мають бути здійснені в усьому світі») [18, c.320–322].

У 1980-ті ОУН(р-б) увійшла з вкотре повторюваними твердженнями, що нарешті «приходить епоха революцій і визвольних воєн» та з упевненістю, що «перед визвольними націоналізмами не втримається ніяка термоядерна зброя, бо вона теж є в наших руках», що «нації повстали, їх нічим не зламати!» й що тепер українську альтернативу, яку Захід знехтував у Другій світовій війні, «не знехтують вільні народи в Третій світовій війні, якщо не схочуть самі зі своїми жінками й дітьми піти з димом пожарів» [16, c.10]. Тоді ж, восени 1981 р. VI Великий Збір ОУН розглянув політичне становище у світі, в СРСР і зокрема в Україні й ОУН знову оголошувала переддень національної революції [27, c.6]. У зверненні VI Великого Збору до українців у вільному світі від імені його президії, зокрема, зазначалося про те, що визріває черговий етап української визвольної боротьби, етап масового героїзму [27, c.101–102]. Однією ж з центральних проблем обговорення на Великому зборі 1981 р. було питання загрози ґлобальної чи обмеженої термонуклеарної війни, альтернативою якій було визнано національно-визвольні революції України й інших поневолених народів³. Я.Стецько («Ст.Осінський») з цього приводу зазначав: «Концепція обмеженої термоядерної війни не є жодною розв’язкою світової політичної кризи, бо вона може привести до необмеженої ядерної війни. Тому постає наша альтернатива, яка, покищо, ще в потенційному стані щодо динамічного її розуміння офіційним Заходом. Вона не є вже в шухлядах, як резерва, але як предмет міркувань» [27, c.53].

³ За десятиліття дружина Я.Стецька й провідниця ОУН(р-б) Слава Стецько на Конференції українських націоналістів, що відбувалася 28–29 березня 1992 р. у київському Будинку вчителя, висловилася на підтримку з боку ОУН(р-б) ядерного знезброєння українського війська. «Ми виступаємо за без’ядерну Україну, але за знищення ядерної зброї на нашій території, а не вивіз її до Росії, щоби звідти зростаючі сили реакції шантажували нею і нас, і весь миролюбний світ», – зокрема заявила С.Стецько [20, c.24–25].

Йшлося, зокрема, й про війну в Афганістані, що створила нову міжнародну ситуацію навколо СРСР, і потребу ОУН(р-б) самозалучитися у цей комплексний конфлікт з метою мобілізації ісламського світу проти Росії й докластися до справи політичного розкладу бійців Радянської Армії за допомогою листівок ОУН і АБН та радіостанції. У цьому контексті Я. Стецько також задекларував намір звернутися «з пропозицією належних суґестій західним офіційним чинникам щодо акції за розвал російської імперії, згідно з кличем “Ніщо без нас про нас”», вказуючи Україну як центральну проблему цього фронту і як його провідну силу. Відтак, він був переконаний, що саме в Афганістані українська справа зрушиться з місця, а тому українці мають бути зацікавлені у якнайтривалішому втриманні афганського фронту й створити ще інші фронти, систематично розбудовуючи проукраїнські позиції серед ісламського світу [27, c.54]. І це не дивно, адже як вважав Я.Стецько, вже тоді світ перебував у стані Третьої світової війни [27, c.517].

Зрештою, ця третя (Холодна) світова війна таки допомогла зруйнувати СРСР й відновити Україні свою державну незалежність 1991 року. Проте й нині на порядку денному національної безпеки України та світового спокою і рівноваги є питання приборкання імперсько-войовничих та злочинно-терористичних дій та намірів правонаступниці Радянського Союзу – Російської Федерації, а відтак й наріжним каменем дилеми її існування – потреби зруйнування РФ як нової тюрми народів та імперії зла, що становить загрозу світовій спільноті та планетарній безпеці.