Павло Гай-Нижник

Фінансові війни:
Росія проти УНР (1917–1918 рр.)

Опубліковано: Гай-Нижник П. Фінансові війни: Росія проти УНР (1917–1918 рр.) // Новий погляд (Львів). – 2012. – 20 липня; – 27 липня.

Історія людства, на жаль, завжди мала однією зі своїх вагомих та постійних складових й історію війн. Бували, й залишаються досі вони великими і малими, тотальними і локальними, загарбницькими й національно-визвольними, колоніальними і революційними... За свою новітню історію лише протягом ХХ ст. Україна пережила чи не всі можливі різновиди воєнних дій. Втім, існують також й війни економічні. Велися такі і проти українського народу. Застосовувала такі війни й Україна, щоправда в більш гуманному вигляді. Скажімо, 1918 р. Українська Держава (Гетьманат), не маючи змоги збройним шляхом захистити цілісність своєї території, розпочала економічну війну проти Румунії, що окупувала українську Бессарабію і частину Буковини, а також вдало здійснила блокаду Кримського півострова з метою придушення там сепаратиських тенденцій, що власне також є однією з форм економічної війни.

Разом із тим є також війни й іншого, так би мовити, вишуканого ґатунку – фінансові. Вони бувають прихованими та відкритими, мають різні обсяги, термін тривання і відмінні завдання. Проте кожна фінансова війна передбачає єдину мету – руйнування грошово-економічної міці держави-суперника, розхитування і дестабілізація її соціально-політичного стану, а отже, й підрив рівня національної безпеки, торговельної конкурентноспроможності, господарчої міці, обороноздатності суміжної країни тощо. Застосовуючи подібний тиск, країна-агресор врешті прагне досягти своїх стратегічних чи тактичних цілей як політичного, так і економічного характеру. Залежно від тих чи інших завдань, які переслідує агресор, і внутрішнього положення та міці "держави-жертви" обирається відповідно тактика й стратегія війни, її відкрита чи прихована форми. Одними з видів такої війни є фінансова ізоляція, фінансова експансія чи, скажімо, грошова підтримка (утримання) деструктивних або антиурядових сил держави-суперника... На початку ХХ ст. молода українська держава зазнала від свого північного сусіда, попри збройну агресію, також і ці, щойно перелічені, способи війни фінансової...

Перша світова війна порушила ритм грошового обігу в Росії, а сільськогосподарська розруха ще більш підірвала фінанси імперії. Ще перед революцією обіг грошей у Росії був інфляційним і перебував у стані поступового, але швидкого, розладу. Від передвоєних років, коли на території імперії оберталося паперових грошей на суму в 1 млрд 600 млн руб. до 1.11.1917 р. їх збільшилося до 20 млрд рублів. Інфляція наростала з непоборною силою. Розвиток російського імперіалізму, як складової частини світового фінансового процесу, відбувався на рівні середньої ланки, а себто і у форватері боржника світових кредитових держав та міжнародних банків. За роки світової війни, як повідомляв 6.04.1917 р. міністр фінансів Тимчасового уряду М.Терещенко, державний борг Росії виріс з 5, 4-5,6 млрд рублів (за різними оцінками) 1913 р. до 55 млрд рублів на весну 1917 року. Лише один місяць війни коштував тоді скарбниці 0,5 млрд рублів. За підрахунками проф. Яснопольського, річна оплата на 5% виносила боргів у 1 млрд 665 млн рублів. Крім того, вир революції остаточно розхитав загальноросійську фінансову систему і зруйнував налагоджений механізм податкових зборів.

Будучи частиною населення імперії, український народ відчув на собі злидні військового часу і удар від інфляційного збільшення цін. Саме за таких умов провід українськими масами у березні 1917 р. взяла на себе Центральна Рада – загальний представницький орган революційних партій і організацій України, загалом соціалістичного спрямування. Цей крайовий орган революційної демократії під проводом члена партії есерів М.Грушевського одразу ж зіткнувся з потребою розв'язання численних фінансових питань. Вже 10.03.1917 р. на одному з перших засідань Центральної Ради було постановлено створити посаду скарбника, який очолив щойно створену Фінансову комісію і мав "виробити якнайшвидше фінансову програму". За два дні по цьому діячі Ради оголосили про необхідність створення Національного фонду. 23.04.1917 р. Центральна Рада ухвалила пропозицію Фінансової комісії про збір коштів із громадян. Дні Національного фонду проводилися в Україні 20-22.05.1917 р. За свідченням М.Грушевського, тільки в Києві тоді було зібрано 40 тис. крб. На ті часи такої суми навіть на влаштування урядування в місті було надзвичайно замало. Цим виявилося пасивне прагнення трудящих до активних грошових пожертв крайовому органу революційної влади і мало стати серйозним попередженням для українських можновладців із приводу фінансового стану в Україні.

Водночас із падінням вартості рубля та відсутністю в розпорядженні Ради готівкової грошової маси ситуацію ускладнювали й інші ознаки буремного часу. Собівартість залізничних перевезень на 1 версту за чотири роки війни (із 1917-м включно) зросла, наприклад, більше, ніж у 50 разів, а заробітна плата, скажімо столяра, зменшилася у двічі. В квітні 1917 р. Тимчасовим урядом було на 60% збільшено ціни на хліб. У той же час революційний хаос послабив зв'язки колоній з метрополією, регіони почали домагатися від Петрограда національно-культурних прав і ставати до налагодження самостійного життя.

Задушена фінансовим зашморгом, силу затиску якого контролював Петроград, Центральна Рада намагається самотужки виправити становище. 23.04.1917 р. вона ухвалює ще одну постанову своєї Фінансової комісії про "необхідність оподаткування всього українського народу", з метою "покриття витрат, яких вимагають наші національні потреби". Проте, результат цієї декларації звівся до банального: Маrе vегbоrum, guttа rerum... Діячі Ради продовжували виголошувати гасла, створювати комісії, дискутувати "чи може Центральна Рада займатися розв'язанням економічних проблем, чи, може, вона повинна займатися тільки політичними справами щодо автономії України і т. д.", але так і не спромоглися налагодити систему елементарного оподаткування.

За таких умов провідники тогочасної України ухвалили надіслати до Тимчасового уряду делегацію з проханням "призначення в розпорядження Центральної Ради засобів з "Государственнаго казначейства" на цілі національні, культурні і організаційні – причім на витрати цього місяця має бути для неї відкритий біжучий рахунок у Государственім банку на 5 млн". На найближчі видатки просилося в петроградського уряду одразу 500 тисяч валюти. Цікавим є те, що в перерахунку запланованих Центральною Радою витрат не було зовсім вказано влаштування адміністративно-керівної влади краю, відновлення народного господарства тощо. Втім, прохання українців залишилося без відповіді.

Здавалося б, логічний розвиток наслідків Лютневої революції мав би сприяти не лише культурно-політичному відродженню українства, а повинен би висунути на порядок денний нагальну потребу відчутних політичних й економічних реформ та державотворчих самостійницьких перетворень. Центральна Рада спромоглася висунути лише гасло культурного відродження, соціалізму й автономії для України, хоча й саме на той час, як, можливо ніколи, був слушний момент для успішного здобуття державності українським народом. На жаль, його провідники, чудово розуміючи це, залишилися у своїй переважній більшості старими драгоманівцями і малоросами соціалістичної зафарбованості, відстаючи подекуди в національній еволюції від певних кіл простого вояцтва, робітництва і селянства.

Про можливість же реальної самостійності України на той час розуміли всі, від Кєрєнського до Грушевського. Про це, зокрема, свідчать слова самого голови Центральної Ради, який 19.05.1917 р. заявив тому ж таки Кєрєнському: "Ми мислимо Україну нероздільно з Федеративною Республікою Російською. Якщо б ми прагнули до повної незалежності, то ми б зовсім означено так питання і поклали, тим більше, що обставини дозволяють так ставити питання...". Віддзеркаленням такої позиції були нехтування державотворчою працею і постійні апеляції до Тимчасового уряду з проханням утримання української крайової влади. 13.05.1917 p. до Петрограда виїхала делегація Центральної Ради і Військового генерального комітету в складі В.Винниченка, С.Єфремова, М.Ковалевського, Г.Одинця, Д.Коробенка, І.Сніжного, матроса Письменного, полковника Пилькевича та Д.Ровинського. Делегації було доручено домагатися від Тимчасового уряду видання акту з принциповою згодою на право України мати національно-персональну автономію, призначення комісара у справах України при Тимчасовому уряді і урядового комісара на всю Україну з Крайовою при ньому радою, асигновки грошей на культурно-національні потреби українського народу та інші справи.

16.05.1917 p. делегація в повному складі була в голови Ради Міністрів Росії, кн. Львова і передала йому доповідну записку Тимчасовому уряду та Виконавчому комітетові Петроградської Ради робітничих та солдатських депутатів з питань автономії України. В ній делегація Ц.Ради знову просить в Росії коштів "для задоволення національно-культурних потреб, задушених при старому режимі". 17–18.05.1917 p. делегація, поділившись на декілька груп, відвідала з переговорами в українських справах російських міністрів Чернова, Мануйлова і голову Ради робітничих і солдатських депутатів Чхеїдзе. 20–21.05.1917 p. відбулося спільне засідання російської урядової комісії та української делегації. Обговорювали доповідну записку Ц.Ради. Як і слід було очікувати, до остаточної згоди не прийшли, "бо урядова комісія заявила, що задовольнити вимоги Української Центральної Ради неможливо". У відповідь делегація заявила, що в такому разі Центральна Рада не може відповідати за лад та спокій на Україні і виїхала з Петрограда, залишивши ще на декілька днів трьох членів делегації очікувати офіційної відповіді Тимчасового уряду. Та, не дочекавшись її, теж покинула згодом столицю Росії.

Таким чином, з боку Росії було розпочато тонку грошово-політичну гру з українськими провідниками, в якій були присутні всі ознаки пасивної (прихованої) фінансової війни з переговорами, невиконаними обіцянками, зволіканнями тощо. Росія прагнула не лише втримати Україну в форватері свого політичного майбутнього, а й контролювати саме українське національно-політичне, культурне і господарче відродження. Проте застосувати жорсткість чи тим паче силу Тимчасовий уряд на тоді був неспроможний: Росія продовжувала утримувати фронт світової війни, соціально-політична дестабілізація і господарська криза змушували його (тимчасово) терпляче ставитися до національних рухів тощо. Україна ж саме в той час мала всі можливості власними силами максимально використати вигідну для неї ситуацію для розбудови власної державності. Це дозволяли їй вибух національної свідомості українців, в тому числі й ще не розагітованих більшовиками солдатів, революційна ейфорія і віра в реальність самостійного існування країни серед народу, сільськогосподарський і промисловий потенціал тощо. Та задля досягнення цього необхідними були не демагогія, а практицизм, не соціалістичний інтернаціоналізм, а державотворчі переконання і політична воля провідників України. Проте саме цих прагнень тогочасні керманичі української соціалістичної демократії якраз і не мали.

Як підсумок таких переконань майже всіх діячів Центральної Ради, 10.06.1917 р. з'явився Перший її Універсал, що проголошував автономію України у складі єдиної Росії. Рада пожалілася народові на петроградський уряд, який між інших вимог, відмовив їй у наданні грошей і виголосила: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською...".

Втім, ейфорія потрохи минала, а щоденне життя вимагало коштів. В результаті ж цілого комплексу різного роду зволікань та невирішеностей у процесі державного будівництва, надзвичайним захопленням політичним популізмом, в Україні було вщент зруйновано залишки апарату втримання влади. По всій країні опинився владний вакуум. За таких умов, не маючи засобів для керівництва країною і, в той же час, відчуваючи хронічну нестачу коштів, Центральна Рада своїм І Універсалом агітує українців запровадити добровільне самооподаткування. Проте народ не поспішав сплачувати податків добровільно, ще й паралельно до старої російської, новій хоч і українській, владі, яка практично влади по Україні не мала. Розбещений революцією і примарними ідеями соціалізму, він вирував, мітингував, розподіляв і прагнув владарювати.

Тим часом, розуміючи непевність свого становища, але відчуваючи нагальну необхідність в організації апарату управління проголошеної автономної України, 15.06.1917 р. "Комітет Центральної Ради на останнім засіданні (15 червня) ухвалив організувати Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради, який має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними і іншими в межах України та виконувати всі постанови Центральної Ради, які до цих справ стосуються". Очолив Генеральний Секретаріат В.К.Винниченко, а генеральним секретарем фінансових справ було призначено проф. Х.А.Барановського.

Новоствореному урядові слід було негайно домогтися вирішення фінансової проблеми. Центральна Рада все більше і більше відчувала нестачу коштів. Ситуацію, що склалася, змалював на V сесії Центральної Ради голова Генерального Секретаріату соціал-демократ В.Винниченко, коли 26.06.1917 р. відверто сказав: "Звісно, фінансові справи ми не можемо зразу ставити на цілком державний ґрунт, а повинні обходитись поки що засобами, які мають в своїй основі майже виключно моральну силу". Проте замість опертя на "виключно моральну силу" уряд вже тоді мав нагоду реально розпочати розбудову апарату державного управління у мірилах всієї номінально підпорядкованої йому території України засобами мобілізації державотворчих і фахових елементів із маси організованого революційно-активного народу, яких винесли на політичну арену хвилі національного відродження.

На жаль, і цього зроблено не було. Приміром, на розгляді 27.06.1917 р. доповіді генсека фінансів "Про загальні основи найближчої роботи у фінансових справах", обговорюючи питання податкових зборів, Х.А.Барановський щодо техніки збору податків ситуацію, що склалася, характеризував риторичною фразою: "Не маємо апарату для зібрання, а анархістами бути не хочемо". Подібні думки висловлювали й інші оратори, але щодо пошуку шляху для вирішення проблеми кроків знову зроблено не було. Фінансовий зашморг закинутий із Петрограда на шию уряду автономної України довів абсурдність його положення до того, що резолюцією фінансової комісії Ц.Ради від 28.06.1917 р., Генеральному Секретаріатові дозволялося "робити грошові позички для задоволення потреб Ради…" і далі: "Генеральний секретаріат має право погодитись з якоюсь банковою установою, щоб вона взяла на себе обов'язки обслуговувати потреби Центральної Ради". Отже, уряд автономії отримав право позичати гроші на власну діяльність у приватних банківських установ, а це означало цілком допустиму вірогідність потрапити у боргову залежність від малого кола приватних ділків.

Тим часом до Києва прибули представники Тимчасового уряду М.Терещенко та І.Церетелі. Владу в Петрограді непокоїла поведінка українців і для налагодження ситуації з намірами Києва у давню столицю прибули можновладці зі столиці північної. Тимчасовий уряд зажадав від Центральної Ради поступок і домігся очікуваного. На спільному з російськими представниками засіданні Генерального Секретаріату, що відбулося 29.06.1917 р., торкалися і фінансового питання. З українського боку в нараді взяли участь В.Винниченко, Х.Барановський, Б.Мартос, С.Петлюра, М.Стасюк, І.М.Стешенко, В.Садовський, С.Єфремов, П.Христюк та М.Грушевський. В перебігу перемовин виявилася вся грошова скрута, в якій опинилася українська влада, коли Х.Барановський сам запропонував фактично ліквідацію навіть тих морально-зобов'язуючих українських податків, що, хоч і ефімірно засвідчували елементи фінансової автономії України. "Додаткове обкладання навряд можна визнати доречним, – заявив він. – Центр всеросійський повинен бути єдиним, але ми повинні отримати кошти не шляхом надбавки, а шляхом смітних асигнувань за бюджетом, затвердженим краєвим органом – Радою". В цих словах виявилось оте testimonium paupertatis* України Центральної Ради.

Церетелі, відчувши тон вимовленого, одразу ж поставив умову, для вирішення якої вони з Терещенком і приїхали до Києва: "Якщо буде точно сформульовано, що це (тобто Генеральний Секретаріат – П.Г.Н.) буде орган Тимчасового уряду, то кошти, безумовно, будуть відпущені на видатки по управлінню краєм". Уряд України, не маючи за собою реальної сили, пішов на поступки. У ці ж дні на основі угоди між Центральною Радою та Тимчасовим урядом, Україну було визнано як окрему територіально-адміністративну одиницю Російської республіки із своїм представницьким органом. То був окреслено певний крок відступу автономної України, політична поразка провідників Ц.Ради, зумовлена їхньою неспроможністю опанувати фінансово-економічною ситуацією в поєднанні з "автономіською" хворобою відчуття неповноцінності державотворчих можливостей українства, а по суті, справи самих себе.

Продовження.
Гай-Нижник П. Фінансові війни: Росія проти УНР (1917–1918 рр.) // Новий погляд (Львів). – 2012. – 27 липня
      Початок у минулому номері

3.07.1917 р. у своєму ІІ Універсалі Центральна Рада повідомляє народові: "В згоді з іншими національностями України і працюючи в справах державного Управління, як орган Тимчасового правління Генеральний Секретаріат Центральної Ради твердо йтиме шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією...

Визначаючи, що доля всіх народів Росії міцно зв'язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання". Того ж дня Тимчасовий уряд своєю постановою затвердив Генеральний Секретаріат. Таким чином, застосувавши один із варіантів фінансової війни, а саме грошову ізоляцію, петроградський Тимчасовий уряд домігся своєї мети – юридичного і фінансово-економічного підпорядкування загальноросійській владі українського політичного керівництва і крайових виконавчих структур.

Неможливість зорганізувати власне грошове господарство, що стало однією з головних причин національно-політичних поступок щодо Росії у період її найбільшого знесилення і водночас національного піднесення в Україні, свідчить, що українська молода державність, очолювана соціалістичними партіями, мала в основному в наявності фахівців-урядовців не кращої імперської державної школи, над якими тяжів не менш хибний тип професійного, можливо, й підсвідомого малоросіянства, що в політичному вимірі виявився в пранівному на початковому і, можна сказати, вирішальному, етапові державного становлення України, духові автономо-федералізму.

Згідно з вищевказаною домовленістю з представниками Тимчасового уряду, 16.07.1917 р. Центральна Рада затверджує "Статут Вищого Управління Україною", в якому відносно фінансового боку вказувалось, зокрема, що "Генеральний Секретаріат передає на затвердження Тимчасового Правління тимчасові обрахунки видатків на потреби України, які розглянула і ухвалила Центральна Рада". Однак, у дійсності обставини виявились значно складнішими, аніж на папері. У липні 1917 р. у касі Центральної Ради було лише близько 90 тис. рублів. 14.07.1917 p. у пошуку грошей до Петрограда виїхали В.Винниченко і Х.Барановський. Загальні видатки ж по бюджету (сміті) Генерального Секретаріату, наприклад, лише на місяць серпень 1917 р. складали 66 тисяч 755 рублів 83 коп.

Зі свого боку Тимчасовий уряд погодився асигнувати на погреби Генерального Секретаріату до смішного малу суму у 300 тис. руб., але й вона не була переведена автономній Україні. За таких скрутних обставин і повному безладді на початку серпня 1917 р. в Україні виникла урядова криза. Есери відкликали своїх секретарів, у тому числі й Х.Барановського. Тим часом несподівано в розпорядження Ц.Ради з Нью-Йорка через "Механік Метальбанк" було переведено 100 тис. крб, про що 18.08.1917 p. Малій Раді повідомив М.Грушевський. Проте гроші ці було зібрано українцями США не для Ц.Ради, а для передачі українцям-виселенцям із Галичини, Буковини та прифронтових місцевостей Росії. Очевидно, ця сума ненадовго стала у пригоді українському керівництву, особливо в момент відсутності урядового складу. Проблему ж формування уряду врешті остаточно було вирішено 21.08.1917 p., коли Мала Рада затвердила новий склад Генерального Секретаріату. Посаду генерального секретаря фінансів зайняв відомий не лише в Україні, а й поза її межами проф. М.Туган-Барановський.

Новий cекретар фінансів зіткнувся з тією ж проблемою, що і його попередник, – відсутністю грошової маси. 8.09.1917 р. урядовці постановили: "просити секретаря в справах фінансових поїхати в Петроград для переговорів із Тимчасовим правлінням у справі потрібних для існування Секретаріату грошових асигновок". Український крайовий уряд прагнув домогтися від Тимчасового уряду "асигнування авансом на видатки Секретаріату одноразово протягом перших двох місяців, вересня і жовтня, 2315000 руб.". Гроші з Росії, однак, Україна так і не отримала.

Щоб зберегти урядову адміністрацію і виплатити їй зазначену вище платню за вересень, М.Туган-Барановський вимушений був позичити у "Созбанку" на два тижні 75 тис. рублів, "позаяк кредит на утримання Секретаріату ще не переведено з Петрограда", – повідомляв генеральний секретар фінансів 2.10.1917 р. на урядовому засіданні. Крім того, через відсутність коштів було затримано й скликання чергової (VII) сесії Центральної Ради. Як згодом пояснював членам Ц.Ради М.Грушевський, "остання сесія коштувала 20.000 крб із Національного фонду. А фонд цей, зложений з добровільних жертв українців, був майже увесь витрачений на удержання Генерального Секретаріату".

На VII сесії Ц.Ради її урядовці кинулися з обвинуваченнями на Тимчасовий уряд, ретушуючи цим власну бездіяльність. Голова Секретаріату В.Винниченко, виправдовуючи свою нездатність організувати роботу уряду і адміністративну владу в країні, 29.10.1917 р. заявив, що "перші часи роботи Генерального Секретаріату пройшли на зміцнення самого Секретаріату в більш моральному сенсі. Правління (петроградське) не давало ніяких грошей, хоч Секретаріат не збирав податків із України, воно старалося місцеві власті роз'єднувати з Секретаріатом", і далі знов: "Генеральний Секретаріат існував досі більш фіктивно, ніж реально, бо в нього не було майже жодних органів і апаратів. Через те діяльність його не відзначалась широтою і помітністю, бо багато праці йшло на внутрішнє налагодження апарату... Так само на перешкоді стояла весь час фінансова справа, бо, не маючи в своїх руках крайових фінансів, Секретаріат не міг фінансувати і своїх органів, а Тимчасове правління навмисне дотримувалось централістичної політики та давало зрозуміти місцевим органам, щоб вони обминали Генеральний Секретаріат і зносились просто з Тимчасовим правлінням. Таким чином, російське правління не раз порушувало свою ж інструкцію і навіть призначало комісарів всупереч бажанню Генерального Секретаріату". Винниченко також довів до відома членів Центральної Ради, що Петроград, окрім всього іншого, припинив асигновку коштів у розпорядження української автономії. Як бачимо, Тимчасовий уряд, ізолюючи київських урядовців безгрошів'ям і користуючись їхньою абсолютною непрактичністю й безпорадністю, тим часом налагоджував зв'язки з владними структурами безпосередньо на місцях.

З подібною ж риторикою виступив і генеральний секретар фінансів Туган-Барановський, який також поскаржився на те, що центральний російський уряд не виконує своєї власної інструкції, власноруч (навіть не ставлячи до відома Генеральний Секретаріат) запроваджує цукрову монополію, яка здатна тільки з України принести до російської скарбниці мільйони рублів. Радівський фінансовий урядовець підсумував риторично і протестно: "Ми стоїмо нижче всякого земства, яке має право накладати податки, яке має свої власні бюджети, а ми номінально одержали тільки мізерних 300.000 руб. на всю Україну".

Втім такий стан справ не міг далі продовжуватись. Український уряд і, зокрема, його фінансове відомство ніяк не могли знайти вихід із ситуації, що склалася, рrо publicо bоnо (для загального добра (лат.), як для України, так і Росії. Проте, схоже, грошей від Тимчасового уряду довелось би чекати "аж до грецьких календ". До того ж, ситуація в самій Росії дедалі загострювалася, влада вислизала з рук уряду Кєрєнського. В Києві ж можновладці ніяк не могли переступити через доведену ними до абсурду соціалістичну відданість великоруським братам у вірі в світле майбутнє. І ось, врешті, урядовці Центральної Ради, прозрілі від грошової задухи, перестали шукати згоди між неузгодженими канонами національних свідомостей політичного романтизму.

29.09.1917 р. з'являється Декларація Генерального Секретаріату України, в якій, зокрема, Генеральне Секретарство фінансів визнало за необхідне виробити заходи з розмежування щодо децентралізації загальнодержавних і спеціально-українських фінансів. У перспективу винесено завдання створення поряд із загальноросійським бюджетом і окремо українського. У Декларації вказано і стару проблему для української влади, яка полягала в тому, що "не досить знайти нові джерела державних доходів, так само потрібно знайти способи для того, щоб платилися ті податки, які вже встановлено". В цьому плані урядовці зізналися, "що всі прямі податки не платять". Декларація обіцяла, що "найближчим часом буде вироблено законопроект про те, що на чолі всіх кредитових установ України має стати Національний Український Банк, до якого мусять перейти всі справи Київської Контори Державного Банку та всіх його відділів на території України. Діяльність Національного Банку має бути погоджена з діяльністю другої центральної кредитової установи в Україні – Українського Народного Банку".

То була справді декларація прагнень вільної України, зокрема, її фінансових потреб, декларація, що виголошувала про те, як тісно їй в панцирі обмеженої умовами ІІ Універсалу політично-господарчої автономії. Разом із тим лідери Ц.Ради не залишали надії на порозуміння з Тимчасовим урядом й так і не спромоглися встановити владну адміністрацію по країні. 3.11.1917 р. Генеральний Секретаріат вирішує знов направити до Петрограда секретаря фінансових справ. Очевидно, авторитет проф. М.Туган-Барановського таки вплинув на російських можновладців, і 11.11.1917 р. до Києва прибув транспорт із невеликою грошовою сумою. Як виявилося – останній.

Тим часом, у Петрограді сталася зміна влади. Внаслідок більшовицького перевороту (7 листопада 1917 р.) урядувати в Росії розпочала Рада Народних Комісарів. Жовтневий (листопадовий) переворот у Росії і узурпація влади в Петрограді в руках більшовицької партії змусили Центральну Раду прискорити процес унезалежнення державного і фінансового від Росії. Одразу на другий день після більшовицького перевороту в Петрограді київські більшовики В.Затонський і Ю.Пятаков, які деякий час засідали в Малій Раді, вийшли з її складу.

Тим не менш, незважаючи на те, що Центральна Рада не визнала РНК як законний уряд Росії, вона продовжувала сподіватися на петроградські гроші. Ситуацію в Києві загострювали страйкові настрої залізничників і робітників, а також більшовицькі організації. 17.11.1917 р. представник ЦК УСДРП і член Центральної Ради М.Порш та член Київського обкому РСДРП(б) С.Бакинський мали перемовини по прямому дроту з представником Раднаркому Росії Й.Сталіним. Одним із двох піднятих у розмові питань було й фінансове. М.Порш, зокрема, звернувся до Й.Сталіна з наступним: "...місцеві відділи Державного Банку, обслуговуючи фронт і тил, а також і промисловість, мають великі труднощі в грошовім обороті через брак грошових знаків. Ця обставина викликає серйозні ускладнення в промисловості, особливо в такій сезонній промисловості, як бурякоцукрова, не кажучи про те, що брак грошей може викликати неспокій у робітничій масі, якій як службовцям, так і урядовцям, нічим платити. Тому прохання доставити всім відділам Державного Банку на Вкраїні достатню кількість грошей...". Й.Сталін пообіцяв, що повідомить про прохання українців Раду Народних Комісарів і запевнив: "не сумніваюся ні на хвилину, що вона зробить усі необхідні заходи".

Втім більшовицький уряд насправді мав зовсім інші наміри. Його вожді апріорі зайняли щодо УНР агресивну і відверто ворожу позицію, а у фінансовій сфері вони вже було розпочали добре сплановану фінансову війну проти України. І перша її фаза полягала в тому, щоб остаточно затягнути зашморг грошового голоду на шиї київської влади (фінансова ізоляція), а друга – в наданні потрібних коштів радикальним більшовицьким організаціям і боївкам та антирадівським колам для здійснення страйків і збройних виступів (в Києві вже точилися збройні сутички, що переходили в бої). Останньому своєю неспроможністю налагодити адміністративно-політичний лад і організувати фінансово-економічне життя країни багато в чому сприяли сама Центральна Рада і керівництво УНР. В дійсності ж М.Порш фактично офіційно повідомив Петроград про катастрофічне положення Ц.Ради і загрозу соціально-політичного вибуху через грошову кризу. Саме це, власне, й потрібне було більшовикам, політика яких була спрямована на повалення чинної влади в Україні.

19.11.1917 р. Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголошує: "Однині Україна стає Українською Народною Республікою. Не одділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів...".

Проголосивши УНР, Центральна Рада все ж так і не змогла позбутися російського притяжіння, не посмівши оголосити замість федерації з північним сусідом самостійності України. Однак, за відсутності власної правової бази, будь-яке планомірне налагодження фінансового порядку в країні було практично неможливим. Генеральний Секретаріат де-юре як був виконавчим органом самоуправління автономної України із центральною загальноросійською владою – Тимчасовим урядом в Петрограді, так ним і залишився. Із більшовицьким переворотом у столиці Росії і проголошенням федеративної УНР в Києві постало питання про подальше законодавче визначення підстав управління Україною. Саме тоді в колі співробітників генерального секретаря фінансів М.Туган-Барановського зародилася думка про запровадження власних грошових знаків для України і створення національної фінансової системи.

Тим часом, 24.11.1917 р. про хід переговорів із Петроградом і плани розв'язання грошових проблем доповідав Генеральному Секретаріатові виконуючий обов'язки секретаря фінансів В.Мазуренко. Наступного дня (25.11.1917 р.) було прийнято Закон про утримання Центральної Ради за державний рахунок та Закон про виняткове право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР. В цей час до Генерального секретарства фінансів почали надходити протести від контор Державного банку з приводу того, що більшовицька Рада Народних Комісарів попризначала до них від себе комісарів, які починають заходи із захоплення банківських установ України.

Попри це, 30.11.1917 р., очевидно з візії Генерального Секретаріату, відбулася телефонічна розмова по прямому дротові генерального секретаря праці УНР М.Порша з комісаром Державного банку РСФРР Г.П'ятаковим. Оскільки Україна не мала власної грошової системи, їй вкотре довелося звертатися до банківських установ радянської Росії. Раднарком використовував це як один із засобів тиску на УНР. У розмові йшлося про виділення коштів із Державного банку для виплати залізничникам України, які погрожували у випадку затримки заробітної платні оголосити загальний страйк. Г.П'ятаков пообіцяв, що гроші будуть надіслані безпосередньо страйковому комітету Південно-Західної залізниці. Він також заявив, що постачання грошей в Україну можливе лише за умови визнання Раднаркому верховною владою і влади рад на місцях.

Всі ці та інші факти змусили нарешті протверезішати провідників УНР щодо ставлення до влади Центрального Ради з боку РСФРР. 1.12.1917 р. Генеральний Секретаріат ухвалив: "видати популярну брошуру і велику брошуру з поясненням щодо фінансового плану Генерального Секретаріату і фондів забезпечення українських грошей, а також, опублікувавши розмову Порша з П'ятаковим, почати газетну кампанію проти фінансової політики Совєта народних комісарів, що може спричинитися і до популяризування українських грошей".

4.12.1917 р. Рада Народних Комісарів, у день представлення відомого ультиматуму РНК Центральній Раді, офіційно заявила про припинення асигнації українському урядові рублевої готівки. Зашморг фінансового голоду затягувався над державотворчою Україною все сильніше і загрожував катастрофою. Події ж розвивалися з блискавичною швидкістю. 6.12.1917 р. у Харків прибув московський "червоний" загін Сіверса, туди ж з Києва переїхала більшовицька частина І Всеукраїнського з'їзду рад.

У відповідь 9.12.1917 р. члени Малої Ради ухвалили низку законопроектів фінансового спрямування, які поклали перші реальні законодавчі засади щодо започаткування Україною створення власної грошової системи. Зазначимо, що побічно прискоренню їхньої появи сприяла і позиція більшовицької Росії щодо УНР. Таким чином, лише опинившись перед реальним фактом фінансового голоду і непередбачених подальших наслідків для власної влади, діячі Ц.Ради та уряду УНР нарешті прийшли до усвідомлення нагальної необхідності порятунку української державності шляхом створення вітчизняної фінансової системи і запровадження національної валюти. З подібною проблемою, рано чи пізно, як правило, стикаються всі державні утворення на початкових етапах свого самостійного існування. Наявність же національної фінансової системи є не лише однією з ознак самостійності держави, але й одним із вагомих чинників чи, як би висловитись древні, mixtum compositum (складова суміш (лат.) державної безпеки. Своєю чергою, стан державних грошей є показником як мудрості провідників країни, так і барометром її економічного розвитку та суспільно-політичного клімату. На жаль, тогочасній Україні з провідниками не поталанило, а спішно прийняті законопроекти, як виявилося, були запізнілими.

Більшовицьке ж керівництво перейшло в наступ. Спочатку у війні фінансовій, а згодом і у збройній. Несподівано для уряду УНР штаб Південно-Західного фронту висунув Ц.Раді вимогу асигнації 40 млн руб., штаб Румунського фронту – 500 тис. крб, мотивуючи це тим, що, "невважаючи на їхні телеграми до Петрограда, ніяких грошей не отримують". В розпорядженні ж Держбанку готівкою було лише близько 6 млн рублів. Винниченко знову повертається до думки спробувати взяти велику позику в московському і петроградському банках...

З Петрограду ж у розпорядження Управління Південно-Західними залізницями було спішно надіслано 50 млн рублів. Крім того, більшовицьке керівництво почало активно спонсорувати робітників і свої бойові організації, які мали виступити проти української влади під час наступу їхніх військ на Київ. В.Лєнін наказав наркому фінансів видати більшовику заводу "Арсенал", робітники якого вже три місяці не отримували зарплатню, А.Іванову 3 млн 200 тис. руб. готівкою. Спеціальний загін з 37-ми озброєних робітників доставив гроші в Київ. Авторитет РКП(б) серед робітництва Києва одразу ж пішов вгору. З цих коштів 600 тисяч покривало тримісячний заробітній фонд 4-х тисяч арсенальців, решта ж грошей пішла на озброєння бойових загонів. Саме група заводських бойовиків під орудою Ф.Гнєповського обеззброїла в січні 1918 р. охорону і захопила "Арсенал". За більшовицькі гроші звели барикади, вирили окопи, було закуплено зброю для повстанців (а це близько 20% робітників заводу), організовано пункт харчування, продовольчий склад, медпункт. Так почався більшовицький заколот у Києві.

До арсенальців приєдналися кулеметники Волинського полку, робітники Деміївського заводу набоїв, які незадовго перед цим також були спонсоровані петроградськими комісарами на 1 млн 500 тис. руб. та інші. Залізничники ж Києва, які заздалегідь отримали від більшовицької партії 13 млн 685 тис. руб., після захоплення "Арсеналу" мали зупинити рух потягів, щоб ізолювати Ц.Раду від можливості передисколації військ. Такі повстання, організовані за більшовицькі гроші, хвилею прокотися в грудні 1917 – січні 1918 рр. по всій країні. Тим часом, радянські "червоні" війська успішно просувалися Україною, яка завдяки політиці провідників Центральної Ради залишилася безсилою і беззахисною перед ворогом. Народні ж маси були розчаровані політикою українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів і, дезорієнтовані більшовицькою пропагандою, не стали на захист уряду УНР. Численні українізовані полки, що зубожіли без платні, весь 1917 рік були залишені сам на сам і не були інкорпоровані в державну систему УНР. Врешті-решт вони почали або розкладатися і грабувати, а коли слід було стати на захист Центральної Ради і України, оголосили про свій нейтралітет, або збільшовичилися.

Центральна Рада ж в особах її провідників не спромоглася проаналізувати загальноросійську державно-фінансову кризу 1917 р. і передбачити її неминуче посилення господарчо-руйнівними воєнними та революційними подіями. Захоплені загальнополітичними теоріями соціалістичного забарвлення і партійно-особистими амбіціями, лідери тогочасної України нехтували галузевим державотворенням. Так було втрачено важливий час і історичну можливість формування структури гілок державного управління, розбудови армії, регуляції системи податкових зборів, організації національних фінансів, опанування міцною і авторитетною владою у провінції тощо.

Соціалістичні вожді УНР продовжували триматися за Росію, допоки ця Росія не виб'є їх із Києва. З опануванням України, за наказом з Петрограду, більшовики в триденний термін зломили у зайнятих ними містах сейфи українських банків та їхніх відділень і все, що в них містилося (цінні папери, облігації, грошові знаки тощо), було переведено у Держбанк РСФРР, золото у злитках та монетах конфісковували на користь російської (більшовицької) держави. В результаті, Українська Народна Республіка після відновлення свого терену навесні 1918 р. опинилась у стані нульового запасу коштовних металів і готівкової грошової маси взагалі. Більшовицьке ж керівництво та Наркомат фінансів РСФРР, розпочавши необмежений випуск нічим не забезпечених паперових рублів і безперешкодно наповнюючи ними грошовий ринок України, спричинило гіперінфляційні процеси в українській економіці. Київська влада, постійно перебуваючи у стані грошової задухи й відсутності у своєму розпорядженні національної валюти, потопала в океані нічого не вартих знецінених рублів.

Уряд УНР, що повернувся до влади за допомогою німецьких та австро-угорських військ, так і не зміг опанувати ситуацію в країні і налагодити господарче та фінансове життя. Як виявилося, ця ланка державотворення стала для Центральної Ради проблемою життя і сметрі – Tertum non datur!, або – Третього не дано! За таких умов над Україною примарою нависло німецьке: "Wir werden Ordnung schaffen!" (ми наведемо тут порядок! (нім.). 29 квітня 1918 р. владу Центральної Ради було повалено внаслідок державного перевороту на чолі з ген. П.Скоропадським і за підтримки окупаційної німецької влади. Незважаючи на поразку Росії у першій своїй збройній війні проти УНР від її союзників, цю фінансову війну з Центральною Радою виграла таки Росія – більшовицька Росія. Фактично ж, як не прикро це констатувати, здебільшого Центральна Рада поборола себе сама, а з собою і українську державність, задовго до її історичного падіння.

Павло ГАЙ-НИЖНИК