Павло Гай-Нижник

Організація та структура Українського державного банку у 1918 році

Завантажити файл .pdf

Опубліковано: Гай-Нижник П. П. Організація та структура Українського державного банку у 1918 році // Фінанси України. – 2007. – №8. – C.147–155.

Однією з вагомих основ фінансової політики сучасного типу будь-якої держави завжди були і залишаються досі банківські установи. Поступ грошового розвитку країни, економіко-фінансову стабільність і незалежність держави, поміж інших, має завданням зберігати і центральний національний банк державного організму.

Свого часу, після виникнення на історичній сцені Української Народної Республіки, 29 вересня 1917 р. Генеральний Секретаріат УНР у своїй Декларації заявив про намір виробити законопроект про створення Національного Українського банку, “до якого мусять перейти всі справи Київської контори Державного Банку та всіх його відділів на території України”. 9 грудня 1917 р. Мала Рада УНР ухвалила подібний законопроект, а 22 грудня закон про перетворення Київської контори Государственного банку Росії на Український Державний банк було прийнято Центральною Радою.

Втім, перейменування Київської контори імперського Государствєнного банку в Український Державний банк ще не означало його реального заснування. За владарювання Центральної Ради та існування УНР не було вироблено Статуту Державного банку, не створено ні основного, ані запасного фондів; не було запроваджено навіть центральної бухгалтерії, як і не налагоджено зв’язків з провінційними відділеннями, які існували автономно. Так, наприклад, Харківська і Одеська контори взагалі функціонували практично самостійно в такій мірі, що центральне управління не могло домогтися від них повідомлень про балансові зведення. Не кращим чином виглядав баланс й самої Київської контори Держбанку. Не варто й згадувати, що після зайняття України більшовиками більшість банківських накопичень було або вивезено до Росії, або знищено. Таким чином, після визволення Києва і країни від більшовицької окупації стан фінансових справ державних банківських контор виглядав не кращим чином. У їхньому розпорядженні загалом залишилося відсоткових державних паперів лише на 686 млн. 332 тис. 899 крб., більшовиками ж їх було вивезено на 686 млн. 549 тис. крб. Населення, яке тримало на руках величезну масу грошей, не зберігало їх у банкових установах. Подібна ситуація склалася і щодо Державного банку, якого практично не існувало. Не можемо охарактеризувати ми і фінансовий стан Київської контори Держбанку за час існування УНР у 1918 р. через те, що навіть у центральній його бухгалтерії не велися звідні баланси.

Після гетьманського перевороту (29 квітня 1918 р.), одразу ж по створенні уряду Ф.Лизогуба, новий міністр фінансів А.Ржепецький заявив газеті "Відродження", що, крім інших завдань, намагатиметься обновити банківський апарат у формі Державного і приватних банків . За нової влади виконуючим обов’язки директора Державного банку було залишено В.В.Ігнатовича.

Володимир Вікторович Ігнатович народився 1883 р. Був членом "Старої громади" в Києві ще у ХІХ ст., а з 1901 р. повернувся до праці в Київське відділення Госбанку і залишався одночасно касиром "Старої громади" аж до її ліквідації. Є.Чикаленко характеризував його як "фінансиста" і "щирого українця" . В свою чергу, Д.Бєлінг на слідстві в ОГПУ свідчив, що В.В.Ігнатович був членом масонської ложі "Заря" у Києві, до якої також належали такі відомі діячі як барон Штейнгель, Корчак-Чепурківський, Вагнер, Чехович, Єфремов . У березні 1917 р. В.Ігнатовича було запрошено до праці в спеціальній підкомісії Шкільної комісії Міської ради Києва, яка мала розробити план запровадження української мови в школах міста. В грудні того ж року він став членом-засновником Української федеративно-демократичної партії. За Гетьманату 1918 р. перебував на посаді виконуючого обов’язки, а потім й директора Українського Державного банку. Після закінчення громадянської війни залишився у Києві, де й помер у 1928 р. Був одружений з панною Хорунжинською, сестрою І.Франка.

За Гетьманату засновувати Український Державний банк довелося практично заново. Одночасно з працею у виробленні повномірного юридично-фінансового забезпечення головного банківського закладу країни, приймалися заходи й щодо відновлення зв’язку з конторами і відділеннями, налагодження центральної бухгалтерії, призначення службовців тощо. Підготовча праця тривала до початку серпня 1918 р. 6 серпня 1918 р. було затверджено Закон "Про встановлення роспису платні службовцям у конторах і відділах Державного банку", який юридично набирав чинності від 1 червня 1918 р., з метою, "щоб з того часу видачу добових та процентових додаткових грошей було припинено". Офіційно ж Державний банк було засновано 10 серпня 1918 р., коли Гетьманом П.Скоропадським було підписано Закон "Про затвердження Статуту Українського Державного банку і асигнування коштів до його основного капіталу". Пункт 3-й закону зазначав: "Відпустити з коштів Державної Скарбниці 100.000.000 карб. на утворення основного капіталу Державного Банку з проведенням цього видатку по обрахунку Кредитової Канцелярії на 1918 рік по Відділі Надзвичайних Видатків".

23 серпня 1918 р. Гетьман наказом за №4 ухвалив доповідну міністра фінансів, згідно якої, з 1 червня 1918 р., товаришем директора Державного банку призначався М.Костецький, а управителем його Київської контори – В.Ігнатович. Банк мав три контори, а саме: Київську, Одеську та Харківську і 21 відділення . Призначення і завдання, покладені на Держбанк, визначав 1-й пункт розділу №І загальних постанов його Статуту, в якому, зокрема, вказувалося: "Державний Банк має на меті полекшення грошового обороту, допомогу шляхом короткострочного кредиту державному торгу і промисловости і сільському господарству на Україні, а також забезпеку грошової маси".

Запасний капітал Банку становив 10 млн. крб., для покриття якого повинно було відчислятися щорічно 5% з чистих прибутків Державного банку. Запасний капітал призначався виключно на покриття збитків Банку. У випадку, коли б він зменшився через відрахування з нього тих збитків, то його поповнювалося черговим відрахуванням 5% з прибутків. Збитки, що не могли бути покриті запасним капіталом мали покриватися за рахунок основного фонду, який, в свою чергу, поповнювався з коштів Державної скарбниці. Основний і запасний капітали, а також суми внесків від приватних осіб та установ, як і депозити Скарбниці, не могли використовуватися на загальні державні видатки. У прибуток скарбу зараховувався чистий прибуток Банку, крім відрахувань до основного й запасного капіталів. До скарбу не зараховувалися також щорічні відрахування з чистого прибутку розміром до 15% для розподілу цієї суми, за розсудом міністра фінансів, між службовцями зверх належного їм утримання. В той же час, ці відрахунки не повинні були перевищувати 20% загальної суми утримання службовців. До скарбу не переводилися також відрахунки з чистого прибутку, обсяг яких мав надаватися у пенсійну касу, що засновувалася при Державному банкові.

Офіційно Державний банк підпорядковувався міністрові фінансів, а директор здійснював безпосереднє керівництво його діяльністю. Крім цього, він доручав провадження, за його вказівками, операцій з золотом та %%-ми паперами, а також окремих операцій за рахунок Державної скарбниці чи різних відомств і установ. Загальне ж управління Державним банком доручалося Раді Банку та його директорові. При Раді Держбанку, під безпосереднім кермом його директора, існували: 1) виділ кредитових білетів, 2) виділ місцевих інституцій, 3) центральна бухгалтерія і 4) центральна канцелярія. Директор Банку був і головою його Ради, яка складалася з: директора Кредитової канцелярії, члена від Державного контролю, члена від Міністерства торгу і промисловості та трьох представників від Міністерства фінансів, яких затверджував Гетьман по доповіді міністра фінансів, а також з члена від кооперації, члена від київського Біржового комітету, двох членів від Союзу промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства України (Протофісу) та одного від Краєвого Союзу хліборобів-землевласників, які обиралися громадськими організаціями терміном на 2 роки. За розпорядженням міністра фінансів до Ради могли також запрошуватися представники відповідних відомств, справи яких розглядалися. Голові Ради Державного банку дозволялося також на власний розсуд, при потребі, запросити необхідних осіб на засідання з правом дорадчого голосу . Засідання Ради відбувалося не менше двох разів протягом місяця.

Директорові Державного банку належала виконавча влада у справах, які не були доручені місцевим інституціям Банку, а розпорядча сягала повноважень, які не підлягали компетенції міністра і Ради Держбанку. Зокрема, до обов’язків директора Державного банку належало: 1) загальні керівництво Банком і догляд за доладністю справоведення, за виконанням умов Статуту і наказу Банку, а також за цілісністю всіх його кас і коштовностей; 2) зносини і листування від імені Банку; 3) розпорядження, які торкаються особистого складу службовців; 4) призначення ревізій і відряджень службовців для службових справ; 5) розпорядження витратами з правом переміщувати кредити в межах, зазначених при затвердженні щорічного обрахунку; 6) складання і подача, куди належить, річного обрахунку і справоздання Банку; 7) управління, згідно з вказівками міністра фінансів, операціями, що доручаються Банкові за рахунок Державної скарбниці, а також операціями із золотом та відсотковими паперами, які належали Банкові й ощадкасам і 8) завідування окремими операціями, які накладаються на обов’язки Банку, за дорученням міністра фінансів, з позиками, конверсіями тощо. Директора Державного банку призначав Гетьман на пропозицію міністра фінансів. Такимо ж чином призначався товариш директора та управитель його Київської контори. Серед інституцій, які належали до центрального керівництва були, зокрема, виділ кредитових білетів, виділ місцевих інституцій, центральна бухгалтерія і центральна канцелярія. При виділі місцевих інституцій існували окрема інспекція та правнича частина. При ньому ж знаходився юрисконсульт, якому при потребі могло бути доручено завідування правничою частиною.

Керівна частина Державного банку визначалася на посадові класифікації окремим "Тимчасовим нормальним росписом окладів утримання і клас посад службовців у Центральному управлінні Українського Державного банку", який вказував ще й на рівень розрядів банківських працівників. Посада директора Державного банку, наприклад, відповідала IV класові і ІІ пенсійному розрядові, але розмір пенсійного утримання директора не був фіксованим, а призначався урядом. Четвертому класові і ІІ пенсійному розрядові відповідали й посади членів Ради Банку, що були призначеними від Міністерства фінансів, розмір річного утримання яких складав по 12 тис. крб. Разом з тим, у "Росписі" зазначалося, що члени Ради від Міністерства фінансів, Державного контролю і Міністерства торгу і промисловості, які мають ще одну штатну посаду з певним утриманням, одержують із посадою члена Ради Державного банку додатково ще по 3 тис. крб. на рік, на відміну від виборних членів Ради, які ніякої платні не отримували. П’ятому класові і ІІІ розрядові відповідали посади: товариша директора Державного банку з 15 тис. крб. річних, директорів виділів та інспекторів, кожний з яких отримував за рік 11 тис. крб. тощо. До найнижчого Х класу і VII розряду належали посади канцелярського урядовця ІІ та ІІІ рангу (з зарплатнею, відповідно, у 3 тис. 900 та 3 тис. 600 крб. на рік) та практиканта із річною ставкою у 1 тис. 800 карбованців.

Ставки решти банківських працівників визначав Закон "Про встановлення роспису платні службовцям в конторах і відділах Державного банку" від 6 серпня 1918 р. Закон вводився в життя з 1 червня 1918 р. У доданому до нього "Росписі платні службовцям контор Державного банку" робітники Київської контори були виокремлені у окрему штатну підбірку як більш високооплачувані, на відміну від працівників інших контор – Харківської та Одеської. Місцеві відділи Державного банку поділялися на три розряди в залежності від класифікації місцевості, що, в свою чергу, впливало на розмір зарплатні працівників.

Державний банк був одночасно як емісійним і депозитним банком банків, так і державного короткотермінового кредиту, який мав право приймати внески і надавати позики квазідержавним та іншим комерційним закладам та банкам.* Офіційно він відкрився 2 вересня 1918 р. Втім, Державний банк почав виявляти свою активну діяльність іще як до свого офіційного відкриття, так і до свого офіційного заснування, й не лише випуском кредитових білетів, що говорить про початок його повномірного функціонування за Гетьманату.

Це виразно видно з балансів Державного банку та його відділів (включно із скарбницями). Активні операції Держбанку поступово зростають. Так, з 1 липня по 23 листопада 1918 р. каса Державного банку зросла з 126 млн. 732 тис. до 751 млн. 967 тис. крб., облік векселів збільшився майже вдвічі (з 332 млн. 887 тис. до 652 млн. 446 тис. крб.), позики скарбниці під торгівельні операції збільшилися з 619 млн. 966 тис. до 1 млрд. 129 млн. 359 тис. крб., збільшилися, хоча й не набагато, спеціальні позики, а саме на 8 млн. крб., з яких зросли і спеціальні позики установам дрібного кредиту (з 12 млн. 160 тис. до 20 млн. 098 тис. крб.), банківські суми за кордоном з 53 млн. 400 тис. крб. (на 23 вересня) за два місяці піднялися до 257 млн. 352 тис. крб., іноземних банкнотів з 1 липня по 23 листопада (без даних за жовтень) побільшало з 13 млн. 308 тис. до 44 млн. 235 тис. крб. Відсоткових паперів, що належали Державному банкові, збільшилося з 24 млн. 408 тис. до 1 млрд. 037 млн. 392 тис. крб., а поточний рахунок Державної скарбниці зріс від 470 млн. 696 тис. до 719 млн. 166 тис. карбованців.

Їхнє порівняння з його пасивом не заперечує подібного твердження. З 1 липня по 23 листопада 1918 р. сума випуску кредитових білетів Державним банком збільшилася з 409 млн. 519 тис. до 2 млрд. 528 млн. 038 тис. крб., термінових внесків було зроблено (на 23 листопада 1918 р.) на 14 млн. 456 тис. крб., а безтермінових – на 8 млн. 457 тис. крб. (на 1 липня 1918 р. – 2 млн. 862 тис. крб.), поточні рахунки, наприклад, зросли: державних і громадських установ з 237 млн. 562 тис. до 400 млн. 276 тис. крб., приватних кредитових установ – з 208 млн. 678 тис. до 354 млн. 173 тис. крб., відсоткові (тобто рахунки приватних осіб) – 162 млн. 069 тис. до 204 млн. 099 тис. крб.; зменшились – ощадних кас (з 15 млн. 353 тис. до 2 млн. 258 тис. крб.). Ось, скажімо, як змінювались поточні рахунки приватних кредитових установ по всіх відділах Державного банку з вересня 1918 р.: 1 вересня – 203 млн. 081 тис. крб., 23 вересня – 249 млн. 857 тис. крб., 1 жовтня – 295 млн. 851 тис. крб., 1 листопада – 325 млн. 944 тис крб., 23 листопада – 354 млн. 173 тис. крб. Наведені факти вказують на повільне, проте впевнене, зростання активної діяльності Державного банку і приватних кредитових установ, що в свою чергу свідчить і про поступову стабілізацію економічної ситуації в країні, відродження фінансового життя і виникнення довіри до уряду Гетьмана.

Державний банк планував активну співпрацю і з українською кооперацією. Вже на першому засіданні Ради Банку, яке відбулося 11 жовтня 1918 р., з поміж її членів було обрано комісію, якій було доручено у терміновому порядку виробити основні постанови щодо кредитування Державним банком кооперативних кредитових установ. До складу комісії увійшли помічник міністра торгу та промисловості й відомий кооперативний діяч С.Бородаєвський (голова), виконуючий обов’язки директора Державного банку В.Ігнатович, управитель державних ощадних кас К. Білинівський, а також представник до Ради Держбанку від землевласників Б.Григоренко. Вже після трьох засідань комісією було вироблено основні постанови по кредитуванні Державним банком кооперації, які було затверджено його Радою з незначними поправками. Постанови ці зводилися до таких правил: "Державний Банк кредитує кооперацію через посередництво союзів і – лише як виїмок з тої засади – окремі кооперативи, як-що вони належать до ревізійного союза". Таке рішення було прийнято тому, що на той час виникла ситуація, коли, з одного боку, кредитова кооперація України складалася з великої кількості невеликих позичково-ощадних товариств, а з другого, коли майже вся вона була об’єднана в економічні союзи. Саме тому й Державному банкові було б обтяжливо обслуговувати окремо численні кооперативи, та й потреби у цьому практично не було. Продуктивніше як для Державного банку, так і для самого кооперативного руху було зосередити державну допомогу саме на кооперативних спілках (союзах). Що ж стосувалося тих кооперативів, які не були складовими економічних союзів, "то для заховання [збереження – П.Г.-Н.] права користуватися кредитом в Державнім Банку вони повинні вступити до ревізійного союзу і тим звільнити Державний Банк від безпосереднього догляду за їхньою діяльністю. Ті товариства, що не захочуть належати ані до економічного, ані до ревізійного союза, або, противно, яких ті союзи не захочуть приняти, позбавлені будуть помочи Державного Банку". Крім того, Держбанк зобов’язався надавати кооперації короткотермінові (до 12 місяців) позики. При цьому зазначалося, що у комісії розглядалося питання і про довготермінові позики кооперативам і що було визнано про необхідність вироблення додаткових умов про надання таких кредитів з коштів Державної скарбниці та державних ощадних кас.

Стосовно короткотермінових позик кооперативам, то їхня відсоткова норма для союзів повинна була бути на 1/2% нижчою від норми для окремих товариств, але союзи, користуючись кредитом Державного банку, мали право збирати з членів, яких, в свою чергу, вони кредитували, від тих коштів не більше 1/2% на свою користь. Для забезпечення кредитів союзи видавали Державному банкові соло-векселі своїх членів з бланковим написом союзів. Кредит першого ступеню для союзів складався з двох частин, свого роду, "посередницького" і "особистого". Першу частину такого кредиту складала загальна сума векселедавчих позик, які Банк надавав всім товариствам, що належали до союзу, "особистий" кредит визначався виключно за кредитовими здібностями самого союзу, і розмір його (межею було 20%% позик, що виділялося союзом своїм членам) залежав від тих операцій, які провадить союз одночасно із фінансуванням своїх членів. Видача союзам кредитів другої і вищого ступенів не обмежувалося граничними нормами і залежала лише від умов діяльності кожного союзу. Нагляд з боку Державного банку за використанням позик здійснювався спільно з інструкторами союзів засобом ревізій (у вигляді всебічного розслідування закономірностей і цілосностей операцій тої чи іншої інституції) союзів, а у виняткових випадках – окремих товариств. Як Державний банк, так і союз повинні були взаємно повідомляти один одного про планування перевірки кожного союзу, а неприбуття однієї із сторін не передбачало затримки ревізії. Ревізія обмежувалась лише констатацією фактів і не могла надавати адміністрації тих чи інших вказівок. Кредитова кооперація в Україні 1918 р. набула широкого розвитку. Достатньо сказати, що з 253 кооперативних спілок (союзів), що тоді існували, 43 були кредитовими, основний капітал яких становив 8 млн. 500 тис. крб., а балансова сума – понад 185 млн. 500 тис. карбованців.

Заснування Державного банку було значним здобутком Гетьманату. Державний банк зіграв важливу роль у розбудові національної банківської і фінансової системи. У рефераті-аналізі урядової політики Кабінету Ф.Лизогуба з 1918 року з цього приводу зазначалося, що Державний банк являв собою державну кредитову установу і був пристосованим "по своїй структурі до торгівельно-промислового життя Української Держави із всіма її особливостями".