Павло Гай-Нижник

Державні ощадні каси УНР: принципи роботи і невдала спроба реформи (1918 р.)

Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П.П. Державні ощадні каси УНР: принципи роботи і невдала спроба реформи (1918 р.) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – Т.XVІ. – К.: Українське агентство інформації та друку “Рада”, 2007.– C.391–396.

В Україні та в Росії ощадні каси були установами державними, що підлягали Міністерству фінансів. Вони являли собою дійовий елемент фінансово-економічної системи країни, обшир діяльності яких в перше десятиліття ХХ ст. значно збільшився за рахунок запровадження багатьох банківських операцій, але такий, що проводив грошові операції меншого розміру, ніж Державний банк, проте безпосередньо з народними масами. Колишній генеральний секретар фінансів України М.Туган-Барановський зазначав з цього приводу: “Ці дрібні заощадження не можуть йти до звичайних банків через те, що банки не беруть вкладок менших за якусь певну суму. Для складання таких дрібних заощаджень, життя утворило окремі інституції – так звані ощадні каси”. Як звітував в квітні 1918 р. урядові міністр фінансів УНР П.Климович, за останні десять років перед світовою війною вклади населення до державних ощадних кас зросли в середньому до 100 млн. руб., за перший рік війни досягли 1 млрд. рублів. На 1 січня 1918 р. вклади населення до державних ощадних кас України зросли до 5 млрд. руб., а якщо врахувати разом з відсотковими паперами, то – до 7 млрд. рублів. Міністр також відмітив, що ощадні каси “по характеру своїх операцій фактично перетворились в установи банкового типу, тільки з тою ріжницею, що це були установи народнього типу, які користувались величезною довірою людности через свою безпосередню близькість до народу, а головне в тому доброму поводженні, яке людність мала з боку урядовців кас і з великою довірою несла свої ощадки до каси, що дуже сприяло величезному розвитку ощадного діла”.

Разом з тим М.Туган-Барановський, наприклад, вказував й на певний негатив в принципі роботи державних кас, що існували в Росії, а відповідно й в Надніпрянській Україні. Він, зокрема, вважав, що “ці каси, ще в більшій мірі, ніж англійські, заслуговують на ріжні закиди, бо всі свої капітали, за невеликими винятками, вони вміщають у державні процентові папери, і таким чином, обезкровлюють місцеве дрібне господарство, від котрого відтягують капітали, так потрібні для господарства”. Вочевидь ці недоліки були відомими й керівництву Міністерства фінансів УНР. Саме тому міністр фінансів П.Климович в квітні 1918 р. прагнув здійнити реформу роботи ощадних кас, приблизивши їх до вирішення потреб народних мас, позаяк “клієнтурою кас були в більшости широкі кола мійського та сельського трудового населення, які обставини вимагали від працьовників не тілько виконання звичайних операцій ощадного діла, а й інформації в цім ділі та поважного відношення, аби не виникло з боку клієнтури якого небудь непорозуміння чи недовіри до Установи, що шкодило-б розвитку ощадного діла”.

Міністр фінансів визначив нові роль і завдання ощадних кас в часи революційних перетворень і будівництва української державності. Він, зокрема, наголошував: “Роля, яку відігравали, а особливо відіграють ощадні каси в останні роки, – це роля зібрання трудових народніх ощадків, які слугують не тільки потребам державного кредіту, але й фінансірованню народньої праці. Такі широкі завдання, які повстають зараз перед ощадними касами – вимагають і дуже серіозної уваги на те, аби всі ті ощадки, що з такою довірою несла людність до кас, не тільки не було повернено назад, а навіть вжии всіх заходів, аби ця довіра населення до ощадних кас ще більш зросла і вони б слугували концентрації всіх тих великих коштів, які зараз скупчились по руках простого, особливо сельського населення, котре в більшости й буває клієнтурою ощадних кас.

Як що це завдання буде здійснено, тоді ощадні каси зможуть обернути значну частину свого капіталу на потреби економично-господарчого відродження України, котра будує своє вільне життя на руїнах добробуту батьківшини, якій так багато сприяла війна та большевицька хвиля. За для розвитку продукційних сил України в справі сельско-господарській та фабрично-заводської промисловости конче потрібні будуть величезні фінанси, частину яких змогли би дати і ощадні каси, яко народні установи, котрі обслуговують широкі трудові верстви людности. Щоби досягти цієї мети, повинно ще більш наблизити ощадні каси до людности шляхом поширення їх сітки та внесення в коло діяльности їх тих операцій банкового типу, які дали-б населенню ріжні вигоди”.

Державні ощадні каси здійснювали також послуги по страховим операціям для населення [1], керуючись при цьому “Положенням про страхування доходів і капіталів за посередництва державних ощадних кас” від 10 червня 1914 року.

Штатний розклад державних ощадних кас передбачав посади: директора, діловода та його товариша, інспектора державних ощадних кас, страхового техніка, головного бухгалтера та бухгалтерів, головного лікаря, завідуючих відділами та їхніх співробітників, правителя та робітників канцелярії, старшого, рядових і молодших ревізорів, старшого та рядових контрольорів тощо. Посади, як і в інших державних установах, поділялася на класи та пенсійні розряди. Утримання поділялося на три категорії: платня, харчові надбавки та грошові на помешкання. Крім Київської ощадної каси, самостійний статус мали каси в Одесі, Харкові та Катеринославі, інші ж – були регіональними відділеннями.

В квітні 1918 р. міністр фінансів П.Климович пропонував ліквідувати розподіли утримання, “а натомісць встановити для всіх служачих основні оклади платні без усякого поділу та удержань на пенсію; пенсіонні внески робляться за рахунок прибутків ощадних кас [2]. З особ, яким по роспису не належить казьонне помешкання, а в дійсности вони все ж будуть жити у таких помешканнях, – повинно що-місяця при видачі платні утримувати 1/5 частину основної річної платні. Особам же, яким належить казьонне помешкання, але за браком таких помешкань у казьонних або найнятих будинках – ці особи не можуть скористуватись помешканням, їм досить додатково виплачувати що-місяця при видачі платні ? річної платні”. Міністр пропонував урядові також зменшити поділ службовців на розряди до двох по будь-якій категорії. Що ж стосувалося поділу посад на класи та пенсійні розряди, то ним пропонувалося залишити їх без змін до часу, поки не буде вироблено нового пенсійного статуту, але, при цьому, підвищити деякі посади в поділі по класифікації, а саме: інспектора та директора самостійних державних ощадних кас, а також “підвищити по клясу і инші молодші посади відповідно посадам по Державному Банку та його місцевим установам”. Водночас посаду молодшого ревізора пропонувалося понизити з VI до VII класи, зрівнявши її з посадою старшого контролера, “але залишити недоторканними усі належні до цієї посади права та привілеї для тих осіб, які зараз займають цю посаду і не матимуть, при заведені нового роспису посад, підвищення по службі”.

П.Климович, в поданому на розгляд уряду вищевказаному проекті “Роспису посад по Дірекції Державних ощадних кас Української Народньої Республіки та її місцевих установ”, пропонував також такі зміни щодо статусу робітників державних ощадних кас:

• осіб, що при запровадженні нового штатного розпису не отримають службового призначення, передбачалося “залишити за штатом і на протязі одного року видавати їм по закону позаштатну платню в розмірі річного їх окладу, але без грошей на харчі та помешкання і инших ріжних додатків”;

• роки служби на вислугу пенсії слід було зараховувати до стажу й тоді, коли ця служба відбувалася поза межами України (вочевидь малися на увазі працівники ощадних кас України, які до набуття УНР державності працювали в інших місцевостях Російської імперії);

• службовцям дирекції ощадних кас та їхніх самостійних відділів, “котрим доручено завідування казьонними будинками і взагалі господарським відділом ощадних установ – робиться додаткова нагорода за виконання зазначених обов’язків у розмірі 1/5 річної платні” [3];

• видатки на службову подорож (відрядження) чинам інспекції ощадних кас видавати на підставі окремих правил, затверджених міністром фінансів;

• кількість посад по кожній установі має встановлюватися міністром фінансів по мірі дійсної потреби;

• директора ощадних кас у ставці заробітної платні прирівняти не менш як до посади товариша директора Держбанку, а також: товариша діловода прирівняти в платні до посади директора відділу Держбанку; інспектора та страхового техніка – до посади старшого інспектора Держбанку; головного бухгалтера та головного лікаря ощадних кас – до відповідних посад Держбанку, завідуючого відділом, правителя канцелярії та старшого ревізора ощадних кас – до посади помічника директора відділу Держбанку, а інші посади – до відповідних посад у Державному банку;

• Київській ощадній касі, як столичній “та приймаючи нам увагу й ту дорожнечу, яка є і взагалі буває по столичних центрах порівнюючи другі міста, – повинно встановити оклади першорозрядного Відділу Державного Банку, а саме: посада Діректора порівнюється до посади Управителя першорозрядного Відділу Державного Банку, його помішника – до посади помішника Управителя і решта посад по касі порівнюється до відповідних посад по першорозрядному Відділу Державного Банку”;

• в інших самостійних ощадних касах (Одеській, Харківській та Катеринославській) пропонувалося залишити існуюче прирівнення посади директора ощадної каси до посади управителя другорозрядним відділом Державного банку, але посаду помічника директора – прирівняти до посади управителя таким же відділом Держбанку “і взагалі всі другі посади по цим касам порівняти до відповідних посад по Відділам Банку 2-го розряду”.

Таке апелювання до прирівнення штатної платні працівників ощадних кас до відповідної платні в Державному банку, що віднедавна була підвищена, міністр фінансів обумовлював досить обґрунтовано: “Позаяк ощадні каси з початку й до цього часу перебували в тісному зв’язку з Державним Банком, користуючись одними нормами платні, тому повинно залишити цю єдність і зараз, коли по інституціям Державного Банку утворюються нові норми платні, а саме: необхідно у прийнятому ощадними касами до тимчасового користування Російському Уставі всі посади та норми платні по Центральній Дірекції ощадних кас та місцевих її установах, відповідно вищезазначеному, підвищити і пристосовати – анальогично проектіруємим нормам платні по інституціям Державного Банку.

Істнуючі штати Російських Державних ощадних кас остільки старі, як і штати Російського Державного Банку, які заведено мало не чверть віку. Ці штати ще перед війною далеко не відповідали тодішним умовам життя, через що і Російський Уряд аби поліпшити матерьяльний стан урядовців ощадних кас, – робив ріжні %% надбавки до основної платні. Але за той час, який пройшов після заведення роспису посад та норм платні по ощадних касах, обставини життя гостро змінилися як в загальних матерьяльно-економичних умовах істнування людини, так і в тих задачах, які з початку становило собі ощадне діло і які далі випали на долю ощадних кас”.

Наголошуючи, що важка праця співробітників ощадних кас “дає моральне право признати за працьовниками установ ощадних кас велике державне значіння тої роботи, яка ведеть ся ними з такою користью на фінансіровання народнього труду, розвитку трудових народніх організацій і взагалі для зміцнення фінансів держави, а разом з цим потрібно зробити і відповідне матерьяльне оцінення їхньої праці”, П.Климович вказує також і на те, що “дуже часто помічається таке з’явище, що хоча з боку матерьяльного і у касі і в Банку одні умови, урядовці кас все-ж таки з великою охотою ідуть на службу до банкових установ”.

Вихід міністр фінансів вбачав у порівнянні працівників установ Державного банку і ощадних кас в матеріальному забезпеченні: “Особливо цю єдність повинно тепер додержати, коли ощадні каси мають відігравати ролю в справі будівництва молодої Держави, а саме – в розвитку та фінансірованню народнього труду і взагалі фінансів Української Народньої Республіки. Тому повинно поставити працьовників ошадних кас в такі матерьяльні умови, щоби не тільки зберегти істнуючий склад по ощадним інстітуціям, а ще й притягти до цього живого діла нові свіжі сили”. Міністр не перестає нагадувати колегам, що “ті оклади, які зараз істнують по установам ощадних кас, навіть зі всіма тимчасовими додатками, зовсім не відповідають вимогам життя і не дають змоги задовольнити самих простих життьових потреб істнування людини” і підсумовує: “Тому всі ці обставини вимагають від Міністерства Фінансів звернутися до Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки, аби при організації ощадних кас на Україні та при заведенні нового роспису посад і норм платні – було взято тіж самі прінціпи, які лягли в основу реорганізації інституцій Державного Банку, та прийняти, як це було і зараз є, такіж-самі норми платні і для працьовників ощадних кас, які буде встановлено по роспису посад у Державному Банку”.

Так докладно зупинитися на розгляді вказаних пропозицій П.Климовича ми вважаємо за потрібне принаймні з двох причин: 1) документ вказує на нерівномірність перетворень в підрозділах Міністерства фінансів держави, зокрема щодо підвищення ставок штатної платні співробітникам однієї з найважливіших складових новостворюваної фінансової системи УНР; 2) то була чи не єдина спроба хоча-б часткової реорганізації застарілої структури будови державних і урядових органів, що дісталася Україні ще з часів царату; 3) підсумок (невдалий) спроби часткового реформування системи комплектування і оплати праці однієї з найважливіших державних установ вказує на неготовність керівництва УНР здійснити кардинальні перетворення в області державного управління і створення фінансової системи на якісно нових (відмінних від царських) адміністративних засадах.

Вищезазначений проект “Роспису посад по Дірекції Державних ощадних кас Української Народньої Республіки та її місцевих установ” 24 квітня 1918 р. було зареєстровано під № 378 у Департаменті простих податків, що дає нам змогу встановити вірогідну хронологічну дату його подання до уряду. Зауваження, зроблені на полях документа рукою Х.Лебідь-Юрчика, вказують, що саме він був головним опонентом П.Климовича, що підтверджує й резолюція на першому аркуші проекту: “Не згожуюсь. Леб[ідь]-Юрч[ик]”. Проект так і не було ухвалено урядом УНР, що підтверджує й той факт, що згодом, за гетьманату П.Скоропадського, його знов було направлено на розгляд Ради міністрів, але вже новоствореної Української Держави.

Примітки:

1. 7 квітня 1918 р. урядом УНР було прийнято, а 9 квітня затверджено Центральною Радою, Закон “Про скасування крайніх норм по страховій операції в ощадних касах Української Народньої Республіки”, згідно з яким міністрові фінансів було доручено “встановити по окремим плянам страхування через державні ощадні каси Української Народньої Республіки розміри застрахованого на одну особу капіталу, або прибутку, відповідно певним в цьому потребам, але не вище, як до 25.000 карб. капіталу і до 3.000 карб. річного прибутку”.

2. Навпроти цієї пропозиції директор Державної скарбниці і голова Фінансової та Бюджетової комісій Х.Лебідь-Юрчик власноручно зауважив: “А що скажуть урядовц[і] инших держ[авних] інституцій?” – П.Г.-Н.

3. Навпроти цього пункту рукою Х.Лебідь-Юрчика зазначено: “На які[й] підставі?”.