Дописи у facebook
26 грудня 2011 р.
«Чи не здається Вам, що Євросоюз не зовсім чітко розуміє систему, структуру і психологію влади сьогоднішньої України? Зокрема те, що той компроміс, про який Ви говорили, був не стільки компромісом між комуністами-ортодоксами, комуністами-«неодемократами» і новими ліберально-демократичними силами України на межі 1980-х — 1990-х рр., а, швидше за все, його згодом вже так охрестили націонал-демократи, які фактично програли боротьбу за нову Україну і владу в ній тандему українських комуністів (політичній і адміністративній номенклатурі КПРС в УРСР) і «червоних» директорів (по суті — «бізнес»-номенклатурі тієї ж КПРС у тій же УРСР), до яких незабаром приєдналися екс-комсомольські лідери (які стали успішними підприємцями) і представники криміналітету (які активно створювали свої політпартії й усе більше просочувалися у владу). Саме ці складові й стали основою, на якій упродовж цих двадцяти років було вирощено, вигодувано і сформовано в сьогоднішньому вигляді ієрархічний прошарок сучасної України, званий політичною і бізнес верхівкою держави (будучи, втім, єдиноутробним дволиким Янусом). Поняття «еліта», вважаю, в цьому випадку є неприйнятним. В усякому разі — по сьогоднішній день, а майбутнє, як то кажуть, туманне, але передбачуване.
Що стосується націонал-демократів, то вони, відверто кажучи, у 1980-х рр. (зокрема і в роки перебудови), виключаючи, хіба що, групи Левка Лук’яненка, Юрія Бадзьо і нечисленних та маловпливових тоді ще молодих націоналістичних організацій, не висловлювали категоричної і принципової вимоги щодо отримання Україною (тоді — УРСР) самостійності і повноцінної державності. І лише явний процес розвалу Радянського Союзу підштовхнув їх до радикальніших заяв.
Проте ми (Україна) взяли участь в обговоренні проекту союзного договору, допустили проведення референдуму про оновлений Союз, тоді як п’ять республік, як відомо, їх ігнорували. І це була чітка і конкретна позиція. Комуністична ж більшість у Верховній Раді УРСР вибрала (точніше — вимушена була прийняти) курс на українську державність 1991 р. як відносно безболісний шлях і найбільш ефективний спосіб збереження своєї влади, а націонал-демократична меншість у тій же Раді — як такого ж роду можливість не лише проголошення самостійності України, але і входження (саме входження, а не взяття) у владу в новоутвореній державі. Що, до речі, і підтвердили подальші (зокрема і поточні) роки новітньої історії незалежності України.
Крім того, чи не здається Вам, що сьогоднішня влада є не зовсім те, що уявляють собі в Європі. Наскільки тут домінує кримінальна складова системи влади і дисциплінарної вертикалі? І в цьому контексті чи не здається Вам, що сьогоднішнє українське керівництво просто «водить Європу за ніс», регулярно і гучно заявляючи про свій європейський (ЄС) вибір, а гра на євроінтеграції — це лише збереження можливості для олігархічного бізнесу інтегрувати в європейський ринок і банківську систему свої матеріальні потреби, економічні інтереси й фінансові заощадження? Адже якби сталося диво і Європа зараз відкрила дорогу для вступу України в ЄС, то наше державне керівництво так само чудово знайшло б привід почекати з таким необачним кроком (бо, як мінімум, тоді змушене буде не гратися в демократію, а гарантувати її, не створювати видимість реформ, а проводити їх, не імітувати прозорість своїх капіталів, прибутків, витрат та інших відповідних критеріїв Євросоюзу, не кажучи вже про всепоглинаючу корупцію та інші «особливості» сучасної української дійсності).
З іншого боку, як Вам позиція Євросоюзу щодо України, зокрема таких країн, як Франція і Німеччина? Або, наприклад, те, що колишній канцлер Німеччини Шредер працював на напівдержавну російську компанію «Газпром», і чи не є в цьому символічне пояснення особливої позиції Німеччини в питанні взаємин «Україна — ЄС» або ж «Україна — НАТО» і дивний збіг цієї особливої думки зі сподіваннями Росії. А чи потрібна взагалі Україна ЄС? Адже легше (простіше) допустити в Україні певний режим, а потім просторікувати про демократію, як зараз це робиться стосовно Білорусі або ж частково Росії, а не запобігти його формуванню своїм прямим тиском та іншими як економічними, так і дипломатичними важелями. Пасивність ЄС і НАТО у російсько-грузинській війні, у практично мовчазному прийнятті маріонеткових кремлівських квазідержав на Кавказі (вочевидь з оглядкою на Косово) і фактичному розв’язуванні рук Росії в тиску на Україну, аж надто, хоч і віддалено, але нагадують позицію західноєвропейських демократій відомих передмюнхенських часів.
Крім того, вже сьогодні виразно виявляються перші системні проблеми в країнах ЄС не лише в економіці, але й релігійного, а також расово-національного характеру, які зрештою, на мою думку, років за 7—10 незмінно приведуть західно- і центральноєвропейські країни до серйозних внутрішніх потрясінь, кардинально змінивши, в першу чергу, етнополітичне обличчя сучасної Європи».